Напоїли серця нектаром доброти

23 Червня, 2022 | Коментувати | Переглядів: 881

Наш світ — ніщо без доброти, без людяності і милосердя, без любові щирої, беззаперечної, непідкупної.

Саме ця любов і привела мене як внутрішньо переміщену особу з Києва до славного села Хімчина, що у Косівському районі. Провела через тривогу і неспокій… І ввела до світла чарівного… І я вже називаю своїми і Хімчин, і весь Косівський район, та й все Прикарпаття відтепер таке миле серцю моєму.

Вдячна дорога до світла чарівного

Було дуже страшно… Київ поринув у страх, і цей страх був скрізь. Надсадно ревіли сирени повітряної тривоги, гучні вибухи долинали, здається, звідусіль. Та добрі люди не злякалися і на власних авто вивозили мешканців столиці до більш безпечних місць. Так я потрапила до затишної оселі бізнесмена Олексія Вороніна, що в с. Гатне, під Києвом. Як виявилось, ця людина надала власний будинок під тимчасовий евакуаційний пункт… І вже звідти п’ятьма автобусами (а вони привозили гуманітарну допомогу та медикаменти) нас відправили до Західної України.

Нелегким був наш шлях… Транспорт не витримував, доводилося на ходу його лагодити. Та рухалися впевнено, навіть жартували, утішаючи котів і пса, які рівноправними пасажирами їхали разом з нами. Так і до Хімчина добралися. Поселили нас у ліцеї «Інтелект».

Відразу ж почну дякувати! Дякувати Богу, ми ‘вирвалися до безпечного місця. Дякувати директорці ліцею Валентині Михайлівні Розвадовській, яка потурбувалася, щоб евакуйованим (а нас було майже 50 осіб) привезли і ліжка, і теплі ковдри, і постільну білизну, встановили душові кабіни і пральні машини… Дякувати працівникам ліцею, які зустріли нас, зігріли і нагодували смачно. Наша адаптація до нових умов пройшла найліпше. Успішною вона залишалася упродовж усього перебування на цій святій (а саме так відчула я серцем своїм) землі, у світлі чаруючому. Інакше й назвати не можу те, що стало рідним і близьким назавше.

Я щиро дякую хімчинцям, які забезпечували нас багатьма продуктами харчування із власного господарства, необхідною білизною, одягом і взуттям. Сердечно дякую усім працівникам ліцею — від директора до охоронця — за тепло, яке ми відчували, за сердечну ласку, притаманну всім хімчинцям.

А як ми святкували Великодень!.. Для мешканців кожної кімнати школа закупила святкові кошики і все те, що має їх наповнювати: паски (їх спекли нам вчителі), крашанки, сало, ковбаси… І все це було урочисто освячено в храмі Покрови Пресвятої Богородиці (тут на нього ще кажуть Дім Бога), і він неподалік школи. Потім ми всі разом у шкільній їдальні пригощалися смачнючими наїдками. Щоправда, і переселенці без діла не сиділи, щодня прибирали у класних кімнатах, де й мешкали, і в шкільній толоці участь взяли — наводили лад біля школи, білили дерева, а ще у сільському Будинку культури плели захисні сітки для військових.

Ті, хто несуть людям світло надії

Уродженець Хімчина Василь Романюк, страждальник і великомученик, згодом правозахисник, Святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир…

«Я б хотів слово таке сказати, щоб освітило морок наших днів…». Вникаючи в глибину почутого, хочеться думати, думати… Ми в музеї-садибі Василя Романюка. Усе своє життя, починаючи з ранніх літ, він присвятив служінню Богові, українському народові і святій Церкві… За таке карають. Всю родину Романюків було вислано до Сибіру, а його засуджено на 10 років позбавлення волі, потім були й мордовські табори…

Довгі роки численних ув’язнень не зламали вільного духу в’язня совісті, славного хімчинця із кутка Гвізди. До речі, в горбистому Хімчині, де домівки селян вкрай розкидані і стоять далеченько одна від одної, налічується 37 присілків та кутків.

Із Центру, а школа знаходиться саме тут, до Гвіздів більше 4–5 кілометрів. Здавалося б, неблизька відстань до місцевого храму науки… Та школярі долають чималі відстані за короткий час. «Я й не помічаю,’як проходжу 3–4 кілометри», — сказав мені один з учнів.

Ми на шкільному спортивному майданчику, діти грають у футбол. Видно, що вони дуже сумують за школою, за навчальним процесом, адже навчаються дистанційно. Як для сільської школи, тут навіть дуже і дуже все на високому рівні. Діють численні творчі гуртки, діти вчаться майстерності дипломатів, журналістів… Я також взяла участь у засіданні кількох гуртків молодого журналіста. До речі, молоді хімчинці — вони якісь особливі, не такі, як міські… Якийсь у них дуже дорослий погляд на життя, якесь невловиме світло вже пробивається з дитячих сердець, здається, ці дітлахи вже переросли самих себе…

«Нести людям світло надії…». У величному Домі Бога щонеділі, як кажуть, ніде яблуку впасти. Усі дві години служби проходять на одному подихові. Такого прославляння Творця я не відчувала вже давненько, до того ж тут якась незвична, особлива аура. Усі заглиблені в молитву, усі серця линуть до неба, у лоно Бога Святого, і ніхто не відволікається.

Храм і школа — зовсім близько. Це два осередки світла… Два вогники, які палають у темряві, розсувають собою морок…

Усе добре колись закінчується. Вже потрібно повертатистгд» справ насущних, тим паче, що в Києві стало спокійніше. Курсують автобуси до Косова й Івано-Франківська, потяг до Києва…

Я повернулася додому! На щастя, моє житло не пошкоджене, вціліли вікна, навіть вазони збереглися. Зараз потрошки входжу у звичний ритм життя. Але думки мої повсякчас линуть туди, де було так добре, так затишно. Вони стрімко летять до Хімчина, до школи, і вже звідти — до кутка Фанин потік, глибокого урвища, створеного силою води, зарослого деревами, які рвуться увись.

Вдалині горизонт кільцем оточили височенні гори. І така сила тут відчувається, така сила! Хочеться щиросердно ділитися нею з усіма…

Ольга Шкрупська,
м. Київ, член Національної спілки журналістів України.
«Гуцульський край», №24, 17.06.2022 року

Коментарі