Різдвяна кода, або Гуцульська розколяда – не гуцульськими очима

21 Січня, 2023 | Коментувати | Переглядів: 1 208

Як він невчасно прийшов, цей депутат! Маю купу термінових і незавершених справ, ще й чергую над газетним номером, а він ніяк не відчепиться: «Поїдьмо до нас у село на свято». Знаю я ці села і їхні свята. Поки доберешся туди, доведеться, як мінімум, півгодини цокотіти зубами на розбитій ущент дорозі, синіти і терпнути від холоду в обшарпаному клубі, який взимку не опалюють, а наприкінці свята не знати, коли і чим вертатися додому. Однак усі мої колеги теж зайняті, тож роль цапа (чи пак кози) – відбувайла дістається мені. Сідаємо у сільського «джипа» — «Ниву» і рушаємо.

Влітку я їхала цією дорогою. Тоді наш автомобіль кидало на глибоких вибоїнах від одного узбіччя до протилежного, як п’яничку, що вертається удосвіта додому. Тепер «Нива» схожа на поїзд. Сніг вкрив ями, натомість на шляху утворилася колія, у яку кожен водій намагається поцілити колесами. Саме через огидні автошляхи у цей напрочуд красивий куточок Гуцульщини не поспішають туристи, хіба що досвідчені фанати, які знають його справжню красу і не жаліють своїх іномарок.
Ми прямуємо у середньостатистичне гуцульське село Брустури. Ні велике, ні мале — 1140 жителів (бувають села і по 700 жителів і по 12 тисяч). Сьогодні тут відбуватиметься розколяда. Ви не знаєте, що це таке? Тоді я вам розповім.

Розколяда – фінальний акорд або, як кажуть музиканти, кода різдвяних свят. На Гуцульщині їх відзначають пишно та статечно. Готуються заздалегідь: ревно постять, наводять взірцевий порядок у помешканнях, ріжуть свиню, готують безліч смачних-пресмачних наїдків, а потім два тижні «гудуть». Ні, ви неправильно мене зрозуміли. Це аж ніяк не схоже на неконтрольоване гульбище. Кожне з трьох січневих свят має століттями виписаний сценарій, якого суворо дотримуються. Колядники, щедрівники і «маланка» – три його важливі складові.

Коляда – це не лише означення певного виду сакральної пісенної творчості, а справжній ритуал, що триває упродовж двох тижнів – з 6 по 21 січня. Якщо у ці дні до вас знічев’я завітали гості, перше, що вони зроблять – заколядують ще перед дверима, колядуватимуть у хаті і йдучи з неї. Коляда – це можливість практично будь-коли завітати у гості до родичів, друзів і колег. Вас зобов’язані гостинно зустріти і запросити до хати, навіть, якщо ви приперлися веселою компанією о 6 годині ранку. Дарма, що у господині нечесане волосся і їй не вдається розбудити п’яного чоловіка, який півгодини тому ще сам колядував. Хай пригладжує копицю на голові, залишить у спокої чоловіка і рихтує (готує) закуску на стіл. Гості колядують, пригощаються, співають господарям «Многая літа», встають і йдуть далі — теж колядувати. Це — нормально і, якщо хочете жити тут, мусите до цього звикнути і сприймати як належне.

Про щедрівку – новорічне вітання, мабуть, усі знають, тож не зупинятимуся на ній. З «маланкою» не так усе просто. Церква відверто не визнає це театралізоване дійство-шабаш і називає язичницьким. Однак побожні гуцули від нього не відмовляються, щороку проводять і вдосконалюють. Тут споконвіку так: тверда християнська віра добре уживається з язичництвом. Це не дивно, адже люди живуть у складних умовах, часто — наодинці з природою і стихією. Тож предки нинішніх гуцулів, мабуть, хитро вирішили ставити одночасно «свічки» богові і чортові — хтозна, чия допомога може знадобитися?

На свято Василія до вашої хати будь-коли може залетіти галаслива юрма зі страшними і смішними масками на обличчях (учасників досвідченої «маланки» ніхто не розгледить і не впізнає), у майже театральних костюмах, з певною кількістю основних героїв, яку, за бажання, можна доповнювати новими. «Маланка» гуцулам, як чеховська «Чайка» запеклим театралам, ніколи не набридає: оцінюються режисура, свіжі репризи, оригінальність костюмів.

На відміну від коляди, якій завжди раді, до «маланки» ставлення неоднозначне, бо вона, щоб ви знали, робить шкоду. У вашій же хаті вас можуть обпорскати водою; палко поцілувати і вибруднити губною помадою чи рум’янами; порозкидати хатні речі. Поки ви з роззявленим ротом спостерігаєте за натовпом переодягнутих людей, що бешкетує у вашому домі, і думаєте, чим усе це скінчиться, краєчок черевика, у якого ви взуті, можуть прибити цвяхом до підлоги. «Маланка» може перегородити дорогу і зупинити автомобіль. Що відбуватиметься далі, залежить від фантазії і вихованості її учасників.

Що ж тоді таке — розколяда? Як правило, це день – один з останніх у довгій вервечці різдвяних свят, коли разом збираються одна, кілька або багато груп колядників, маланкарів, щедрівників. Цього дня вони ні до кого не йдуть, а роблять свято самі для себе у когось в хаті чи орендують для цього великий зал. Кожен готує якісь наїдки, жінки накривають багатий стіл — і громада сама собі колядує, щедрує, співає «Многая літа».

Мабуть, і тугодум здогадається, що дійство це має дещо інтимний характер і цілком може обійтися без сторонніх очей. Навіщо ж у Брустури покликали журналіста і представника районної влади? Причина була. Річ у тому, що на минулих виборах у селі обрали нового сільського голову Марію Матійчук (головиху – в українських селах керівницю органу місцевого самоврядування називають тільки так, не інакше).

12 років до цього вона шаруділа звітами і мордувала цифрами калькулятор, обіймаючи посаду бухгалтера сільвиконкому, а коли прийшла до влади, виявила у себе ще й добрі організаторські здібності. Їй вдалося зорганізувати громаду і зробити багато добрих справ у селі, зокрема, відремонтувати народний дім, який, ще трохи, — і розвалився б. Саме вона надумала зробити на різдвяні свята урочисті входини у причепурену з цієї нагоди споруду.

Горяни прийняли добру ідею на ура. Весь день колядники, щедрівники і «маланка» ходили селом і навідувалися у ті хати, де ще не встигли побувати. Потім поволі йшли або поважно їхали до ріки на санях, запряжених баскими кіньми. Тут, з нагоди свята Водохрестя, напередодні зробили символічну капличку з льоду. Священик освятив воду, і дехто таки відразу в ній скупався – щоб нічого не боліло. Нам щастить побачити найцікавіший момент – на ріку прийшли колядувати «берези». Так тут називають керівників гуртів колядників. Свої різдвяні хори має кожен куток – своєрідний мікрорайон села.

У Брустурах чоловіки і жінки ходять колядувати окремо («береза» може бути лише у чоловічому гурті). Для горян це природно. На жінок тут кажуть «челядь» (хатня робітниця). У багатьох селах жінки і чоловіки навіть на весіллях сідають за окремі столи. У цьому немає нічого принизливого, як може здатися на перший погляд.

Гуцулка — не безправна мовчазна істота, яку не пускають до чоловічого товариства. Від самих чоловіків тут часто можна почути: «Жінка тримає три кути в хаті, а чоловік лиш один». Чому ж вони діляться? Мабуть, їм так добре. У суто своєму товаристві жіноцтво може добряче обмити кісточки тим подругам, яких зараз немає поряд або є, але сидять далеко і почути не можуть.

Дружини не шарпають чоловіків за лікті, коли ті підносять чарку до рота і не заважають своїм благовірним обговорювати вічні чоловічі проблеми: політику, господарку (господарство) і… жінок. Однак сьогодні, на ріці, вони зійшлися разом. «Берези» запрошують жіночок до спільної коляди. Ті, для годиться, трохи опираються — і врешті погоджуються.

Лине над горами протяжний звук трембіт і рогів. Трембіти – цікавий музичний інструмент: урочисто-святковий і аж ніяк не буденний. На них грають лише на великих святах і… похоронах. Просто так – від нічого робити або для розваги – ніколи!

Спочатку колядники співають на березі ріки, потім колядують перед льодяною «капличкою» і всередині неї. Щоразу лунає інша коляда. За діями колядників уважно спостерігають односельчани, які обліпили підвісну кладку, стоять на високих берегах. Я і мій супутник з Косова тихо обговорюємо те, що бачимо. Несподівано чоловік, що стоїть перед нами, не обертаючись, мовчки піднімає догори руку зі стиснутим кулаком і красномовно ним хитає. Ми блискавично замовкаємо. І річ не в тому, що гуцули – народ запальний і з ними ліпше не жартувати. До нас відразу ж доходить: те, що ми сприймаємо як цікаве шоу, для них – важлива подія, за перебігом якої уважно стежать.

У народному домі, хоч і прохолодно, але дуже затишно – з такою любов’ю горяни його прикрасили. Зібралося, здається, усе село. Прийшли навіть сусіди з довколишніх населених пунктів. Крісел ще немає і всі стоять. Глядачів — як зернят у соняшнику. Усі замовкають — свято починається.

Колядників зустрічають ґазди (господарі): «чоловік» і «дружина». Одягнуті вони, як і годиться для такої події, у яскраві гуцульські строї (одяг). На столі, який стоїть у кутку сцени, — великі таці (підноси) з пиріжками і кониками з солоного сиру. Пиріжки пекли минулої ночі сільські ґаздині у місцевій пекарні, а коників наробила відома у районі майстриня – жителька Брустурів.

Чесно кажучи, часто втомлюєшся від шаблонних театралізованих дійств, які пропонують культпрацівники. Тут цього немає. Сьогодні у клубі зібралися не для того, щоб покласти галочку у звіті, а щоб разом відпочити.

Про те, що колядників зустрічає не справжня подружня пара, а сільські аматори, забуваєш уже через 15 хвилин, коли на сцену вилазить малюк і зручно вмощується на колінах «газди», очевидно, свого тата.

Першими вітають присутніх вихованці сільського дитячого садка. Більшість дітей одягнуті у національний одяг, який тут сприймають як звичний святковий, а не як театральний реквізит. У хлопчиків виглядають з-під теплих светрів комірці вишитих сорочечок. Майже всі дівчатка одягнуті у повний гуцульський «боєкомплект»: філігранно вишиті сорочечки (у кожної – інший узор), яскраві запаски (два зшиті ткані полотнища, які пов’язують зверху на сорочку у вигляді спідниці), у багатьох є ще й крихітні кептарики (жилетки). Увесь цей розкішний мініатюрний стрій довершується… яскравою громіздкою хусткою з довгими торочками, особливим способом зав’язаною навколо шиї.

Хустка – необхідний і обов’язковий атрибут справжньої гуцулки. Стримана біла, жагуча червона, виклична жовта чи зелена. Зі святковим блиском люрексової нитки, втканої у велике полотнище. З пишними квітами. Без неї зимовий одяг гуцулки не буде довершеним.

Знає про це і головиха, яка теж постає перед нами з пов’язаною головою. «Марі (скорочений варіант повного імені, з наголосом на останньому складі), ти не добре хустку зав’язала», — підказують їй пильні до всього жіночки. Головиха не ображається і відверто зізнається: «Йой, не вмію я велику хустку в’язати». Гуцулки охоче беруть на себе роль стилістів і підказують: «Загорни її всередину, бо в тебе весь узор на плечах». Виявляється, весь фокус у тому, щоб центральний узор був на голові.

Тим часом діточки на сцені під пильним прицілом гострих очей всевидючих і все помічаючих сільських жінок розповідають нескладні віршики, вітають усіх з Різдвом, віншують (шлють добрі побажання). Завдяки малому віку і милій дитячій безпосередності, свій перший іспит на знання народних традицій здають на відмінно.

Підлітки і дорослі на таку поблажливість розраховувати не можуть. Пильна сільська громада оцінює і пошепки коментує усе — як зайшли, як привіталися, як стали, як співали, як попрощались. «Якась коротка коляда», — не те, щоб дуже осудливо, але й не схвально проводжають зі сцени двох дівчаток, які, на мій погляд, непогано співали і віншували (вітали-бажали). Гарно і злагоджено колядують досвідчені ґаздині – дається взнаки багаторічний досвід.

Несподівано у залі зчиняється справжній рейвах. Стривожене жіноцтво радить-наказує: «Ховайте дітей! «Маланка» йде! Ховайте дітей, бо напудяться (налякаються)».

Мами, бабці, дідусі хапають на руки малечу, тулять личками до своїх грудей. Превентивні заходи виявилися не марними. На сцену вибігає, падає і ковзає на животі якийсь страхопуд, одягнутий у солдатську шинель, з накладним горбом на плечах. Обличчя заховане під страшною маскою і довгою чорною кудлатою бородою. За ним вибігають інші – не кращі.

Починається традиційна жартівлива бесіда з ґаздами, яку «вояк» перебиває запальними танцями: то з розчервонілою господинею, то зі статечною жінкою поважного віку, яку під загальний сміх називає «молодичкою», то з глядачкою, яку висмикує із зали, як моркву з грядки.

Зал продовжує оцінювати. «Файно гуляє (гарно танцює). Дивись, як ноги йдуть. Чий це?» – перемовляються між собою дві жінки. Поки «вояк» веселить громаду, вони намагаються вгадати, хто він. На повну потужність включається дедукція: «Молодий, бо руки молоді – тонкі». Напружений мозковий штурм зупиняє третя молодичка, яка називає брустурським Шерлоку Холмсу і доктору Ватсону ім’я хлопчини, який усім так сподобався. Таємницю розкрито, жінкам стає легше, і вони, нарешті, знову можуть зосередити всю свою увагу на дійстві.

А воно того варте. На сцену виходять «берези». Їх ведуть до столу. Чоловіки статечно сідають і починають співати довгу коляду. Як правило, кожен гурт, кожне село мають свої мелодії, свої колядки, часто – ексклюзивні. Однак, незважаючи на несхожість, усі вони прославляють народження Ісуса Христа і завершуються привітаннями і віншуваннями на адресу господарів. Побажання дуже прості: зичать здоров’я, злагоди, достатку, щоб у господарстві худібка велася і завершують обов’язковим: “Би’с те діждали від нині — за рік”, тобто, щоб дочекались наступних свят. Здавалося б, бажають так мало – усього рік прожити. І водночас — так багато.

Просять для вашої сім’ї не всеосяжного, а, значить, нереального щастя, а бажають у здоров’ї і достатку дожити до наступних свят, коли колядники знову прийдуть до вас у гості і побажають те саме. І так – з року в рік, безкінечно.

На сцені – ще одна «маланка». Сміється, щось вигукує чи то циганський табір, чи то збіговисько монстрів. Вони розвеселились і ніяк не можуть вгамуватися. «А щедрувати що, не будуть?» – осудливо шепоче ще одна берегиня народних традицій. Будуть. Молодь хоч і бешкетлива, але традиції знає. За якусь мить, здавалося б, неконтрольована юрма заспокоюється і злагоджено заводить, як і годиться, щедрівку. Щойно доспівано останній куплет, «маланка» йде у народ і зчиняє у залі справжній кавардак. Ті, кого не затягнули до танцю, хто не став об’єктом жартів, над ким поки що не збиткуються, мають час обміркувати зміни, що сталися у житті: «Пам’ятаєте, як ми малими боялися «маланки» – ховалися, хто куди? А теперішня дітва (дітвора) не боїться».

А чого їй боятися після покемонів і сімейки Адамсів?

Завершується розколяда традиційною «гуцулкою (танцем) на коноплях». Мабуть, колись її і справді танцювали на коноплях – рослині, яка одягала горян у полотно і годувала олією. Зараз залишилися лише назва і танець.

Ви коли-небудь бачили, як танцюють справжню «гуцулку»? Ні? Повірте, багато втратили. Це чужий для рівнинної України танець, але такий рідний тут, у горах. Тісне коло людських тіл, міцно сплетені за спинами руки. Дивно, але навіть у спільному танці (чоловік-жінка, чоловік-жінка) вони насправді розділені. Якщо придивитеся, побачите, що жінки і чоловіки сплітають руки окремо, але чоловічі – обов’язково згори.

На тісній сцені сільського клубу танцюють майже 10 пар статечного віку, у зимовому одязі, у важких чоботях і черевиках, а їх майже не чути. Це ж як треба уміти танцювати, щоб не тупотіти, а літати по сцені. А як танцюють «гуцулку» у парі! Спини прямі, корпус практично не рухається, обличчя незворушні, тільки ноги ледь-ледь відриваються від підлоги і ніби літають над нею. Треба відчути ритм, енергію і настрій цього танку, злитись у єдине ціле з партнером (партнерами) – тільки тоді це буде справжня гуцулка, а не банальне підстрибування під музику.

Перед тим, як розійтися, усі разом – колядники і глядачі – співають «Многая літа!». Один одному, Україні, усьому християнському світові.

Горяни-глядачі розходяться по домівках. Нас запрошують до столу – аж тепер зможу сказати, що була на справжній розколяді. На столі – прості, але ситні страви. Колядники умовно поділили його на жіночу і чоловічу половини. Двох зальотних гостей з райцентру радо приймають до свого товариства. Гуцули – щирі люди, які не випустять вас з хати, поки не пригостять. Причому заїжджого гостя треба почастувати навіть краще, ніж сусіда чи кума, бо горяни звикли міркувати так: «Хто знає, коли ця людина вийшла з дому, скільки йшла, коли знову вдома опиниться?».

Жваву розмову розбавляємо піснями: колядками і просто українськими народними. Дзвенять цимбали, ятрить душу скрипаль, підбирає мелодію баяніст. А от уже й коломийки почалися – цікавий і нескінченний пласт пісенної культури гуцулів. Найвищий пілотаж – миттєво підхопити, продовжити і розвинути тему, запропоновану іншими. Часто така жартівлива естафета може тривати годинами. А як починають співати сороміцьких, то не знаєш, що робити: чи вуха закривати, чи за живіт триматися – щоб не тріснув від реготу.

Ми сидимо недовго – треба повертатися у Косів. Тепло прощаємося з колядниками, які забавлятимуться до ранку. Вони заслужили на це свято, яке вже завтра закінчиться. Знову почнуться нелегкі будні, в яких треба жити і виживати, тоді не до розваг і співів. А сьогодні у них свято, яке так хочеться продовжити.

Повертаємось у Косів. У салоні автомобіля тепло і затишно. Надворі падає сніг. Світло фар вихоплює з нічної темряви міріади сніжинок, які розступаються перед нами, як зорі перед космічним кораблем. Гарний настрій і професійна звичка навіюють філософські думки. Ми щойно наче побували у минулому, де побачили традиції предків. А зараз повертаємось у сьогодення і дивимося у сніжно-зоряне небо майбутнього. І, якщо добре подумати, усе, що треба, у нас є — своя держава і мова, унікальні традиції, талановитий і працелюбний народ. Треба тільки шлях, яким прямуємо у це майбутнє, як слід відремонтувати.

Аліса МУДРИЦЬКА
З журналістського архіву автора.
2004 рік.

Коментарі