Люди по-різному розуміють своє щастя… Один задовольняється домашнім затишком чи придбанням коштовностей. Другий — знаходить задоволення у суворих умовах роботи геолога. Третій щасливий тим, що винайшов новий прилад, четвертий — вирощеним врожаєм… І серед багатьох вершителів цих великих і малих справ є немало таких, хто у відповідь на запитання про щастя скажуть: «Я виховав людину…». Відповісти так — право педагога.

Так говорить і Наталія Миколаївна Федюк — жителька Горішнього кута у селі Хімчині, яка не одне десятиріччя свого життя віддала освіті.

Любить вчителька молодших класів своїх дітей, а вони люблять її. Не одне покоління шестиліток-семиліток пройшло перед ЇЇ очима. До подробиць пам’ятає свої перші уроки, хоча відтоді вже минуло багато десятків років. Вчителька розповідала, а я слухав. Вічна і скромна трудівниця на ниві освіти, вона не знає ні спокою, ні втоми.
Учитель — завжди рідна людина у нашому серці, поруч з батьком і матір’ю. Кожного вона першою зустрічала в Країні знань і проводжала у великий світ після школи.

Жителі Горішнього кута с.Хімчина кажуть про Наталію Миколаївну, що вона хороша і чуйна вихователька, чудова господиня і класна керівниця, її поважають учителі; ЇЇ люблять, їй звіряють свої потаємні думки учні. Про неї добре слово говорить директорка Хімчинського ліцею В.М.Розвадовська.

Наталія Миколаївна могла би написати біографію кожного учня, не заглядаючи ні в які записи. Бо хто знає дитину краще, ніж її учитель?! Хіба що — батьки. І в який би костюм час не одягнув колишнього учня, Наталія Миколаївна завжди впізнає його.

— Чи щаслива я? — перепитує Наталія Миколаївна і, посміхаючись, розповідає. — Судіть самі.

У Будинку культури, на танцях, познайомилася з гарним хлопцем — Іваном Федюком. Вийшла заміж, народила двох дітей: сина Олега та дочку Олю. Прожили ми з чоловіком уже ЗО років. Побудували двоповерховий будинок. Маю хорошу сім’ю і хорошу роботу. Раніше я працювала учителькою у Яворів-Безульківській школі, де директором був Петро Лосюк. За минулі роки діти повиростали — і мої, і чужі. А ось спокою не відчуваю. Ще так багато треба зробити. Великі перспективи відкрив закон про школу і перед учнями, і перед вчителями.

Кожного разу Наталія Миколаївна турбується про своїх учнів і думає: якими виростуть, чи зуміють гідно долати труднощі? А вони обов’язково будуть. І якщо кожен з них крутими й нелегкими стежками вийде на дорогу великих і малих, потрібних народові і Україні, справ — Наталія Миколаївна вважатиме свій обов’язок виконаним.

Роки біжать швидко. Здорові зерна розквітають і плодоносять. Підуть у широкий світ її школярі, залишивши у серці вчительки невгасаючий смуток за ними, адже кожен із них — частка її власного життя.

Петро Остафійчук,
с. Хімчин (Горішній кут).

«Гуцульський край», №35, 10.09.2023 року

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *