Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Старість не радість (частина 4)

Жовтень 27, 2019 | Коментувати | Переглядів: 56

Україна є однією із «найстаріших» країн світу, де частка людей похилого віку в структурі населення зростає високими темпами. Відповідно до національного демографічного прогнозу, до 2025 року частка осіб, старших 60-ти років, складатиме понад 25% осіб; віком понад 65 років і старших — 18,4 %, а до 2030 року — більше ніж 26 % і 20 % відповідно (Інформація з Інтернету).

Гідне довголіття: світовий досвід

КАНАДА.

Соціальний захист людей похилого віку підпадає у Канаді під юрисдикцію провінцій, таким чином, в країні існує 13 систем, які, втім, мають багато подібного. За формою фінансування, будинки для людей похилого віку, які потребують постійного догляду через хронічну хворобу або фізичне обмеження, поділяють на три категорії: приватні, державні та субсидовані. Приватні та субсидовані різняться лише формою власності, натомість усі інші критерії (фінансування, умови прийому, ціна перебування) регулює держава. Водночас, приватні інституції повністю незалежні від державного фінансування і можуть встановлювати власні умови прийому, але повинні дотримуватися визначених державних стандартів та отримати ліцензію на роботу у провінційного МОЗу.

Будинки для людей похилого віку поділяють на п’ять категорій, залежно від ступеня турботи (чим більше допомоги потребує людина, тим дорожче це коштує). Ціни на проживання і користування послугами різноманітних пансіонатів варіюються від 1,4 до 8 тис. канадських доларів на місяць (1,1–6,4 тис. дол.США). У цю суму можуть входити кількаразове харчування, медичні процедури, прибирання і навіть доставка товарів з магазинів. У державних і субсидованих установах мешканці, зазвичай, платять певний відсоток від власного доходу, а решту покриває держава. Так, у провінції Британська Колумбія людина не може платити за проживання у подібному будинку більше 80% своїх щомісячних доходів.

Певним категоріям людей з обмеженими фізичними можливостями (не лише літнім) держава також забезпечує турботу вдома. До подібних послуг входять, у тому числі, консультація дієтолога, візит стоматолога, перукаря, допомога у плануванні дня і багато іншого. Всі ці послуги можна отримати також від приватних постачальників за ціною орієнтовно 20 дол. за годину. Незважаючи на широку мережу закладів проживання і турботи для людей похилого віку, більшість із них продовжують проживати у власному помешканні, отримуючи необхідну допомогу вдома.

Максим НАЛИВАЙКО (Оттава). УКРІНФОРМ.

НІМЕЧЧИНА.

За офіційною статистикою, у Німеччині сьогодні (інформація за 2016р.) існує більше 14 тисяч фірм по догляду за людьми похилого віку. В одному лише Берліні таких 611, при тому, що 112500 жителів столиці, тією чи іншою мірою, потребують догляду. Три чверті з них продовжують жити вдома, помічники і медсестри приїздять до них. Інші доживають свій вік у спеціальних закладах.

Перебування у будинку літніх людей недешеве. У деяких районах ФРН воно перевищує 3 тисячі євро на місяць, при цьому страхування по догляду за хворими і перестарілими покриває менше половини цієї суми, решту змушені платити родичі. В останні роки набула поширення практика відправляти людей похилого віку в будинки літніх у країнах Східної Європи, де вартість проживання практично втричі нижча.

Ольга ТАНАСІЙЧУК (Берлін). УКРІНФОРМ.

У теплі та під захистом

Термін «паліативний» походить від латинського «раїїіит», що має значення «маски» або «плаща». Це й визначає зміст і філософію паліативної допомоги: згладжування — пом’якшення виявів невиліковної хвороби та/або укриття плащем/створення покриву для захисту тих, хто залишився «у холоді та без захисту».

Паліативна допомога:

  • полегшує біль та інші симптоми, що викликають занепокоєння;
  • стверджує життя і ставиться до вмирання як до природного процесу;
  • не прагне ні прискорити, ні віддалити настання смерті;
  • включає психологічні та духовні аспекти допомоги пацієнтам;
  • пропонує пацієнтам систему підтримки, що дасть їм змогу жити якомога активніше до самої смерті;
  • пропонує систему підтримки близьким пацієнта під час його хвороби, а також у період тяжкої втрати;
  • використовує мультидисциплінарний командний підхід для забезпечення потреб пацієнтів та їхніх родичів, у тому числі в період тяжкої втрати, якщо виникає у цьому необхідність;
  • підвищує якість життя і може в результаті позитивно вплинути на перебіг хвороби;
  • застосовна на ранніх стадіях захворювання у поєднанні з іншими методами лікування, спрямованими на продовження життя, наприклад, з хіміотерапією, радіаційною терапією, ВААРТ.

«Вікіпедія».

Паліативно-хоспісні відділення

Це ще один важливий вид допомоги, на який можуть розраховувати літні (і не тільки) люди, які мають деякі види невиліковних недуг, передусім онкологічних.

В Інтернеті знаходжу визначення: «Паліативна медицина-галузь наукової медицини та охорони здоров’я, основним завданням якої є поліпшення якості життя і полегшення страждань пацієнтів з різними формами хронічних невиліковних хвороб, переважно в термінальний період (кінцева стадія) їх прогресування, та за умов, коли можливості спеціалізованого лікування основної хвороби є обмеженими або, з точки зору сучасних наукових уявлень, безперспективними. Сучасна система охорони здоров’я у розвинених країнах світу вважає, що пацієнти з невиліковними хворобами в термінальній стадії обов’язково підлягають професійному паліативному медико-соціальному та психологічному нагляду».

Якщо пояснювати простою мовою, то в паліативні відділення приймають невиліковно хворих людей з конкретними діагнозами, у хоспіси — тих, які помирають, здебільшого, онкохворих.

На території нашої області є три паліативно-хоспісних відділення. Одне з них діє на Косівщині — у Яблунівській районній лікарні. Тут мають змогу надати спеціальну допомогу двадцятьом особам.

Проблема такого виду догляду в нашій країні теж має радянські недоліки. Хоспіси у нас сприймають так само негативно, як будинки для перестарілих, а ще — як ту ж таки лікарню, з котрої один вихід — на кладовище.

А має бути не так. Паліативно-хоспісні відділення — це особлива філософія догляду за невиліковно хворими та вмираючими, її мають сповідувати всі причетні до цієї милосердної справи. Медики допомагають полегшити біль, обслуговуючий персонал здійснює фаховий цілодобовий догляд. Рідні (якщо вони у хворого є) підтримують близьку людину — можуть перебувати поряд весь час або провідувати. Священнослужителі та психологи тут також часті гості — спілкуються з хворими, їхніми рідними, мотивують медичний персонал. Сюди приходять волонтери, організовують дозвілля, спілкуються з мешканцями, допомагають медикам в міру своїх сил і можливостей.

Філософію хоспісів мені допомогла зрозуміти Нюта Федермессер — керівник Московського багатопрофільного центру паліативної допомоги, засновниця благодійного фонду допомоги хоспісам «Вєра». Ця громадська діячка докладає величезних зусиль для розвитку паліативної допомоги в Росії, часто дає інтерв’ю, її цікаві та емоційні виступи можна побачити і почути на Ютубі. Послухайте, прочитайте — багато чого зрозумієте.

Нюта Федермессер наголошує на тому, що персонал паліативних відділень і хоспісів обов’язково має пройти спеціальну підготовку, передусім — психологічну та мотиваційну. Лікарняний досвід їм допомагає, але в цій справі потрібне також розуміння особливостей поведінки невиліковно і смертельно хворої людини, усвідомлення медичним персоналом і його добровільними помічниками своєї важливою місії. Адже хоспіс — це не зовсім медична установа.

Це остання станція на життєвому шляху, звідки отримують квиток у вічність. Завдання паліативної допомоги — зробити перебування у цьому «залі очікування» безболісним, умиротвореним, навіть… щасливим.

«У нас виписують із лікарні, коли вже ніяк не можуть допомогти, й відправляють додому вмирати, — говорить лікарка. — І все. Людина ніби перестає існувати. Невже хворий мусить лежати на дев’ятому поверсі без ліфта, без шансів спуститися звідти й подихати свіжим повітрям?»… Щоб допомогти, в Ужгороді створили паліативну бригаду «Хоспіс удома» — команду людей, які їздять до хворих додому й допомагають там. Це лікарі, медсестри, психолог, священник, волонтери, соціальні працівники. їхня мета — полегшити біль і показати людині, що вона потрібна й не сама. І допомогти родині, адже рідні, опинившись сам на сам з бідою, часто не знають, що робити і як жити далі», — пише Альона Вишницька.

Персонал хоспісів, якими опікується Нюта Федермессер, волонтери і багаті благодійники допомагають реалізувати мрії і несподівані бажання пацієнтів, наприклад: сприяють онукові приїхати з іншої країни до хворої бабусі; запрошують знаменитого артиста провідати смертельно хвору жінку, яка захоплюється його творчістю і т.д. і т.п. Це може дозволити собі заможна Москва.

А ось що відбувається у хоспісі «Кордіс» у польському місті Катовіце: «Коли хтось каже, що мріяв, наприклад, поїхати до Греції, персонал і волонтери влаштовують грецький вечір, — розповідає волонтер Маша. — Часом і поїздки організовують — шукають спонсорів. Бо останнє бажання людини — це святе. Наша мета — допомогти хворій людині віднайти сенс. Показати, що вона — людина, незалежно від того, який вигляд має і як рухається. Вона має право любити і щоб її любили. Має право бути чистою, гарно пахнути. Це ж елементарне», — читаю у статті Альони Вишницької.

Нюта Федермессер формулює головне завдання паліативної допомоги так: зробити все для того, щоб фінальний, найболючіший і найстрашніший етап людина пройшла без болю, бруду і принижень. І додає при цьому: «Якщо позбавити невиліковно хворого болю, бруду і принижень, у нього з’являється час для… життя».

У паліативній допомозі керуються гаслом: «Ми не можемо додати днів до вашого життя, але можемо додати життя до ваших днів».

«У хоспісі найщасливіші люди, — щиро вважає Нюта Федермессер. — Там люди, які вже зрозуміли, що важливо, а що ні — вони вже нічого не бояться. Люди нещасливі без хоспісу — коли вони помирають, а допомоги немає, коли їм ніхто чесно не розповідає, що відбувається. А коли ти опиняєшся у ситуації, коли знаєш правду, бачиш горизонт, ти вчишся так швидко розставляти пріоритети, так правильно їх розставляти, ти блискавично розумієш, що, Господи, яке це щастя — просто бути. Он на вулиці сонце світить, автомобілі їдуть — це щастя».

Аліса МУДРИЦЬКА.
(Продовження — у наступному номері).

Програма Medicare

У США урядові програми допомоги літнім людям щороку забезпечують бюджетними коштами. Дві п’ятих соціальних виплат уряду призначені для літніх людей. Ці кошти передусім виділяють на виплату так званої соціальної пенси. Вона становить 118 відсотків від рівня бідності (для самотнього пенсіонера — не більше 9 тисяч доларів на рік, для подружжя — не більше 12 тисяч).

Найбільша стаття витрат уряду, вона ж — найбільш суттєвий дохід пенсіонера – програма Medicare, яка оплачує витрати на лікування. За цією програмою пацієнти, яким виповнилося 65 років і старші, більшість медичних послуг отримують безкоштовно. Вони не повинні платити за перших 100 днів перебування у лікарні, їм майже нічого не коштує, хірургічна операція і наступний за нею амбулаторний нагляд. Уряд оплачує і більшу частину медичних послуг на дому, якщо пацієнт їх потребує.

Діють ще кілька програм допомоги літнім людям. Якщо сім’я пенсіонера має дохід, менший 118 відсотків рівня бідності, їй видають талони на оплату покупок

на суму до 100 доларів у продуктових магазинах. Ще одна програма — «Здорова їжа для літніх людей» діє з 1995 року: організовує пересувні кухні на колесах. Фургони розвозять щодня по країні майже мільйон порцій готових страв, кожна з яких містить дієтичну їжу, рекомендовану лікарями. Порцію такої їжі може отримати з фургона кожна людина, яка має 65 років і більше. Ця програма здійснюється під контролем міністерства охорони здоров’я США, а продуктами її забезпечує міністерство сільського господарства.

Ада Баскіна «Повсякденне життя американської сім’ї».

«Гуцульський край», №43, 25.10.2019 року

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.