Колишній редактор Косівської районної газети «Радянська Гуцульщина», світлої пам’яті Олександр Петрович Бартош був одержимим сівачем, творцем краси, поетом, журналістом з великої літери. Ще й досі не віриться, що його вже немає серед нас.

Автор цих рядків, як колишній вихованець, часто зустрічався із Олександром Петровичем в редакції районної газети, де він по-батьківськи гуртував і виховував молоду літературну парость Косівщини. Я бачив його на вулицях міста, в школах і закладах культури, на літературних вечорах, виховних заходах, «голубих вогниках» — всюди, де були молоді люди-трударі і шанувалась творчість.

Саме таким діяльним і уважним до школярів-початківців запам’ятався Олександр Бартош, який старався і турбувався, щоб постійно при редакції працювала літературна студія, щоб регулярно виходили в світ літсторінки, щоб діяв «Юнкорівський вогник». У редагованій ним газеті розпочинали свій творчий шлях Марія Влад, Степан Пушик, Тарас Мельничук.

Бачиться в уяві добре знайома постать цього суворо-ніжного, але привітного чоловіка з орденськими планками на піджаку. О.П.Бартош був учасником минулої війни. Дитячим серцем ми відчували, що Олександрові Петровичу довелось зазнати у житті немало лиха. Воєнне лихоліття страшним карбом на все життя залишилось у його душі. Йому довелось пройти через горнило боїв фронтовими дорогами рідної України.

Війна змусила дивитись у вічі смерті, відчути болі й рани на власному тілі. Не раз він пізніше, уже як поет, писав зболені віршовані рядки, мов стогін, про трагічну історію України. В багатьох віршах він оспівав мистецьку Гуцульщину, талановитих горян. Коли б зібрати зі старих рукописних записників та газет все краще з поетичного доробку покійного О.П.Бартоша, вийшла б гарна збірка. У ній пробивався би дух автора, нетлінні скарби-перлини його неординарної творчої особистості.

Та Олександр Петрович, насамперед, був дбайливий, турботливий наставник, вчитель і вихователь здібної, схильної до творчості молоді. Він спонукав юних літстудійців читати мудрі й потрібні книжки, збагачуватись скарбами художнього письменства. Він напучував шукати неповторне слово, виявляти власну фантазію і стиль. Ще й досі нагадуються його настанови, що виражати свої емоції, пережите і відчуте бажано стисло і влучно, бо лаконічність — це сестра таланту. Він казав, що поет повинен бачити глибоко, володіти образністю, вміти гарно оздоблювати те, що сколихнуло серце, захопило душу. За його словами, твір має зворушувати читача, спонукати до роздумів, кликати до дії.

Олександр Петрович був щирим прихильником здорового сміху. Він не раз тішив читачів районки своїм добірним гумором. Писав, як на ті часи, сміливі фейлетони і вірші. Друкувались вони під псевдонімом Охрім Цибуля. Можна б скомпонувати ще одну його книгу, гумористичну, яка би вистояла на його цілющій сміхо-терапії.

Тож уклін світлій пам’яті незабутнього Олександра Петровича, який дбайливо вирощував таланти, всіляко їх заохочував і стимулював, особливо в святкові дні, ювілеї районної газети, яку редагував з 1957 по 1980 рік. Хто мав щастя спілкуватися з ним, запам’ятав його як невгамовного життєлюба, оптиміста, який залишив добрий слід на ниві літературній і журналістській, вписав свої яскраві сторінки в історію й літопис гуцульського краю.

Іван Мисюк.
Газета «Гуцульський край» від 13 жовтня 2000 року.

 

Олександр Петрович Бартош (13 вересня 1920 — 19 жовтня 1985рр.) народився у м.Ромнах Полтавської губернії (нині Сумська область) у сім’ї столяра. Друга світова війна застала його студентом Харківського бібліотечного інституту, звідки він добровільно пішов на фронт. Був зарахований рядовим у Харківський студентський батальйон. Під час боїв за Київ (станція Миронівка), під Білою Церквою дістав важке поранення і контузію.

Після одужання працював керівником початкової військової підготовки в школі села Мерхеулі Сухумського району в Абхазії.

Там познайомився і одружився з учителькою місцевої школи Тетяною Олександрівною, з якою прожили ціле життя, виховали чотирьох дітей. Ще до цього часу колишні учні (Кути, Косів) тепло згадують свою учительку.

Після війни продовжив навчання у Харкові. Закінчив бібліотечний факультет державного педінституту, а потім — курси журналістики.

Журналістську діяльність розпочав у Кам’янці-Подільському у 1948 році. Працював літературним редактором міської газети. Пізніше — редактором газети Коломийської машинно-тракторної станції і заступником редактора Коломийської районної газети.

У 1955 році його призначили редактором районної газети «Наша перемога» в Кутах, а в 1957 р. — редактором районної газети в Косові. Протягом 1962–1963 рр. очолював редакцію Калуської районної газети «Зоря Прикарпаття», а з 1963 р. і до виходу на пенсію (у 1980 р.) працював редактором районної газети «Радянська Гуцульщина» у Косові.

На сторінках газети було надруковано чимало віршів, нарисів, фельєтонів, написаних пером Олександра Бартоша. Багато працював з молодими талантами — поетами та журналістами Косівщини. Організував при редакції літературну студію, у якій брали участь Степан Пушик, Я.Гавучак, Т.Мельничук, Григорак, В.Герасим’юк, Б.Радиш та інші. Більшість з них стали відомими поетами та письменниками.

За військові та трудові заслуги Олександр Бартош був нагороджений орденами і медалями.

На слова вірша «Ой сніг, сніг» (новорічні щедрівки) косівський композитор Мирослав Процюк написав музику. Щедрівки виконувала народна хорова капела «Гуцульщина» районного Будинку культури.

Відомий поет Степан Пушик написав такі слова до дружнього шаржу:

«Він вилитий із правди,
як з руди, Гуцул, хоч сам з Ромен, —
Опришківського гарту.
Влюбивсь в «Гуцулку» —
Вічно молодий
Редактор Олександр
Петрович Бартош».

Олександр Бартош,
старший син. Серпень 2020 р.

«Гуцульський край», №37, 11.09.2020 року

 

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *