Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району

По вірі нашій дасться нам

23 Листопада, 2020 | Коментувати | Переглядів: 525

(Продовження. Початок — у № 46 за 13 листопада).

Ось про що виголосив митрофорний протоієрей, отець Дмитро Коцаба зі Старих Кутів: «Місто Солунське нині радіє, рожі збирає, що їх там сіє Димитрій славний, мученик хвальний, мироточивий на землі…

Сьогодні радіє не тільки місто Солунь, але радіє увесь християнський світ. Свята церква скликає нас під склепіння Божих храмів, щоб молитовно прославити ім’я святого Великомученика Димитрія Солунського. В надії і ваша парафія, тому що сьогодні надзвичайне торжество: не кожного разу ви бачите, щоб у храмовий день було два єпископи, сонм священників, маємо також гарних півчих студентів, які вже прописані в нашій Івано-Франківській єпархії, це є студенти богословського факультету з Чернівців, і ми чуємо їх молитовний спів. Ми маємо нині змогу тут в своїх молитвах щиро подякувати Богу за прожитий рік, подякувати і помолитися за тих будівничих і жертводавців, які 150 років тому побудували і освятили цей храм. За цей час виросло не одне покоління… І ось сьогодні ваша парафія відзначає цей ювілей і також тридцятиліття служіння отця-мітрата Михаїла на парафії Кобаків, Рибного і Слобідки. Тому я вважав за обов’язок на запрошення настоятеля церковної управи розділити цю радість молитовного спілкування.

Сьогодні для нас цей день — як Великдень. Ми згадуємо минуле, ми згадуємо сьогодення і просимо в Бога майбутнього, якого ми не знаємо. Ви бачите, які катаклізми в світі стаються! У нас в Україні війна, гинуть наші молоді хлопці, але вони захищають рідну землю, пішли ще з 2014 року з тими щитами. Небесна Сотня першою полинула в оту небесну височінь, і замало нині казати, що ось я — патріот, вишивану сорочку на собі рвати, особливо перед виборами. Мабуть, пригадуєте, як багато приходило, як багато обіцяли, а дороги у вас як не було, так і немає. Вірю, вирівняються і дороги, буде все, будемо щасливі, тільки пам’ятаймо про свою гідність, пам’ятаймо, що ми християни і повинні мати любов між собою.

Пам’ятаймо, що сонце видно в краплині чистої води, а Бог живе в чистій душі. Тому ми сьогодні маємо бути християнами не з метрики (бо ось я — хрещений), а з наших діл. Бо, на жаль, немає тої любові, яка охолола, якась ненависть володіння, величавість своїм багатством пішла поміж люди.

І сьогодні Бог дає нам випробування, кару, можна сказати, цю епідемію. Пам’ятайте, дорогі брати і сестри, той вислів, що береженого Бог береже. Нехай нинішнє свято принесе нам духовну користь, щоб ми молитовно прославляли великомученика Димитрія не тільки словами, але й взяли його чесноту за основу — це сильну віру. Не завжди буває тепле літо, приходить холодна дощова осінь, настає зима. Так і в житті: не буває завжди радість, буває і смуток, є здоров’я і хвороба… Це наш життєвий шлях. Тому Господь каже: хто хоче йти за Мною, хай візьме свій хрест і йде за Мною. І саме великомученик Димитрій не проміняв віри на спокуси земного світу, а знав, що його чекає у вічності.

Мільйони християн згадують щорічно Димитрія. Наш побожний український нарід з прийняттям християнства прийняв ім’я великомученика як свого національного святого, свого героя. Маємо свідоцтво, що в 1057 році в місті Києві князь Київський Ізяслав (син Ярослава Мудрого) побудував монастир на честь Димитрія. Нині ми його знаємо як Святомихайлівський, але спочатку він називався Димитрівським. У 30-ті роки цей монастир знищили, але знову він відродився, як той фенікс. І нині це центр нашої Митрополії, де перебуває Блаженніший, де монахи, де духовна семінарія і академія… І це свідчення того, з якою любов’ю прийняли це ім’я наші предки. 1195 року князеві Всеволоду прислали фрагмент дошки з труни Димитрія, на якій була написана ікона. І князь, прийняв хрещення в ім’я Димитрія і зберігав цю святиню. Кажу це для того, щоб ми знали свою історію. Бо сказано: пізнайте правду, а правда зробить вас вільними.

За 150 років від часу спорудження храму в селі було багато подій. Скільки свічечок тут згоріло, скільки молитовних зітхань тут було, скільки ваші батьки і їхні предки сліз пролили до цих святих ікон… Тому я вас вітаю з цим величним храмовим днем. З ювілеєм церкви. І нехай виповнюються наші щирі молитви. Тебе, Чудотворче Димитрію, величаємо. Укріпляй нас у світлі віри, покірно благаємо, не залиш нас без опіки, без твоєї надії і любові. Щоб ми славно тут прожили і у небі тішилися з тобою. Слава ІсусуХристу!».

…На це свято, на таку величну подію на Косівщину приїхав наш високопреосвяшенний Кир Андрій, митрополит Галицький, керуючий Івано-Франківською єпархією, щоб це свято було більш духовно піднесене. Не тільки він, але приїхав і його вікарій, помічник, права рука владики та митрополита, єпископ Коломийський Павло. І ми бачимо, як це свято набуло побожності, урочистості.

Сьогодні церква прославляє великомученика Димитрія Солунського, і на це свято освячено престіл вашого божого храму.

На Косівщині не тільки у вас, дорогі, храм. Оскільки в отця-декана сьогодні також храмове свято, і там священники збираються, мені доручено сказати вам кілька цих гарних і теплих слів-привітання зі святом, бо так прийнято, що коли немає декана, говорить найповажніший за віком.

Про свято, про духовність я сьогодні буду мовчати. Бо Владика все сказав — і про Євангеліє, і про святковий день, і які ми мали би бути, і як ми мали би прославляти великомученика Димитрія. З нього маємо брати приклад, тому що він мав усе, але полишив посади, славу, бо найбільшу цінність мав у вірі. Він любив, він прославляв Бога, він заради Бога прийняв мученичу смерть. Церква зарахувала його до лику святих мучеників. Маймо таку віру і ми.

Ми бачимо, як багато у нас димитріївських церков у Косівському деканаті, а як їх багато в Україні. Україна його любить, його шанує, прославляє, до нього молиться, а він усім нам допомагає і всіх нас благословляє. У цей святковий урочистий день піднесімо наші щирі молитви до нашого великомученика Димитрія, щоби він за нас просив Бога і вділив нам любові і ласки, яка би наповнила наші серця і почуття, щоби ми завжди були у вірі стійкі і непохитні, щоб ніяка спокуса нас ніколи не звела. І щоб не зійти нам з тої доброї дороги, якою ми йдемо до Господа».

Цього дня звучало багато вітань на честь іменинників. Отця Михаїла вітали також з його 30-літнім ювілейним служінням на парафії.

Серед пам’ятних подій свята був також молебень і освячення пам’ятного хреста з нагоди 150-ліття храму. Кілька разів брав слово високопреосвященний Кир Андрій, зокрема, сказавши й таке: «Сьогодні наша Церква живе, розвивається. Маємо четверту церкву, яка визнала наш статус автокефальної. Казав мені колись наш Патріарх Мстислав: «Андрію, вчи людей дивитися в очі». Сьогодні ми, священники, дивимося в очі людям, ми не зламалися, вистояли, ми отримали Томос. Це далося не одного дня, пройдено довгий шлях боротьби і праці, яку довершив Президент Петро Порошенко. Кожен із нас повинен розуміти, що взявшись за руки, спільними зусиллями, ми перемогли. Бо нині партій багато, але повинна бути одна партія — українська, бо український народ — це найголовніше.

Президенти приходять і йдуть, а церква вічна. Ми не одну владу з вами пережили, і переживемо ще не одну, дай Боже. Тому сьогодні я щиро вітаю вас, отче Михаїле, як настоятеля храму, з ювілеями — як у парафіяльному житті, так і у вашому священничому. Пам’ятаймо, що ми є християни, ми є українці. Іде війна. Люди на колінах зустрічають наших героїв, які, на жаль, повертаються у трунах. І хто сьогодні зрозуміє біль тієї матері, яка кладе в могилу свого сина, наречена — свого хлопця, а молода вдова з діточками стоїть осиротіло?!

Пригадую, що був я з нашим предстоятелем не так давно у Львові, там є цвинтар, де поховано вже 170 вояків, які загинули в теперішній війні. Військовий цвинтар, всі однакові хрести, і коли ми приїхали, то нам дали лампаду, дали по гвоздиці, і мені так випало, що прийшов до могили, а там стоїть молода удовиця, вся у чорному, і біля неї — двоє маленьких діточок. Боже, мій Боже! Які слова її втішать? Ворог стріляє, за гроші вбивають… Дехто каже, думає: а де Бог? Він є, і дає ці випробування, щоб люди нарозумилися, бо нині гординя розпирає багатьох.

Сьогодні ви чули те Євангеліє, коли помирає багач і помирає бідний Лазар…

Я не раз казав прощу про Олександра Македонського, який, помираючи, сказав зробити в труні два отвори, щоб руки витягнули, і щоб люди бачили, що він, який володів половиною світу, нічого з собою не бере.

«І тому між вами і нами велика прірва», — каже Авраам до того багача, який не робив зла, не бив жебрака Лазаря, але жив байдужо, виключно для себе. Кожного дня у нього були веселощі. Лазар хотів, щоб бодай крихтами зі столу нагодувати його. Бездомні пси лизали його рани. Тому, дорогі мої, перев’язуймо рани ближнім добрим словом, співчуттям, допомогою, особливо там, де є горе. Не будьмо байдужими.

Бо старше покоління пам’ятає часи після війни. Була біда, але люди ділилися кусочком хліба, була дружність, ходили в гості один до одного. А сьогодні вже ті смартфони заполонили все, діти забувають про маму… Пам’ятай, сину чи дочко, що мама не чекає від тебе якихось подарунків. Вона чекає, щоб ви прийшли з внуками. Не треба про людське око плакати і нести квіти, коли то вже запізно. Маймо любов один до одного. Ставимо такі величаві пам’ятники, а то людині вже не потрібно, потрібна тільки молитва. І я, недостойний, прошу ваших молитов, щоб ми, старші священники, могли ще вчити молоде покоління.

Бо, як колись тато вчив орати, то був старий кінь, а молодий стояв збоку, щоб рівна борозна була. Нам треба сьогодні Україну будувати, щоб була рівна борозна. Пригадую, Мстислав казав, коли я возив гостей по Косівщині, Верховинщині: «Тут доляри повинні сипатися, як листя. Зробіть дороги, зробіть хати, щоб там була тепла вода. Багачам вже Канари і Мальдіви надоїли…». Яка неповторна гуцульська вишивка. Який смачний той банош… Писанка космацька славиться по всьому світу… Тому, дорогі, цінуймо своє, маймо вишивку не тільки на Великдень, але ходім у ній, бо це наше, українське».

Текст і фото Назара Кравчука.
«Гуцульський край», №47, 20.11.2020 року

Коментарі

Написати коментар