Півстоліття служіння Богові і людям!

16 Січня, 2021 | Коментувати | Переглядів: 618

«Мав іскру Божу» — так говорять про тих, чиє серце палає любов’ю до Бога і ближнього, хто має дар ревного і безкорисливого служіння людям, незалежно від того, вчителює він чи лікує, займається якимось ремеслом, творячи мистецьке диво, чи в поті чола вирощує хліб.

Насправді таких людей ніколи не було багато. Але вони єі Є навіть у цьому світі, який, здається, вже давно втратив рівновагу і котиться у прірву.

Без жодного перебільшення можемо сказати, що цю іскру Божу має в своєму серці багаторічний трудівник Виноградника Христового отець Степан Губернат — митрофорний протоієрей, настоятель храму преподобної Параскеви Сербської, що в селі Вербовці.

Свій шлях до Бога майбутній душпастир, розпочав як звичайний сільський хлопець і дитина війни, адже народився він 3 вересня 1943 р. в Нижневі на Тлумаччині. Навчався у місцевій школі і з дитячих літ долучався до праці. Зростав, кріпнув духом і тілом, мужнів, служив у війську. Здавалося на те, що в родині Губернатів — Прокопа та Зосі зростає правильний середньостатистичний гомосовєтікус.

Але ні. Юнак тягнувся до пізнання Бога, його цікавило церковне життя. Внутрішній голос кликав до храму, ба навіть далі — на навчання у духовну семінарію. Правдами й неправдами, як неохоче згадує отець Степан, йому вдалося виманити у тодішнього голови сільради довідку-рекомендацію. Щоправда, він запевняв, що йде навчатися на юриста, а сам подався в Одеську духовну семінарію. Там проявив себе як старанний і вправний в навчанні, талановитий у проповідях і дотепний у богословських диспутах семінарист. Але найбільше з-поміж своїх ровесників Степан вирізнявся щирістю в стосунках, повагою до вчителів і наставників, доброзичливістю у ставленні до молодших семінаристів.

Бог благословив його доброю долею — восени 1971 р. молодий семінарист одружився з Катериною Паливодою (на жаль, уже покійна), а вже через неповний місяць — 27 листопада — архієпископ Йосип Савраш рукоположив його в сан диякона, а 4 грудня — в пресвітера, направивши на служіння у село Пороги Богородчанського району, де упродовж п’яти років отець Степан був настоятелем місцевої церкви.

1975 р. рука провидіння Божого привела його на Косівщину, у село Вербовець, де він самовіддано служить Богові та людям і сьогодні. Парафіяни, місцева інтелігенція, й представники влади та громадсько-культурні діячі краю з великим пієтетом і вдячністю відгукуються про гідного свого покликання душпастиря та неформального педагога. Багато написано про його життя та служіння Вербовецькій громаді. Між тим залишається мало відомим майже чверть століття його служіння в селі Яворові — малій Батьківщині автора цієї статі.

Історично складалося так, що Яворівська громада (парафія) більше була кіріальною (дочірньою), тобто її вручали в опіку як додаткову парафію.

До приходу отця Степана Губерната на службу, а це припало на осінь 1976 р., у Яворові змінилося не одне покоління священників, адже перша церква там з’явилася ще у двадцятих роках XVII ст. В цьому можна пересвідчитися, прочитавши лист Якова Головацького, у якому етнограф, згадуючи свою серпневу подорож на Гуцульщину писав: «З Косова ми їхали поволи приватною дорогою, доволі широкою, але дуже кам’янистою, через Соколівку та Яворів, де завітали до тамтешнього українського священника… Зайшов я до маленької дерев’яної сільської церкви, її розписи справили на мене велике враження. Іконостас прикрашений образами якогось щасливого художника; це ідеал місцевої краси».

Звісно, що всі парохи, котрі служили в Яворові — гідні того, аби їх імена були згадані в ці світлі дні Різдва Христового, але, з одного боку, — формат нашої статті є занадто стислий, а з другого — автор уже зробив подібну спробу у доволі розгорнутій науково-популярній розвідці «Духовно-церковне життя села Яворова», яку кожен охочий зможе знайти в Інтернеті.

У цьому зв’язку лише нагадаємо, що перші Богослужіння в Яворівській церкві Пресвятої Трійці о. Степан Губернат почав звершувати з осені 1976 р., тобто роком раніше, ніж його призначили настоятелем церкви у с. Вербовці, де перед ним служив протоієрей Володимир Братик (1975–1976).

Часи його пастирської діяльності, як і більшості священників, котрі відмовлялися співпрацювати з радянськими компартійними структурами та спецслужбами, були надскладними. Комуністи робили все, аби голосу Божого і священничого у селі не було чути. Чіплялися за будь-що, але отець Степан завжди знав, що відповісти і як захистити власну честь і гідність, права та свободи вірян. Однак Богослужіння у Яворові доводилося звершувати лише раз на дві неділі, а в свята, якщо й були відправи, то пізніше, ніж зазвичай, адже обслуговувати дві парафії було нелегко. Та попри, це священник ніколи не поривав духовного зв’язку з довіреною йому паствою.

Варто наголосити, що прихід у Яворів отця Степана ознаменував новий етап не лише в розвитку церковнопарафіяльного, а й суспільно-релігійного, духовно-культурного і почасти й політичного життя села. Саме за нього розпочали активну роботу з поліпшення благоустрою цвинтаря, території навколо храму, перекриття та оздоблення церкви (старий фронтон оповили щедро відчеканеною цинковою бляхою, а верх перекрили алюмінієвими листами). З його ініціативи та за дієвої підтримки місцевих ґаздів й активістів Народного Руху України і Конгресу українських націоналістів було проведено загальносільський плебісцит щодо розширення меж цвинтаря.

Чимало зусиль доклав о.Степан і для релігійно-культурного просвітництва: у селі було освячено низку пам’ятних місць, пам’ятників, знаків, хрестів, почесних дощок тощо, відкритих на честь та для увіковічення пам’яті про звитяжну боротьбу жителів села за національну свободу і незалежність, християнські і загальнолюдські цінності.

Служачи в Яворові, о. Степан благословляв відкриття багатьох культурно-просвітницьких заходів, які сприяли утвердженню єдності та духовно-культурному відродженню громади. Та чи не найбільшою заслугою душпастиря стало те, що йому вдалося зберегти її цілісною та одностайною тоді, коли більшість парафій Гуцульщини поділилися за конфесійною або юрисдикційною приналежністю.

Місцевий Золотоуст за пів століття пастирського та громадсько-культурного й просвітницького служіння виголосив чимало проповідей, духовних гомілій і доповідей. А скільки він охрестив народжених гуцуляток, благословив молодих сімей у святому Таїнстві шлюбу на народження і благочестиве виховання дітей!..

Без жодного перебільшення можна сказати, що своїм служінням отець Степан цілковито вписується в апостольське розуміння духовного отцівства, коли, як навчає апостол Павло, духовним отцем належить вважати лише того, хто народжує у Христовому благовісті, скільки б у нього учителів і наставників не було (1 Кор.4, 114-15).

Завдяки його далекоглядній позиції, підтримці церковних братчиків, національно-свідомих і політично зрілих жителів села, серед яких варто згадати хоча би В. Вепрука, М. Гелетюка, П. Копильчука, В. Тинкалюка та ін., церковна громада, вийшовши із підпорядкування структур Московського Патріархату, стала на шлях загальнонаціональної боротьби за автокефалію Української Церкви, яку канонічно вдалося закріпити лише в грудні-січні 2018–2019 років коли Вселенський Патріарх Варфоломій II подарував Томос її предстоятелю, Блаженнійшому митрополиту Київському і всієї України Епіфанію.

Було б несправедливо, якби я не згадав, що саме отець Степан скерував мене на навчання у Чернівецький університет, де я, навчаючись на богословському відділенні, здобув вищу богословську освіту і згодом вступив в аспірантуру, успішно захистив кандидатську дисертацію, а ще пізніше — у докторантуру, здобув наукову ступінь доктора філософських наук. Та, найголовніше, — став священнослужителем, беручи приклад у всьому з високошановного душпастиря і наставника.

Сьогодні, наслідуючи приклад жертовного служіння та високої книжної вченості, слідами отця Степана і дідуся йде також його онук Максим, який здобуває наразі вищу богословську освіту в ЧНУ імені Юрія Федьковича.

Микола Шкрібляк,
доктор філософських наук, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології, настоятель Університетського храму Покрови Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії.

«Гуцульський край», №3, 15.01. 2021 року

Коментарі