Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району

Небайдужі приїжджі допомагають місцевим волонтерам

23 Травня, 2022 | Коментувати | Переглядів: 633

Про воєнні лихоліття ми знали і з книжок та з розповідей очевидців. І ніколи не могли подумати, що й нам доведеться це пережити.

Страшна звістка про те, що почалася війна, приголомшила українців. Найбільше вона зачепила тих, хто добре пам’ятав воєнні і післявоєнні роки Другої світової, і тих, хто потрапив під обстріли І бомбардування. Багатьом пощастило вибратися до більш безпечних місць. Зараз на Косівщині проживає чимало сімей, які змушені були покинути власні домівки, нажите добро та рідних. Тут вони знайшли прихисток і спокій.

ГО «Гуцульські Волонтери» (Юлія Таринська) зустріла тимчасово преміщених осіб. Деякі з приїжджих допомагають місцевим жителям плести маскувальні сітки для наших захисників.

Світлана Селіванова приїхала з дітьми з Харкова. До війни вона працювала інструктором з плавання у родинному клубі «Мрія». Пані Світлана займалася з вагітними та діточками. Шість років поспіль харків’янка приїжджала до Косова з родинними таборами, де ознайомлювала їх з гуцульськими традиціями. Для них проводили майстер-класи з гончарства (Сергій Дутка), бісероплетіння (Леся Бович). Екскурсії організовував Андрій Перкатюк, розважальні програми — Віра Борис. Харків’яни ознайомлювалися з гуцульським колоритом, відвідували музеї і були вражені побаченим, їх гостинно приймали у приватній садибі «Затишна».

Війна стала страшним шоком для родини Селіванових. Адже у Дебальцевому Донецької області, звідки родом Світлана, залишилося багато родичів, з якими не бачилася з 2014 року. Війна розділила їх і забрала можливість відвідувати живих, віддати шану мертвим рідним.

Її сім’я проживала на 15 поверсі харківської багатоповерхівки. Від розривів снарядів будинок хитався. Це було небезпечно для дітей. Зібрали документи, гроші, одяг, деякі дитячі розвиваючі ігри і перебралися до знайомих у приватний будинок, де вже проживало декілька сімей.

Перші дні жінка виходила за продуктами харчування, доводилося по декілька годин стояти в чергах. З кожним днем ставало все гірше і гірше. Світлана з чоловіком вирішили забирати звідти дітей. Вона згадала про те, що може поїхати до Косова, де вже бувала неодноразово.

Жінка разом з трьома дітьми вирушила в дорогу. Також забрала дітей своїх знайомих, їх вдалося відправити за кордон, а вже зі своїми поїхала на Гуцульщину. Добиралися оюди три доби. Спочатку зупинилися у Смілі, де їх гостинно прийняли на ночівлю, а пізніше — у Шаргороді. Старший син залишився в Івано-Франківську. Менші — Ярослав 11-ти років та Іринка, якій ще немає 6-ти, залишилися з мамою.

З перших днів перебування у Косові Світлана думала, чим зайняти себе і дітей. Дізналась, що в ГО «Гуцульські Волонтери» плетуть маскувальні сітки. Вирішила, що буде допомагати, і цим принесе користь нашим захисникам. Неодноразово брала з собою дітей, які охоче займалися цим незвичним для них заняттям. Тут подружилася з місцевими волонтерами і з людьми, котрі опинилися у такій же ситуації, як її сім’я. її чоловік залишився і працює у Харкові, розвозить на велосипеді продукти харчування і засоби першої необхідності людям, які не можуть себе забезпечити ними.

Світлана Селіванова допомагає координувати нових волонтерів, які теж хочуть плести сітки. Жінка пояснює, як нарізати стрічки та прив’язувати їх на сітку. Нещодавно двоє братів — Артемчик і Арсенчик Марданяни з Херсона — долучилися до плетіння сіток. Пані Світлана також проводить заняття з плавання на базі відпочинку «Байка».

За роботою я застала і Юлію Перечнєву з Києва. Спочатку вона проживала у Шешорах, пізніше переїхала до Косова, де долучилася до доброї справи; Марину Піунову — педіатриню з Харкова, котра розповіла, що приїхала сюди з дочкою і мамою. Пані Марина з перших днів перебування у Косові плете сітки. Це відволікає її від тяжких спогадів і роздумів.

Поруч з місцевими жінками тихенько різали тканину Світлана Гаврилюк з дочкою Іриною. Вони приїхали з Миколаївської області. Іринка — студентка аграрного коледжу, але навчання призупинилося, дівчина охоче допомагає волонтерам. Світлана Гаврилюк розповіла, що приїхала з трьома дочками та онуком.

Щоб якось розвіяти тугу, переселенці влаштовують своєрідну перекличку, хто звідки приїхав. Під час роботи вчать гуцульські слова, ознайомлюються зі звичаями і традиціями нашого краю. Таких помічниць є чимало, але не з усіма вдалося зустрітися. Хочеться, щоб вони відчували себе, як вдома, були щасливими і здоровими. Тільки спільним зусиллями зможемо перемогти ворога, і вже тоді наші гості повернуться до рідних домівок, де на них з нетерпінням чекають їхні сім’ї.

Вікторія Кушнірчук.
«Гуцульський край», №19-20, 13-20.05.2022 року

Коментарі

Написати коментар