Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району

Два світи — два болі

8 Лютого, 2020 | Коментувати | Переглядів: 571

Мали улягтись і усістись емоції, почуття та відчуття опісля поїздки на схід — аби отак розповісти про усе: про збір, про дороги війни, про реальність, про нас і про війну… Ще далеко до нового року, напла нували поїхати з необхідним до захисників держави, повезти тепло рідного дому, висловити і донести нашу небайдужість і підтримку.

Коли переглядаєш стрічку новин у Фейсбуці, читаєш про щоденні, якщо не втрати, то поранення, бачиш, що волонтери і небайдужі українці збирають допомогу і їдуть до захисників — то не можеш отак бездієво сидіти. Назріває, а потім — «вулканить» до конкретних дій, бо розумієш, що хтось має це робити.

Початок збору розпочинаємо традиційно, четверо-шестеро: Дмитро Малкович, Любомир Скільський, Дмитро Никифорчин (заступник голови Спілки учасників АТО, м.Косів), Ігор Синежук (ГО «Свій за свого», селище Яблунів) і автор цієї публікації.

Ще завчасно ведемо розмову з Василем і Галиною Максимчуками та Василем Чужаком з Пістиня (патріотами, майданівцями), які з родиною, сусідами переробляють і доводять до ладу по 3 закуплені свині. У Василя Максимчука — базуємось, пакуємось і їдемо в дорогу на схід, саме з його подвір’я. Потім естафету збору підхоплює свідомий народ…

Завжди збори називаю «жебрами»… і, на жаль, шостий рік війни — без змін. Мало свідомих і ініціативних нас, українців, на жаль, мало.

Ми модно висловлюємось про нашу «втому» від війни, а чим ми втомились — пояснити не можемо. Пояснюємо нашу зайнятість — «бо треба заробити на сім’ю, на прожиття»… Ніби правильно… треба думати про хліб насущний, бо часи — нелегкі…

Але, коли дуже хотіти, то можна в один момент собі сказати: «Я можу один день відмовитись від куріння, від посиденьок за пивом, від того, без чого можна обійтись — і пожертвувати це захисникові»!

Можна!!! Але треба відчувати, не байдужіти і не бути пасивним.

З благословення владики УГКЦ Коломийської єпархії, єпископа Василія, розпочинаємо збір у районі: по церковних парафіях, по шкільних колективах, дитячих установах, організаціях, підприємцях. «Тепло рідної хати — в студені окопи солдату» — так звучить наше гасло збору.

Збираємо добрий місяць: по кілька разів треба до декого зателефонувати, нагадати, просити, дякувати, потім — позвозити все на базу, пакувати комплектами, де би у посилці був продуктовий набір…

У цьому і полягає громадська і волонтерська робота, коли не питаєш і не прислуховуєшся, що ти хворий, і женеш від себе лінивство і байдужість.

На цьому шляху виникає безліч перепон, накладок, але у тебе є справжні друзі, які завжди прийдуть на допомогу.

Так було і з нами, коли все зібрали, а машини, щоб поїхати, нема. Різдвяні свята, кожен хоче бути вдома. А як же вони, наші захисники — залишаться на свята без гостинців?

І тут на допомогу приходить побратим, майданівець, патріот, нардеп попереднього скликання Юрій Тимошенко. Погоджується їхати своїм транспортом. Розуміємо, що одним бусом всього не заберемо. Шукаємо у районі — нема кому їхати. На допомогу приходять патріоти з Білих Ослав, Юрій Квітчук з товаришами.

Розумію, що саме ця, моя четверта поїздка на війну, буде особливою, бо на саме Різдво будемо у захисників, і тим, що з нами їде мама полеглого у 2015 році Олега Габорака Світлана Губер-Чеканова. Вона давно мріяла побувати там, де воював і загинув її син. Якось не складалось, а тепер їхали двома бусами, і було місце на жінку.

Виїжджали 5 січня. На добру і щасливу дорогу нас традиційно благословить отець-декан Петро Дяків. Слова священника глибоко засідають у серце і душу, в ці хвилини розумієш цінність і важливість слова Божого і мудрості духовного наставника.

Доба в дорозі — і на вечір, 6 січня, нас вітає уже український Бахмут.

Зв’язуємось з капеланом Миколою Мединським, який теж на війні, у Попасній…

Між Бахмутом і Попасною відстань у 15 хвилин їзди, але ніч у зоні АТО не для «прогулянок». Тому зупиняяємось у готелі, готуємось до Святої вечері, чекаємо капелана Мединського і його побратимів.

Цей Святвечір закарбується у пам’яті на все життя…

У визволеному, уже українському Бахмуті, вечеряємо, колядуємо, відчуваємо себе як вдома. При від’їзді працівники готелю сказали нам: «Ви так колядували чудно, що ми у коридорі записували колядки на телефон, будемо слухати і вчитись».

Сльози закрутились у очах, я відповіла: «А чому не зайшли до нас, разом би вечеряли, колядували?».

Жінка зніяковіла, а я про себе подумала: «Які вони голодні на українське, на рідне, а ми — «насичені», та ще нарікаємо».

Різдво Христове зустрічаємо у Попасній, у нацгвардійців батальйону Кульчицького.

Капелан Мединський запрошує на службу Божу, на коляду, на свято.

Дитячі малюнки, листи, роботи — маю окремо під руками, поділила на всі пункти нашого прибуття. Марія Михайлишин з малюнками дала класненьких ангеликів з матеріалу, які вмить розхапали. Захисники беруть харчі, майже ніколи в такій кількості не брали, бо вони на забезпеченні ЗСУ. Ще на подвір’ї казарми я зрозуміла, що щось не так…

А коли зайшли на службу Божу і побачили різдвяні страви (гречка варена, суха, яйця смажені, чай у каструлі і по кусочку масла), то сльози котились у мене всю відправу.
Їм смерть в очі щодня дивиться, а вони — голодні? Де військовий збір? Де генерали, і куди вони дивляться? Багато питань, тільки відповіді нема. Хлопці воюють, ризикують життям, на скромних харчах, тільки з Богом і Україною в серці.

Моя червона хустка і вишиванка надавали Різдву у Попасній гуцульського колориту. А коли ми заколядували, то здалось, що колядує вся Україна, весь світ, і ти тремтиш від щему і гордості, що ти — українець!

Опісля служби Божої отримуємо від капелана свічки-сувеніри власної роботи, маємо можливість передати захисникам вітання, даруємо дитячі малюнки, сирні вироби від гуртківців з Прокурави. Командир батальйону «Пісня», дякуючи нам, каже: «Нам так приємно, що ви з нами у це Різдво, а могли бути вдома, а гостинці передати «Новою поштою» . Але емоції, дух — не передаш», — зізнається командир.

Дорога лежить дальше на схід, до добровольчих батальйонів, які завжди були на утриманні волонтерів…

Світлана, мама героя, багато говорить про сина, про Олежика — від народження і до останньої розмови по телефону. «Не могла його зупинити, аби не йшов на війну, не могла. Не міг дома сидіти і чекати, не міг би «відмагатись», втекти, характер не той — завжди був іншим. Не боявся ризикувати, думати і діяти. У свої 19 був занадто дорослим, самостійним і таким, що давав поради, старшим чоловікам. «Олег був моєю надією і опорою, хоча був молодшим сином… Був рішучим, вмів приймати рішення і вмів зрозуміти і допомогти», — розповідає мати.

Жінка плаче, мамине серце ніколи не зарубцюється, біль втрати сина буде краяти зранене серце і душу все життя.

Світлана до цих пір картає себе, що не вберегла дитину. Тому і мріяла побувати в тих місцях, де прожив останні миті життя Олег Габорак, і де загинув юний «Сон».

«Сон» — псевдо Олега. Побратими кажуть, що нарекли юного героя так, бо засинав миттєво, навіть настоячи міг спати, опісля бою, завдань. Дуже виснажувався і був втомлений, зовсім юним був. Так спішив жити, багато читав психологічної літератури, дівчину мав, кохав, будував мрії, вірив, надіявся, хотів жити.

Загинув у грудні 2015 року, у Пісках, коли стояли з побратимом на посту. Перекидались фразами, жартували… Момент «прильоту» вбивчої сили від ворога — і Олега не стало.

Отака вона, війна… жорстока, кривава, без статі і без серця, кістлявою рукою вбиває цвіт Нації.

Степи східні насичені пролитою кров’ю героїв. Сумні тепер поля бою, бо скільки героїв полягло. Колись заквітнуть вони маками на честь тисяч загиблих.

Дорога веде на Авдіївку, на Водяне (те, що біля Пісків), у якому і зупиняємось на ніч…

Мрія Світлани здійснилась — ризикуючи життям, вона таки побувала біля місця загибелі сина. Я переживала за неї, бо здоров’я підводить, хворіє вона. Але бажання матері бути там — було вищим над всім! Тепер розумію, що мав у кого вдатися син — Герой!

Повертались ми зі змішаними відчуттями і настроями, говорили поміж собою, роздумували. Напишу правду, а не те, що хоче чути наше вухо: «Не ми «втомились» від війни, а вони — втомились від невизначеності, від зрадників (чужих і своїх у погонах)».

Прошу лише про одне, аби дух боротьби не втратили, аби тримались!

А ми маємо гуртуватись і допомагати, аби перемогу наблизити!

Дякуємо усім, без кого наша поїздка на схід не відбулась би. Зокрема церковним громадам:

  • церкви Воздвиження Чесного Хреста — 1340 грн;
  • церкви Всіх святих українського народу (Вижній Березів) — 2800 грн;
  • церкви (Середній Березів) — 2250 грн;
  • церкви (Нижній Березів) — 2900 грн;
  • церкви (Яблунів) — 1728 грн;
  • церкви Лючі — 2288 грн і 10 євро;
  • церкви Стопчатова (долішня) — 2555 грн;
  • церкви Стопчатів (горішня) — 900 грн;
  • церкви Прокурави — 2000 грн;
  • церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці (Пістинь) — 4380 грн;
  • Косівському деканату (о.декан Роман Іванюлик) — 5500 грн;

отцям Роману Іванюлику та Петру Дяківу — за розуміння і допомогу, за мудрість і благословення!

Дякуємо благодійникам Пістиня: Василю Табахарнюку (1000 грн), Юрію Третяку (упаковки банок), Дмитру Мироняку (500 грн), Марії Мосейчук (банки), Петру Пліхтяку та Андрію Ониськіву (1500 грн), Юрію Мироняку (1500 грн).

Дякуємо громадам ОТГ: Космацькій (відділ освіти — 5500 грн), Брустурівській ЗОШ — 1000 грн, Яблунівській — 4472 грн, Рожнівській — за збір продуктів і всього необхідного у школах ОТГ, ЗДО «Ластівка» (с.Хімчин), «Сонечко» (с.Рибне), «Сонечко» (с.Рожнів), «Малятко» (с.Кобаки), Хімчинському ліцею «Інтелект», Рибненській гімназії, Рожнівському ліцею ім.Ф Погребенника. А також: Баня-Березівській ЗОШ — 2385 грн. ДНЗ «Рукавичка» (Нижній Березів) — 2000 грн і продукти. І особливо — жителям с. Лючок, за їхню високу активність. їхній збір найбільший у районі — 6870 грн і величезна кількість продуктів.

Висловлюємо слова вдячності Ігорю Матківському за постійну допомогу і підтримку, голові РДА Петрові Іванишину і голові районної ради Павлові Ванджураку, депутатові райради Василеві Боєчку, депутатові обласної ради Дмитрові Сіреджуку. А також усім освітнім закладам району за їхню активність, медикам Косівської ЦРЛ — 5450 грн, педагогам Прокуравської ЗОШ — за вечорниці, за вареники. Дякую родинам: Івана Лесюка, Юрія Матійчука, Любомира Полюка (с.Прокурава) за матеріальну допомогу і розуміння благочинності; Ігорю Синежуку, Дмитрові Малковичу, Василеві і Галині Максимчукам, Василеві Чужаку; усім, хто жертвує, допомагає, наближує перемогу нашої рідної України! Коли когось і не згадала, зроблю це обов’язково!

Хочу побажати нам, українцям, миру, добра, тепла душевного, бути милосердними, свідомими, справжніми і щирими патріотами!

Ольга Гарасим’юк,
волонтер, депутат районної ради, радник голови РДА з гуманітарних питань.
«Гуцульський край», №6, 7.02.2020 року

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.