Японське слово «камікадзе» означає «божественний вітер».

В європейській культурі це слово міцно закріпилось за японськими льотчиками, котрі сідали у безмоторні літаки і підривали ворожі кораблі ціною власного життя. І слово набуло самогубницької конотації. Але це трохи хибне уявлення.

Монгольська орда, яка тероризувала весь європейський континент, рухалася не тільки на Захід. Монгольський хан Хубілай двічі завантажував своє численне військо на кораблі і плив завоювати Японію, а японці безсило спостерігали за армадою, яка переважала їхні сили. І двічі у Японське море налітав тайфун і руйнував весь монгольський флот. Це було настільки дивовижно для Японії, що вони назвали тайфун «камікадзе» — божественним вітром, який врятував Японію. І японські пілоти вирішили самі стати божественним вітром, запозичивши назву.

Пригадую перший тиждень війни, коли найголовнішою зброєю українських військових стали уже легендарні байрактари, якими розбивали першу хвилю нападників і подарували нам надію. І я пам’ятаю, як моя обережна надія змінилась розпачем, коли після розбитих перших колон супутникові знімки зафіксували довжелезну, кілометрів на 20, колону російської військової техніки, котра рухалась з півночі українського кордону вглиб.

Це було настільки страшно і безсило спостерігати, що я думав: першу відбили, але тепер — що? Що з цим робити? Але вся та здоровенна колона зникла з новин наступного ж дня — її анігілювали українські артилеристи і пілоти байрактарів. Наш божественний вітер.

Те, що сотворили українські військові, — справжнє диво міфологічного масштабу. Диво, яке вони продовжують творити, але воно абсолютно рукотворне, і їм довелось самим стати богами, щоб це відбулось. І ми зобов’язані перетворити всю країну на пантеон — місце цілодобової і вічної пошани для богів, котрі нас врятували. Безвідносно того, як вони виглядають, в якому поточному настрої чи в якому стані. Кожне місто, кожен курорт, кожна вулиця, кожне кафе, кожна маршрутка повинна стати місцем шанування цих людей.

Пишатись тим, що пощастило жити серед живих богів.

І сумувати за полеглими.

Володимир Гевко, письменник.
«Гуцульський край», №14, 7.04.2023 року

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *