Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району

У пошуках істини

6 Липня, 2020 | Коментувати | Переглядів: 2 059

Людська пам’ять — доволі складна річ. Буває, сховає у своїх закомірках спомин, не лишаючи й сліду за ним. А бува — й забути не дасть. Й думка кружляє: Чому? Для чого? Може облишиш?… А ні… Бо є речі, котрі й забути не взмозі. Цими днями я мав виняткову можливість поспілкуватися з Анною Семенівною Богдан — керівником Косівської філії «Союзу українок» (народилася у 1938 році в м. Косові). Розмова наша власне й стосувалася спогадів тих далеких часів початку другої світової, періоду «вирішення єврейського питання», а саме: «Операції душогубства в Косові». Пані Анна, прочитавши статтю, опубліковану в 24 номері нашого часопису за 12 червня цього року, з неприхованою завзятістю погодилася поділитися своїми спогадами про ті далекі та гіркі часи. Хоча була ще дитиною, багато чого болем закарбувалося у її серці на роки.

— Пані Анно ми намагаємося, передусім, віднайти справедливість стосовно питання винищення євреїв у нашому рідному Косові. Не хочеться, щоб обливали брудом неправди тих людей, котрих уже немає серед живих. Але й не маємо на меті образити й другу сторону. Скажіть, будь ласка, що саме ви можете розповісти про події тих часів?

— Не знаю, на щастя чи нещастя, але деяких людей єврейської національності я добре запам’ятала. Біля нас у сусідстві мешкала така єврейська пані Койна. Я була маленька і мені здавалося, що вона була дуже високого зросту. Коли вона приходила до моєї бабці, а вони собі часто у свята розмовляли, то моєю місією було покласти їм стільчик під ноги, щоб і одній, і другій було зручніше розмовляти. А розмовляли вони багато, переважно, про домашні справи. Я сідала близенько на порозі, бо мені було дуже цікаво, про що вони говорять.

Під час останніх відвідин вона казала, що вони передчувають якесь лихо. Хочу сказати, що найстрашніше, а я буду розповідати те, що я бачила і що закарбувалося в моїй пам’яті на все життя, було те, коли до Косова прийшли німці. Ці люди були дуже строгі та жорстокі, щоправда — охайно одягнені, чоботи блищали так, що здавалося можна було б у них дивитися як у люстерко. Проте поводилися вони з нашими людьми, а особливо — з гарними дівчатами, дуже зухвало. Ті зате їх дуже боялися.

Але одне варто було б зауважити, що, як тільки вони зайшли до міста, то наказали вимити його.. Таким чистим наш Косів не був ні до того, ні після. Мама часто брала мене з собою до міста, коли ходила по справах, а тоді якраз був такий страшний період, коли до міста звозили багато євреїв, вели на Міську гору, і там розстрілювали. Страшні то були часи. Це видовище запам’яталося мені чи не найбільше.

— Скажіть, у книзі стверджують, що місцеве населення заганяли дивитися на страту єврейського народу. Чи було це так? Чи добровільно?

— Ні! Ніхто нікого не зганяв. Це було добровільно. Одні одним переказували, бо то ж усі були знайомі. Між нами не було якось такої зневаги. Всі жили так, як тепер. Одні одним допомагали. Пам’ятаю, до нас до хати забігла сусідка зі словами:

«Ходімо, Касуню, там жидів на розстріл ведуть. Може є межи ними знайомі». — Мене мама — за руку, і ми побігли. Якраз дійшли неподалік теперішньої підвісної кладки, коли побачили колону євреїв. Це було щось жахливе! Вони йшли по четверо, кожен зі своїми клуночками. Ішли дрібним кроком, зігнуті, наче тягар на спині несли, дехто прикривався хусткою. Ми зі сльозами проводжали їх, як в останню путь, а вони кланялися нам у відповідь та плакали, бо знали, куди їх ведуть. Як казала бабуся Койна, про яку я згадувала спочатку, у їхньому Святому писанні про все це було написано. Німці нікому з місцевих мешканців не боронили йти за колоною. Заборонено було тільки говорити та передавати щось полоненим. Серед них ішла одна дуже гарна молода дівчина. Вона вела за праву руку хлопчика років десь 9–10. Дуже гарний хлопчик. Я навіть пам’ятаю у що він був одягнений: такий коричневий костюмчик і такі пупки-штанятка, що защіпалися нижче колін на ґудзички. Він привернув мою увагу, бо був такого зросту, як я.

Всього на всього два німці вели тих людей, хоча їх було десятки. І от у один момент, коли ці два німці відволіклися на розмову, ця дівчина, запримітивши відкриту браму, з усією силою штовхнула туди того хлопчика. Я до сьогоднішнього дня не можу зрозуміти, як той німець те побачив. Та він раптово повернувся і вистрілив у нього… Дитина впала… Колона не зупинилася… А жінки-косівчанки, які тут стояли і прощалися з цими людьми, підбігли, підхопили його ще живого на руки та понесли до хати. Я сама те бачила. Цілком ймовірно, що вони врятували цю дитину. Звичайно, ніхто цього нікому не розповідав, бо у той час міг за таке поплатитися життям.

Біля колишнього кінотеатру стояла колона німецьких попіцаїв з собаками, і далі вже нікого не пускали. Та наші хлопці, в тому числі — мій брат Микола, котрі прийшли прощатися зі своїми однокласниками, бо єврейські хлопчики вчилися разом з українцями і поляками, між ними ніколи не було ніякої різниці — навпаки, вони разом грали в бальон (теперішній футбоп), та частіше — у відбиванки, що тепер називається волейбол, позалізали на дерева і дивилися, як то все відбувалося. Микола розказував, що там, на горі, куди їх привели, була викопана глибока яма, а над нею — прикріплена дошка. На ту дошку зганяли по одному полоненому, котрого перед тим заставляли роздягатися. На кожного — по одному вистрілові.

Якщо й не попадали, то, впавши з тієї дошки, можна було забитися. Той розмірений звук німецького браунінга я пам’ятаю й до нині… Один жах… Розстріл виконували два молоді білобрисі німці. Мабуть, щоб їм не було «важко», поруч стояв стіл з канапками і шнапсом. Щогодини їх міняли. При цьому вони жартували і веселилися. Отаке жахливе видовище було.

— Чи то правда, що серед німців були й наші місцеві жителі?

— Щоби там були наші люди?! Я була не настільки маленька, щоб не знати свого косівчанина і не вміти відрізнити його від німця. Німці були одягнені в чорний одяг, чорні чоботи неймовірного блиску, закочені рукави. А на білій шматині на самому рукаві намальований «крайс» — німецький хрест. Так вони завжди ходили містом. До нас, місцевих, ставилися жахливо. Сплутати їх з другими неможливо.

Пам’ятаю ще один випадок. Це було якраз, коли німці тільки-но зайшли у наше місто. На тому місці, де зараз знаходиться недобудована багатоповерхівка (навпроти пошти), була колись єврейська школа. Там зібралися приблизно 100 єврейських чоловіків на молитву, щоб Бог зберіг та врятував їх. Можливо, німці не хотіли витрачати на них свої боєприпаси, оскільки закрили школу разом з ними усередині, облили бензином та підпалили. Якось ті люди вирвалися звідти. Я на свої власні очі бачила, коли біг чоловік одягнений, як у нас казали, в «лахман» (чорний вовняний плащ), охоплений вогнем.

Наші люди хотіли допомогти йому. Бігли за ним поливали водою, однак було надто пізно, той був дуже попечений. Можливо когось з них врятували, хоча — навряд. їхній біль був нестерпним, а опіки — смертельними. Цей випадок описував у своїй книзі про Косів Пилипейко.

— Пані Анно, у книзі Гетнера вказується про багатьох косівчан, котрі здавали цілі єврейські сім’ї до гестапо. Однозначно, Ви на той час були дитиною, проте можливо пам’ятаєте якісь факти, що зможуть допомогти це спростувати чи підтвердити?

— Насправді — це якийсь наклеп. Адже багато наших людей переховували євреїв. Ховали куди могли: на стрих, в пивницю, де тільки можна було. Не раз і в нас вдома ночували, проте переважно знайомі жінки. Вони боялися, бо німці бігали і ловили їх. А ті, хто потрапляли їм до рук, додому вже не верталися.

Одного разу п’яний німецький офіцер забіг і до нас до хати. То була неділя. Я, як завжди, сиділа на веранді на порозі, розмовляла з мамою. Він, увірвавшись до нас, побачив кактуси, що росли на веранді зі словом: «шойсе». Схопив його обома руками й одразу ж з криком випустив. А далі — до кобури та до пістоля і направив на маму. Мама заговорила до нього німецькою. Вона була учителькою, бо закінчила ті курси, що організував митрополит Шептицький для підготовки українських вчителів після Першої світової війни. На щастя, якось все обійшлося мирно. Сільварівський — бачу це прізвище згадується у цій книзі, проте це дуже порядні люди, смію говорити це, бо знала їх особисто. Це був директор української школи.

Коли прийшли німці вони всіх молодих хлопців та дівчат забирали на роботу до Німеччини. Підлягав цьому і мій брат. Однак саме цей Сільварівський врятував його. А те, що окрім цього від рук німців він врятував не одного я знаю точно, бо моя мати дружила з його дружиною і ми неодноразово бували у них вдома. У нього була донька Ліда — неймовірної краси дівчина. Вона часто розмовляла зі мною. Та ще зовсім юною вступила до Української повстанської партії.

Згодом була спіймана енкаведистами та вислана до Сибіру. Пам’ятаю й Козланюка. Він жив під міською горою. Продавав камінці до запальничок, а його онук дружив з моїм первим братом. Він не міг бути злочинцем, бо був дуже доброї вдачі. Це була зовсім безобідна людина, котра робила людям тільки добро, тільки добро. Ні… Ні… Не міг…. Ще, бачу, згадується місіс , Стефурак.

Про цю пані у мене лише хороші спогади. Її звали Емілія. Вона не була дочкою священника. Насправді вона була дружиною Стефурака. Він сам був родом із Соколівки, а вона — з Відня. Він вчився на лікаря у Віденському університеті і привіз звідти її. Його багато хто у нас в Косові знав та поважав. Це була порядна родина.

Пані Ємілія, щоб ви знали, врятувала 29 хлопців, між ними були і євреї. Це були хлопці до 20 років — гарні здорові, як у нас кажуть, — виплекані на свіжому повітрі. їх силоміць звозили до клубу у Соколівку. Звозили з усіх навколишніх сіл для страти. Цілком можливо, що там були і косівські хлопці. А їй дали знати про цей випадок наші партизани, бо вона була членкинею «Союзу українок» та перфектно знала німецьку. Вона зуміла переконати тих поліцаїв, щоб тих юнаків відпустили. Тому — ні, ця родина також не могла брати участь у таких жахіттях.

— А звідки саме Ви дізналися про це?

— Це є історичні дані. Інформація про цей факт є в історії Гуцульщини, Косова та Союзу Українок. А ще її розповіла мені пані Марія Когутякова, з дому Брухницька. Також я розмовляла з родиною її чоловіка Стефурака.

— А, можливо, щось пам’ятаєте про мера міста Боєчка? У книзі багато про нього згадується.

— На жаль, ні. От Миколу Кіщука пам’ятаю. Він брехливо в цій книзі змальований. Він був знайомий мого тата різьбяр. Але ні до євреїв ні до німців нічого не мав. На той час пооживав він у Річці. Баб’юк — ну не бачила, щоб він був у змові з німцями. Микола Лепкалюк?! Ні, що ви. Це був щирий українець. Він віддав свою землю для спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку, а його дружина була в Союзі українок. Це були порядні, заможні ґазди.

Ніхто з цих людей не зробив ніяких прикростей відносно євреїв. Чомусь їм приписано ці вчинки. Чому саме, — не розумію. Бачу, що у тій книзі у такому контексті згадують усі поважні родини Косова. Але, то є наклеп.

— Пані Анно, щиро вдячний Вам за вашу розповідь. Хочу відзначити, що й для себе я відкрив багато цікавих фактів. Багато чого зрозумів.

Наостанок скажу відверто одне. Хотілося б, щоб таку розповідь почула не одна людина. У плині сучасності ми все, більше забуваємо нашу історію. Проте — одна річ — це просто взяти і прочитати, і зовсім інше — слухати людину, котра бачила це все на власні очі. Пройнятися тим болем, відчути ті емоції. Недаремно кажуть — очі дзеркало душі. А ви зазирніть у ті очі, котрі бачили це все. І на собі відчуєте біль нашої зраненої до болю української душі.

Назар КРАВЧУК.
«Гуцульський край», №27, 3.07.2020 року

Коментарі

Написати коментар