Важко знайти в Україні людину, що не вміє смачно готувати. Її можна шукати з поліцейськими собаками, супутником та СБУ і, не факт, що знайдеш. Таку людину вважають ледь не обділеною, і сама вона вам одразу зізнається, що якась «не така».

А якщо не вміє готувати і сама себе не винить, то це вже біда, це причина невдоволених пересудів (у містах на це менше звертають увагу). Правда, є і такі хитрі, що смачно готують, але прибідняються; щоб усі хвалили.

Бувало, прийде українка з гостин, то її одразу питають: чим пригощали? як стіл накрили? скільки страв було? Та навіть якщо і не спитають, вона сама вам розкаже про кожну страву в деталях, зі своїм аналізом рецепту і пропозиціями. Годинами ті страви аналізують, хвалять, критикують. Найстрашніше, коли чогось комусь не вистачило. Таке у нас не прощають.

Бо їдять в Україні очима.

Стіл має ломитися від страв від початку і до кінця бенкету. Найбільше люблять після свята роздавати їжу з собою, потім ще три дні їсти. Найкращі бенкети — це ті, після яких все доїсти не можуть і віддають частину котам/собакам/курям/гусям/поросятам. Цим фактом пишаються і всім про нього розказують.

За столом за тобою стежать. Якщо не скуштуєш хоч однієї з 38 страв, то змусять виправдовуватись, візьмуть «на олівець».

Найкращі гості — ті, що багато їдять. Для інших придумали цілу культуру кулінарного насилля. Якщо не хочеш їсти, тебе будуть спочатку припрошувати, потім наполягатимуть, а далі вже насипатимуть в тарілку проти твоєї волі. І коли ти вже так наївся, що не можеш дихати, тебе ще й звинуватять, що нічого геть не їв — і процес повториться спочатку.

Наша кулінарія — це спорт. Куховарять по кілька днів і до втрати свідомості. А як спитаєш, що плануєте на свято готувати, то обов’язково звучить фраза «Та нічого такого. Зовсім трошки зроблю…», а потім іде п’ятнадцятихвилинний перерахунок позицій меню.

Українська кулінарія — це містика.

Бабця з мінімальною пенсією може накривати стіл «на мільйон» рівно стільки разів, скільки треба. І як вона це робить — науці невідомо.

Українська кухня — це боротьба! Конкуренція борщів триває поколіннями. Свекрухи і невістки змагаються, куми сваряться, сестри полемізують, у кого борщ смачніший.

А як поїде хто в турецький готель, то на третій день олінклюзиву мріє про борщ і вареники. Плаче на березі Середземного моря за грінкою з часничком і тоненько нарізаним салом.

Наша їжа — це любов. І страв у «стандартному» пакеті українця більше, ніж поз у камасутрі. Вареники, крученики, юшки, пироги, холодці, биточки, голубці, печені, ковбаси, деруни, зрази, млинці, пляцки, вергуни, галушки, сирники, баноші, бігуси, котлети, салати… нема кінця-краю.

Їжа — це один зі способів любити світ і самовиражатися. Скільки чуєш з усіх кінців світу, що в Україні така добра їжа, що ніде немає такого смаку. У нас і Макдональдс найсмачніший, бо готують у ньому з нашого добра.

У 2022 році ми з подивом пригадали, що годуємо пів світу.

То як же так вийшло, що на цій землі, де голод у принципі неможливий, у 1932–33 роках люди вмирали з голоду? Як треба було нас поламати, щоб спадкоємці великої кулінарної культури міняли гідність на якусь смердючу ковбасу по 2,20?

І яку фантастичну силу треба мати народу, щоб після окупації, геноциду і асиміляції, знову піднятися на боротьбу?

Те, що ми зараз терпимо — ніщо, порівняно з 1933 роком. Але своїми малими зусиллями ми вертаємо загиблим предкам справедливість. Славне українське військо приводить вирок історії до виконання. Це і є найбільш гідне вшанування пам’яті.

Ніхто більше не дозволить морити нас голодом. Україна переможе і сяде святкувати та плакати за свій найбагатший у світі стіл.

А от країна вбивць вже ніколи не зможе втамувати свій вічний вампірський голод.

І не дивуйтеся, якщо найважчі дні в історії росії дивним чином припадуть на 2032–33 рік.

Олександр Висоцький.
«Гуцульський край», №1, 6.02.2023 року

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *