Доки є пам’ять, доти герої живі

26 Березня, 2023 | Коментувати | Переглядів: 597

До роковин із дня загибелі Петра Петровича Данилюка.

18-го липня 1989 року на світ з’явився — Всесвіт. Саме таким був для Петра та Марії Данилюків їхній синочок Петрик. Бажаний первісток, втіха для всієї родини.

Петрусь зростав розумною і допитливою дитиною. Цілими днями метушився надворі, досліджуючи околиці рідного обійстя. Розпитував у батьків про все на світі, й інколи, через власну цікавість, потрапляв у хлоп’яцькі халепи: розбиті коліна, ніжки, ужалені кропивою, чи подряпини від сусідського кота. Проте завжди був слухняним і розважливим.

З часом у сім’ї народилося ще двоє дітей, дві донечки — Наталія та Ірина. І маленький Петрик став дорослим та відповідальним старшим братом.

Однокласники та педагоги згадують, що в школі Петрусь був дуже самостійним, старанним і компанійським. Добре засвоював знання, захоплювався історією України та географією. Вчителі зазначають, що він ще зі шкільних років був небайдужим до долі нашої країни, можливо, це й вплинуло на подальший розвиток подій.

Юнацькі роки швидко промайнули. І ось Петро — вже солдат 24-ї окремої механізованої бригади «Залізна», що в місті Яворові на Львівщині. В той час 24-ту ОМБ Західне оперативне командування визнало найкращою бригадою, а згодом її назвали найкращим підрозділом Сухопутних військ Збройних сил України.

Батьки пишалися, що син за власним бажанням проходив строкову службу, з нетерпінням чекали його повернення додому. Після служби, вже зовсім не юнак, а змужнілий молодий чоловік Петро, повернувся додому й почав налагоджувати життя.

Промайнуло ще кілька років. В Україні розпочалися Євромайдан, Революція Гідності, анексія Криму та війна на Донбасі. Саме в той час і був обраний комплекс військових і спеціальних організаційно-правових заходів українських силових структур, спрямований на протидію діяльності незаконних російських і проросійських збройних формувань у війні на сході України, — так звана АТО.

Петро не міг залишатися осторонь біди, що прийшла в його рідну країну. В 2016 році його прикомандирували з рідної частини до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, звідки й відправили на оборону Донбасу. Більше року сумлінно виконував бойові завдання і службові обов’язки — захищав суверенітет і територіальну цілісність України в зоні проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей. Відтак уклав контракт із ЗСУ ще на два роки.

В 2018-му році пройшов тести та успішно склав іспити, вступив до навчального центру «Десна» Збройних сил України в Чернігівській області, де опановував роботу з переносним протитанковим ракетним комплексом «Джавелін».

Після служби, здавалось, що все позаду, можна, врешті, трохи мирно пожити.

Петро подався за кордон. Працював і мандрував. Вивчав, так би мовити, на практиці один зі своїх найулюбленіших шкільних предметів — географію, але тепер — не в підручниках, а наочно.

Поєднував роботу й навчання. У 2021-му році отримав диплом про вищу освіту, яку здобув у Університеті економіки та права «Крок».

Мама Марія згадує, що кожного разу, перебуваючи в іншій країні, її син хотів повернутися додому. І повернувся… Напередодні повномасштабної війни росії проти України.

Батьки вмивалися сльозами, не хотіли відпускати найдорожчого у світі синочка. Проте, твердо переконаний і налаштований на захист свого дому та країни, Петро мобілізувався до ЗСУ 25-го лютого 2022 року. Поповнив лави 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», котра перебуває у складі Сухопутних військ Збройних сил України. Служив навідником-оператором протитанкових ракет. Одним із перших завданням для Петра Данилюка та його побратимів стала оборона Київського напрямку, визволення Півночі. А далі — Донеччина… На жаль, 15-го березня під час виконання бойового завдання життя Петра обірвалося.

Назавжди згасла зірка земного життя. Навічно загорілося світило людської душі десь посеред небесних засвітів. Роки, що так невпинно мчали, зупинилися. Звуки війни стихли. Біль і розпач закінчилися. Не залишилося нічого, крім спомину та вчинку, щирої молитви та рани для рідних, яка не загоїться ніколи.

Петро загинув. Але він здобув вічну славу й життя у Божій обителі. Проте його більше немає для тих, кому він потрібен на землі.

Петро загинув. Але він залишив нам шанс переписати історію українства та подарувати майбутнє для наших дітей.

Петро загинув. Але пам’ять про його надлюдський подвиг житиме вічно. Щороку вона повертатиметься до рідних першим сонячним березневим промінням, весняними паводками, вишневим цвітом, літніми дощами, осіннім листопадом і зимовими хуртовинами.

Петро загинув. Але він тепер переселився до Небесного війська і продовжує свою клопітку та скрупульозну роботу. Він вознесений, веселий, живий.

Живий і житиме — через наші добрі вчинки, псалми та пам’ять. І доки є пам’ять в людей, І живуть матері, Доти й сини, що спіткнулись об кулі, Живі! (Б. Олійник.).

Христина Гольовська
завідувачка сектору молоді,спорту, культури та туризму Рожнівської сільської ради.

«Гуцульський край», №12, 24.03.2023 року

Коментарі