Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району

28 листопада — День пам’яті жертв голодоморів

28 Листопада, 2020 | Коментувати | Переглядів: 627

Скільки українців померло під час Голодомору

Про це розповіла головна наукова співробітниця Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Гітухи НАН України Наталія Левчук: «Ми провели демографічну реконструкцію з урахуванням інформації перепису населення СРСР 1926 року і 1939 року… 5 така думка, що існують як загальні чинники, так і відмінності в причинах і наслідках голоду в /країні та інших регіонах СРСР.

В Україні у 1933 році голод переріс у голодомор-геноцид. За нашими оцінками, втрати населення СРСР в 1932–1934 роках досягли 8,7 млн осіб. В абсолютному відношенні найбільші втрати понесла Україна — 3 млн 943 тис. осіб», — сказала вона.
Левчук підкреслила, що на той час населення України становило приблизно 30 млн осіб, а всього в СРСР жили майже 105 млн громадян.

За словами демографині, з тодішніх семи областей України найбільше постраждали Київська та Харківська — в них померло понад 1 млн осіб. Найменше жертв було в Чернігівській і Донецькій областях.

Інтерфакс-Україна.

Кріпаки Кремля

22 липня 1930 р. колгоспцентр СРСР встановив оцінку й оплату праці в колгоспах не в грошах, а в трудоднях. Трудодень — це один вихід на роботу, за що обліковець колгоспної контори писав «паличку». Кожен селянин мусив відробити 60–100 трудоднів на рік. Школярі, старші 12 років, мали обов’язкових 50 трудоднів. Тих, хто не виконував, виганяли з колгоспу, у них відбирали присадибні ділянки.

Видавали платню в кінці року — після того, як колгосп «здавав план». Як підрахував один комсомолець у листі до Сталіна: один трудодень — 37 коп., пачка цигарок — 35 коп. Нерідко колгоспник отримував менший заробіток за трудодень, чим добова норма хліба на одного робітника в блокадному Ленінграді (250 г), у радянських таборах — 350 г житнього хліба, німецьким військовополоненим давали 300 г сірого та 300 г білого хліба…

Отак, без паспортів і без грошей, напередодні Голодомору існували кріпаки кремля. За свідченням генерального секретаря та першого секретаря ЦК КП(б)У С.В. Косіора, у 1931 році 48% господарств України нічого не видали на трудодні.

Гіркий фольклор тих років: «Ой, великий трудодень! Рік ішачив — з’їв за день», «Ціле літо проробила, кіло проса заробила, гей гуляю я…», «Трудодень, трудодень, трудоодиниця. Батько ходить без штанів, мати — без спідниці», «Сидить баба на рядні і рахує трудодні: працювала сорок день — вийшов тільки трудодень. А від того трудодня голодую я щодня».

Гроші за трудодні почали давати з 1959 року. Трудодні скасували 1966 року. Ввели фіксовану платню. Паспорти колгоспники отримали у 1974 р.

«Труднощі з продовольством»

Вперше термін «Голодомор» з’явився у працях представників української діаспори у Канаді та США в 1978 році. У СРСР історикам «рекомендували використовувати» поняття «труднощі з продовольством».

Першим радянським чиновником, який використав термін «Голодомор», був перший секретар ЦК КП України Володимир Щербицький. У своїй промові до 60-річчя утворення УРСР він вперше визнав факт існування Голодомору.

Лише у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки «Голод 1932–1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів».

Першою Голодомор визнала Естонія. 20 жовтня 1993 року парламент Естонії виступив із відповідною заявою, у якій засудив комуністичну політику геноциду, а також солідаризувався у пам’яті про важкі жертви геноциду 1932–1933 років.

У 2006 році Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932–33 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.

Дослідник Голодомору

Володимир Маняк — дослідник Голодомору в Україні, автор чорної книги-меморіалу «33-й: голод». Він народився 6 листопада 1934 р. у с. Криштопівка на Хмельниччині. У 1941 р. батько став командиром партизанського загону. Володя щодня ходив на залізницю, стояв до вечора, очікуючи тата. У 1943 р. прийшло повідомлення, що батько загинув і похований у братській могилі на березі річки Уборть.

Сільський хлопчина, напів сирота, Володя закінчив сільську школу, продовжив навчання на факультеті журналістики Львівського університету. Амбітний, їжакуватий любитель стьобу — невтомний журналіст встигав писати до газет і творити поезії; навіть видав збірочку «Повноліття». Та писати за радянськими вимогами не зміг, це було не його. Вирішив перейти до прози, але писати тільки про те, що сам відчув. Іронічний інтелектуал пішов заробляти кошти на сім’ю (мав дружину, журналістку Лідію Коваленко та сина Антона). Працював у шахті, на заводі. За цей час Маняк-прозаїк створив 8 повістей, 6 романів.

За власні кошти Володимир Антонович здійснив багато поїздок, бо збирав свідчення про українські села, які згоріли разом із людьми у полум’ї каральних акцій Другої світової, свідчення про партизан. Він видав книгу-меморіал «Вінок безсмертя».
12 серпня 1990 р. за ініціативи Володимира Маняка поблизу Лубен, неподалік від Мгарського Спасо-Преображенського монастиря на Зажур-горі почали насипати пагорб Скорботи. Землю для нього привозили з усіх регіонів України, з кожного району Полтавщини, з кожного села Лубенщини. Так постав перший і найбільший пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 рр.

На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить:
від квітки до хреста,
Ідуть дощі вдовиними планами,
На цій горі, на пагорбі печалі.
Борис Олійник

«Біля Мгарського монастиря»

Високий красень не дуже переймався тим, чи комфортно з ним колегам, часом шукав істину у вині. Прискіпливо Володимир збирав документальний матеріал — і у 1991 р. разом із дружиною видали чорну книгу-меморіал «33-й: голод». Твір, що став енциклопедією горя та смутку. Так Володимир Маняк став незручним владі.

15 червня 1992 р. сім’я була на відкритті меморіалу жертвам Голодомору у с. Тимошівка Маньківського району. Поверталися рейсовим автобусом, поспішали додому, бо цього дня син Антон захищав диплом. Доля підготувала для них ДТП біля м. Глевахи: 57-річний Володимир Маняк загинув. Його дружина Лідія Борисівна Коваленко була травмована. Вона спробувала продовжити справу чоловіка, провела з’їзд асоціації дослідників Голодомору, але через півроку померла — тромб зробив фатальну справу. Коли прийшов час вручення Національної Шевченківської премії 1993 року за книгу «33-й: голод», отримувати її було нікому.

Геноцид українців

У 2009 р. у Парижі відкрили меморіальну дошку Рафалу Лемкіну, авторові терміну «геноцид».

Польський та американський науковець-правник єврейського походження народився 24 червня 1900 р. у с. Безводне Гродненської області в Білорусі. Рафал Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім — право у Львівському університеті.

Докторську дисертацію захистив у Німеччині, у Гейдельберзькому університеті. Працював помічником прокурора у Бережанах, був викладачем у Варшаві. У 1939р. Лемкін приєднався до Польської Армії, брав участь в обороні Варшави, був поранений, втік від нацистів до Швеції.

У 1941 р. отримав дозвіл на в’їзд до США. Читав лекції з права на юридичному факультеті університету Дюка, в університеті Вірджинії. 1944 року Лемкін видав працю «Влада Осі у Європі», в якій вперше вжив термін та сформулював поняття «геноцид» (у давній Греції геносом (рід, родина, плем’я, народ) називали соціальні групи, які мали спільне походження і назву; суфікс — цид походить від лат. саесіо — вбивати, — бити).

У 1945–1946 рр. Лемкін був радником Верховного суду США на Нюрнберзькому процесі. Введений ним термін «геноцид» здобув міжнародне визнання і, зокрема, був використаний головним обвинувачем від США Робертом Джексоном на Нюрнберзькому процесі.

З 1948 р. Лемкін читав лекції з кримінального права в Єльському університеті. Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але не отримав її.

Лемкін підтримував дружні зв’язки з українцями, з головою Українського Конгресового Комітету Америки, професором Левом Добрянським.

У 1953 р. в Мангеттен-центрі у Нью-Йорку на поминальному відзначенні 20-ї річниці Великого Голоду українською громадою Лемкін виголосив до тритисячної аудиторії доповідь «Радянський геноцид в Україні».

В українському геноциді Лемкін визначив чотири складові:

  • нищення української інтелігенції — мозку та розуму нації;
  • ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви -«душі України»;
  • голодомор українського селянства — носія, мови, традиції, культури;
  • заселення України іноетніч-ними елементами для радикальної зміни складу населення.

20 листопада 2015 року статтю Лемкіна «Радянський геноцид в Україні» внесли в Росії у Федеральний список екстремістських матеріалів.

Ганна Черкаська,
краєзнавиця, учителька, журналістка.
«Гуцульський край», №48, 27.11.2020 року

Коментарі

Написати коментар