Чужого горя не буває

27 Березня, 2022 | Коментувати | Переглядів: 1 172

З перших днів війни наш район готувався до прийому переселенців, життя яких опинилося у небезпеці.

Ворог нещадно руйнує наші міста і села на півдні, півночі, сході, в центральній частині України. Косівський ліцей ім. Михайла Павлика №2 ввечері 6 березня прийняв перших переміщених осіб з Харкова, Києва, Київської, Дніпропетровської і Луганської областей (м.Лисичанськ). З 38 осіб — 11 дітей. Дехто приїхав зі своїми домашніми улюбленцями, собакою, черепахою…

Переселенців розмістили у класах, де встановили ліжка, шафки, вішалки, столи, стільці. Забезпечили прибулих постільною білизною, засобами гігієни, одягом, іграшками та іншим. За дорученням Косівського міського голови Ю.Плосконоса завезли все необхідне для повноцінного проживання приїжджих. Учителі у своїх групах у соціальних мережах звернулися до батьків з проханням допомогти. Батьки також долучилися до доброї справи. Приносять усе, що можуть.

У вестибюлі вдень чергує один з педагогів, а вночі — двоє.

Їжу для переселенців готують вчителі і технічні працівники (млинці, канапки, супи, борщі, гарніри, каші, салати, компоти). Працюють позмінно (чотири вчителі і один технічний працівник). Дотримання санітарно-гігієнічних норм щодня контролює медична сестра Сніжана Яремин.

У раціоні харчування переселенців є м’ясо, риба, овочі, фрукти… Для дітей є молочна продукція, каші, шоколад, печиво та інші смаколики. Хліб купували за волонтерські кошти, а з 21 березня — за кошти педагогічних колективів Пістинського, Яворівського, Старокосівського, Косівських №1 і №2 ліцеїв. Підприємець Тетяна Узюмова забезпечує хлібом, який привозить безкоштовно.

У вестибюлі на столі є чайники, чай, цукор, вода, печиво, яблука. Також у їдальні охочі можуть приготувати собі чай чи каву. Місцеві жителі приносять вареники, голубці, овочі, карпатські чаї, закрутки, інші продукти та одяг.

Дирекція школи, педагогічний колектив щиро вдячні всім небайдужим косів’янам, зокрема братам Романові і Юрієві Кравчукам, які щодня привозять свіже м’ясо для приготування перших і других страв для переселенців. Майже кожен день змінюється кількість прибулих. Найбільший заїзд нараховував 60 осіб. Дехто знайшов собі житло, а дехто переїхав у інші населені пункти. Тепер у ліцеї проживають 45 переселенців. Наймолодшій — чотири місяці, її доглядають мама і бабуся, а також сестричка. Вони приїхали з Києва 3 березня. Розповідають, що їх прийняли тепло, чуйно і уважне ставляться до них. Залишаються і надалі тут, бо їм нікуди їхати. Вони тішаться, що їхні ДІТИ сплять спокійно.

18 березня поселився найстарший чоловік О.А.Устименко (92 роки) з дочкою Людмилою Олександрівною. Вони ледве вирвалися із Харкова. Будинок Людмили Олександрівни частково зруйнували, а житло ЇТ батька — повністю. Весь час ховалися у холодному підвалі, без хліба, води і харчів. Якось пані Людмилі вдалося вийти за гуманітарною допомогою — продуктами. Простоявши декілька годин у черзі, повернулася ні з чим. її сина Дмитра поранили, і він перебуває у госпіталі. Минулого тижня він зателефонував і сказав, щоб за 15 хвилин вони були готові евакуюватися. Разом з Дмитровими друзями-волонтерами вирушили до вокзалу. Навкруги вибухали ракети. У страхах ледве добралися до призначеного місця. Хлопці-волонтери допомогли їм сісти у поїзд.

У Львові місцеві волонтери забезпечили Олександра Андрійовича інвалідним візком і допомогли сісти на поїзд до Коломиї. Заздалегідь Дмитро домовився із знайомою Наталією Стефлюк із Гуцульщини, щоб їх зустріла і допомогла десь поселитися. Пані Наталія дала на ніч прихисток у своєї мами, нагодувала. На другий день влаштувала їх у ліцей №2.

Людмила Олександрівна розповіла, що її батько й досі кладе кусочок хліба до кишені, а у сні прокидається і кричить. Перші ночі і вона не могла заснути. Прислухалася, чи не бомбарбують. Але зрозуміла, що вони у безпеці і тут їм нічого не загрожує.

Ми спілкувалися з пані Людмилою, а в Олександра Андрійовича з очей котилися сльози розпачу і болю. Час від часу він тихенько схлипував. Його лагідно обнімала дочка і заспокоювала як могла. Люди залишилися ні з чим, пережили страшне горе, і це ‘ важко усвідомити. Людмила Олександрівна задоволена, що має свій куточок, ввічливим ставленням оточуючих до них. Але їй важко батька-інваліда вести до душової кімнати, щоб помити. Він старенький і потребує постійного догляду й уваги. Вона слізно звертається з проханням до небайдужих косів’ян, які можуть допомогти їм винайняти житло з умовами за помірною ціною, бо пенсії у них невеликі. Надіються, що знайдуться добрі люди, які не залишать їх у біді. Якщо хтось зможе допомогти, телефонуйте (066) 4555110 Людмилі Олександрівні.

Мені також вдалося поспілкуватися з Вірою Йосипівною Гриб. Жінка родом з Чернігівщини, проживала у Донецькій області. Коли почалися бойові дії, переїхала з чоловіком до Києва. Але на місто почали падати ракети, руйнуючи все довкола. Тоді її чоловік, який переніс два інфаркти і онкохворий, вирішив відправити дружину на Західну Україну. Він дуже переживає за неї, бо вона інвалід II групи, має слабке здоров’я і їй потрібний догляд. Він сам залишився у теробороні.

Віра Йосипівна спочатку вагалася їхати, бо наслухалася про «поганих бандерівців». Боялася навіть про це говорити. Віра Йосипівна спочатку зупинилася у Івано-Франківську, де пробула три дні, а потім приїхала до Косова. Щоб не сидіти склавши руки і у голову не лізли дурні думки, вона допомагає прибирати та інше. Пані Віра низько вклоняється перед дирекцією, педагогічним колективом, всіма працівниками школи, а також перед тими, хто допомагає вижити переселенцям у цей нелегкий для України час. Переселенка розповідає, що змогла з собою взяти документи й ліки, без яких не може жити, а також докупила тут в аптеці ін’єкції, які щоденно їй колять.

Не тільки Вірі Йосипівні, а всім іншим, допомагають шкільна медична сестра Сніжана Яремин, лікарка-кардіологиня Наталія Вікторівна із Харкова, яка стала волонтеркою. До неї звертаються за порадою друзі по нещастю, а також працівники освітнього закладу та інші. Це хоч трохи жінку відволікає від важких роздумів.

У кожного переселенця своя історія. Але всіх об’єднує пережите горе. їхні чоловіки, батьки залишилися захищати нашу країну від рашистів, які нахабно увірвалися на нашу землю.

Дуже приємно, що всі переселенці, які тут проживають, вільно розмовляють українською мовою, навіть діти. Для дітей шкільного віку проводять онлайн уроки. Для менших є ігровий майданчик, а для старших — спортзал і спортмайданчик. У школі є внутрішні туалети і душові кімнати, але воду у місті подають з перебоями, тому набирають її у великі діжки, щоб якось запастися. Коли приїжджали сім’ї, де були чоловіки, то з військкомату приходили їх реєструвати.

І діти, й дорослі задоволені уважним ставленням до них, смачним харчуванням, підтримкою. Минулого тижня у дівчинки-переселенки був день народження. З ініціативи дирекції школи її гарно і щиро привітали, подарували солодощі. Переселенці знайомляться з нашим містом, побутом і звичаями. Відвідують музеї, пам’ятні й цікаві місця, стараються жити звичним життям, хоч як би їм не було важко на душі.

Всіх українців згуртувало страшне горе — підлий напад російських військ. Україна нікого в біді не залишить, бо чужого горя не буває. Як і ми, переселенці також чекають на перемогу і надіються, що скоро зустрінуться зі своїми рідними. І хоча тут не рідні стіни, але вони зігрівають, тут вони живуть спокійно і затишно.

Вікторія Кушнірчук.
«Гуцульський край», №12, 25.03.2022 року

Коментарі