Нарешті стартувала передплата на місцеві друковані засоби масової інформації на 2024 рік. Здогадуємося, що нова ціна «Гуцульського краю» багатьох шокувала. Нас — також. Ніколи ми так різко її не підвищували (2023 року річна передплата становила 362,40 грн; 2024-го — 540 грн).

Що ж тоді відбувається? Давайте разом з’ясовувати: кому, скільки і за що ви платите?!

Трохи математики

2023 року передплатна ціна на місяць — 30,20 грн. З цієї суми редакція отримує 23,01 грн. Решта (7,19 грн) — надходить на рахунок Укрпошти.

Нова передплатна ціна на 2024 рік — 45 грн на місяць. З цієї суми редакція отримає 27,68 грн, Укрпошта — 17,32 грн.

Тепер ви знаєте, хто і на скільки її підвищив.

Укрпошта бере гроші з передплати за експедирування, перевезення газети і ВРУЧЕННЯ її ПЕРЕДПЛАТНИКОВІ (за те, що листоноші мають приносити газету вам додому).

Окрім цього, читач платить ще й за оформлення передплати. Ці кошти офимує тільки Укрпошта, редакції до них не мають жодного стосунку. 2023 року за оформлення передплати треба було заплатити: на один місяць — 5 грн; на 1–3 місяці — 10 грн, на 6 місяців — 14 грн, на рік — 22 грн.

У 2024 році діятиме інша схема. Ціна — одна (15 грн) і не залежить від того, на який період оформляють передплату. Щоб було зрозуміліше — тепер доведеться платити за кожну квитанцію. Якщо ви звикли передплачувати газету щомісяця або на квартал (такі читачі є), за рік доведеться віддати тільки за оформлення передплати 180 або 90 грн відповщно. Тому вигідніше передплачувати на довший термін.

Але й це ще не все. Згадаймо суму, яку отримуватиме «Гуцульський край» з місячної передплати у 2024 році — 27,68 грн. Так от — редакції доведеться з цих грошей заплатити ще й друкарні: сьогодні це трохи більше двох гривень за друк одного (!) примірника газети, а кожного місяця читач отримує 4 або 5 номерів. Очевидно, що наступного року вартість друку не зменшиться, а, навпаки, — зростатиме, як дорожчає усе в країні.

Сподіваюся, ви вже зрозуміли: видання районної громадсько-політичної газети не є прибутковою справою. Багато наших колег по всій Україні також у цьому пересвідчилися і звільнилися. Працювати за мінімальну зарплату або на неповну ставку — мало хто хоче. У редакціях українських районок зараз залишаються ті, хто не уявляють свого життя без журналістики, хто не може допустити, щоб з інформаційного поля України зникли місцеві газети — джерело найповнішої і найправдивішої (ближніх обманути важко) інформації про кожне село і містечко, кожну громаду.

Байдужість чи свідоме знищення?

На жаль, українська влада відсторонилася від проблем регіональної друкованої преси. Йдеться не лише про «Гуцульський край», а про всі місцеві газети. Редакції змушені самостійно боротися зі свавіллям Укрпошти, яка масово звільняє листонош, відмовляється розносити газети передплатникам додому, хоча отримує за це гроші авансом. Боротьба — нерівна, бо районні газети перебувають у різних вагових категоріях із монополістом — Укрпоштою.

Її керівник Ігор Смілянський чомусь взяв на себе право вирішувати для всієї України: потрібні чи не потрібні у селах листоноші та поштові відділення; потрібні чи не потрібні передплатникам газети; носити чи не носити газети/пенсії/платіжки людям додому.

Ситуація — катастрофічна. Хай якими цікавими будуть районки, це не допоможе їм вижити, зберегти і збільшити кількість читачів, якщо газети не доставлятимуть передплатникам додому. До речі, роздрібну торгівлю громадсько-політичними друкованими виданнями Укрпошта теж практично припинила.

У цій боротьбі за виживання регіональним медіа допомагає лише Національна спілка журналістів України, за що ми їй дуже вдячні. Але йдеться про моральну підтримку. Якщо ж застосувати аналогію воєнного часу, то без літаків F-16 і Хаймарсів (розуміння проблеми, втручання у ситуацію і підтримки з боку Президента, Верховної Ради та Кабміну) — регіональна преса профає.

Ситуація тривожна і неприємна. Особливо — в період війни. Коли ворог завойовує українські території, він відразу привозить на окуповані території своїх вчителів і відкриває місцеву газету. В цей же час у вільній українській державі знищують регіональну, демократичну, національно орієнтовану, патріотичну пресу. Це не вкладається у голові.

Нам заперечать, що газети відходять у минуле, інформаційну нішу заповнюють онлайн-медіа і соціальні мережі. І так, і трохи не так. Хтось розумний порівняв Інтернет із купою гною, у якій, якщо добряче поритися, можна знайти коштовні діаманти. Це правда. Але: по-перше, треба вміти і знати де шукати; по-друге, «купа гною» щоразу збільшується. Щоб знайти потрібне в соціальних мережах, які агресивно витісняють традиційні медіа, доводиться годинами (і це не перебільшення!) борсатися у потоці непотрібної, нікчемної, сумнівної; нав’язливої рекламної; часто — маніпулятивної, шкідливої, закамуфльованої або відкритої ворожої інформації.

Кажуть, що немає нічого, більш нецікавого, ніж вчорашня газета, і нічого, більш цікавого, ніж газета минулорічної чи багаторічної давності. Це правда. Підіть у бібліотеку, погортайте номери друкованих періодичних видань за минулі роки — впевнена: ви надовго зависнете над ними.

Підшивки районних газет — джерело різної, зібраної в одному місці інформації; це важлива і докладна інфограма, за якою можна простежити пульс громадсько-політичного, культурного, соціального життя громади і її мешканців.

Погортайте «Гуцульський край» часів Горбачовської перебудови — де ще знайдете стільки відомостей про бурхливе національне відродження того періоду? А як цікаво нині переглядати районку недавнього ковідного періоду! Уявіть, якими важливими і потрібними будуть підшивки районної газети воєнного часу через кілька років після нашої Перемоги, коли багато чого забудеться, сприйматиметься під іншим кутом зору.

Якщо всі районні газети зникнуть, хто скрупульозно збиратиме відомості з життя провінційних регіонів; хто розповідатиме про наших земляків: живих і загиблих героїв різних часів, про волонтерів і талановиту молодь; про успіхи і проблеми місцевих громад і їхніх мешканців?

Про легендарного Дмитра Коцюбайла—Да Вінчі писатимуть усі. А хто, крім районки, розповість і згадає про рядового піхотинця — чийогось батька, сина, родича, сусіда, який воював і загинув у пеклі на нулі?

У Косові був сирзавод. Тепер — немає. У Косові був басейн. Тепер — немає. У Косові був кінотеатр. Тепер — немає. У Косові були радіомовлення і телебачення. Тепер — немає. У Косові є районна газета. Невже її теж не буде?

Свій до свого по своє

Ми звертаємося до наших читачів, до всіх жителів Косівщини, до керівників і працівників органів влади, до місцевих установ та організацій і просимо вас передплатити районну газету «Гуцульський край» на наступний рік. Не заради порятунку колективу редакції. У час війни всім важко, і ви не мусите перейматися проблемами інших людей.

Зараз найбільша для «Гуцульського краю» біда — зменшення кількості читачів не з редакційної вини. Люди хочуть читати нашу газету, але перестають її передплачувати, бо їм перестали приносити її додому через безпрецедентне скорочення листонош.

Усі ви, мабуть, чули гасло «Свій до свого по своє». На початку XX сторіччя далекоглядні громадсько-політичні діячі закликали українців купувати товари та замовляти послуги в українських підприємців, щоб допомогти вижити не конкретній крамничці чи майстерні, а українському бізнесу — як явищу, як важливій націєтворчій тенденції. Агітували купувати у своїх, навіть якщо, ціни були трохи вищими, а крамнички — розташовані дальше.

Ми просимо органи місцевої влади знайти кошти і передплатити районну газету для своїх структурних підрозділів і обов’язково — для кожної бібліотеки. Можливо, хтось із підприємців захоче зробити добру справу — передплатить «Гуцульський край» для своїх земляків, котрі — люблять нашу газету, але не можуть її отримувати через мізерну пенсію.

Ми просимо жителів району заходити у поштові відділення, брати газети і заносити їх по дорозі рідним і сусідам, якщо ті їх передплатили, але з різних причин не можуть забирати самостійно.

Ми просимо наших друзів-листонош приймати передплату і розносити «Гуцульський край» у домівки, бо для багатьох людей друковане слово не менш важливе і потрібне, ніж пенсія і бакалія. Журналісти районки пишуть у газеті не про себе. Ми розповідаємо про Косівщину і наших краян: наша газета — для вас і про вас.

Ми просимо передплатити «Гуцульський край», щоб зберегти його не тільки для Косівщини, а й для України. Так-так, це не обмовка. Підшивки усіх районних газет зберігають у столичній бібліотеці ім. Вернадського, в обласних бібліотеках. Там їх уважно читають історики, краєзнавці, науковці, студенти; земляки, яких життя розкидало по країні.

Давайте всі разом допоможемо «Гуцульському краю» вижити, дочекатися нашої спільної перемоги, щоб ми могли писати про жителів Косівщини, які її наближали, а ви — прочитати це і через рік, і через 50 років.

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №45, 10.11.2023 р.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *