Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Старість не радість (частина 3)

Жовтень 20, 2019 | Коментувати | Переглядів: 80

Сьогодні кожен п’ятий українець, вік якого подолав 60-річний рубіж, живе один і потребує медичного догляду

Територіальні центри

Крім родичів і платних доглядальниць, людям похилого віку в Україні допомагають територіальні центри соціального обслуговування. Це досить дієва і розгалужена система. У типовому положенні про неї читаємо: «Територіальний центр забезпечує безоплатне в обсягах, визначених державними стандартами, соціальне обслуговування громадян похилого віку, інвалідів (які досягли 18-річного віку).., які не здатні до самообслуговування і не мають рідних… Територіальний центр може надавати платні соціальні послуги (в межах наявних можливостей) громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком, інвалідністю, хворобою і мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу…».

Соціальний робітник дбає про 6–10 осіб: купує підопічним продукти і ліки (за їхні гроші), оформляє субсидії та інші потрібні документи, викликає лікаря, готує чи приносить їжу, воду, прибирає у хаті, допомагає у господарстві і т.п.

Добре, що така служба діє. Але соціальних робітників не вистачає, їхня допомога літнім людям має регулярний, однак епізодичний характер. До того ж діє закономірний «людський фактор». «Знаємо, що соціальні працівники набрали пенсіонерів, які ще при доброму здоров’ї, а лежачими людьми, котрі справді потребують допомоги, ніхто не хоче опікуватися», — читаю у статті тернопільської газети, яка випадково потрапила мені в руки.

Цілодобову опіку територіальні центри також надають, але роблять це не вдома, а у відділеннях стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання. Вони діють у структурі цієї служби. На Косівщині є таке відділення — його створили на базі Яблунівської районної лікарні. У ньому перебувають 24 особи.

Будинки-інтернати

У багатьох американських і європейських кінофільмах, в Інтернеті бачимо затишні приватні пансіонати для стареньких людей, більше схожі на санаторії. В Україні таких мало, вони діють «на пташиних правах».

«Такі заклади оформлені як приватні домоволодіння, а їхні власники — підприємці, що мають право надавати послуги проживання. Вони у глибокій тіні — про такі будинки нічого не знають місцеві управління соціального захисту, їх не турбують санітарні чи протипожежні перевірки. Аж поки грім не вдарить… Правозахисники переконані: приватні будинки для людей похилого віку мають право на існування, але повинні перебувати під наглядом держави і громадськості. Цю проблему мав би вирішити урядовий законопроект «Про соціальні послуги», який чекає розгляду у Верховній Раді. Він передбачає не тільки легітимізацію приватних соціальних закладів, але й їхню обов’язкову реєстрацію», — читаю на сторінці сайту.

Перешкоджають створенню приватних стаціонарних закладів для тривалого або тимчасового перебування у них літніх людей відсутність спеціального і підводні течії діючого законодавства, його непередбачуваність, тіньові фінансові і юридичні схеми, дорогі енергоносії, великі податки, низькі зарплати, мізерні пенсії, корумповані контролюючі служби і т.д. і т.п. Тому зважитися на створення такого бізнесу важко, а довго втримати його на плаву — непросто. До того ж для більшості пересічних українців оплата таких послуг буде непосильною.

Незаможним літнім людям залишається розраховувати на спеціальні державні установи традиційного для нас типу: відділення стаціонарного догляду територіальних центрів, будинки-інтернати, геріатричні пансіонати для допомоги громадянам похилого віку та інвалідам з порушеннями психіки; пансіонати для ветеранів війни і праці тощо.

Здебільшого вони фінансуються з бюджету і за кошти мешканців, які віддають установі 75 відсотків своєї пенсії. На ці гроші не порозкошуєш. До того ж державні будинки для літніх людей у нашій країні працюють ще за радянськими лекалами. Будівлі, інтер’єр, кімнати-палати, розпорядок дня, одяг і поведінка персоналу схожі на лікарню, у якій, однак, нікого не виліковують і з якої не виписують. Кому хочеться жити і помирати у шпиталі?

Наші будинки для перестарілих, як правило, не здатні забезпечити комфорт і людяне ставлення до кожного мешканця, не кажучи вже про організацію цікавого дозвілля. Всюдисущий запах нехитрої кухні, нечистої вбиральні та невипраної білизни, допотопні ліжка з панцирними сітками, які провалюються майже до підлоги, горбкуваті матраци, сіра і плямиста постільна білизна, невдоволений мізерною заробітною платою і заклопотаний проблемами власного виживання персонал, якого не вистачає, — гнітюча обстановка для людини, котра доживає свого віку.

Слід зазначити, що в інших країнах ситуація у державних притулках для стареньких інвалідів теж не скрізь ідеальна.

Вдома ліпше

В Україні маємо не тільки фінансову, а й велику моральну проблему. Будинки-інтернати, паліативні відділення і хоспіси у нас вважають ганьбою і злом, чимось середнім між лепрозорієм і концтабором, крахом усього життя (це ж треба — народили і виростили дітей, усю душу їм віддали, а вони відправили нас у дідорню, — плачуть самі батьки, захлинаються від зловтіхи пліткарки). Звідусіль чути: «Будинки для перестарілих, хостели — це гріх, це неправильно. Людина має доживати в рідному домі і серед рідних».

Це дуже ефективна мантра для того, щоб… нічого не робити. Не треба перетворювати смердючі дідорні на затишні пансіонати-санаторії, не треба створювати систему відбору і підготовки легальних сиділок, фахового персоналу геріатричних. установ і паліативних відділень, вдосконалювати законодавство, шукати додаткові кошти, створювати і захищати від аферистів спеціальні та недержавні пенсійні фонди, підвищувати пенсії, стимулювати благодійництво, підтримувати волонтерство. Навіщо? Адже можна все спихнути на рідних.

От і маємо величезну кількість самотніх дідусів і бабусь, які не здатні приготувати їжу, помитися, обігріти домівку взимку, розчистити сніг і просто вийти за поріг хати… Зате живуть у рідних стінах і нібито вважають себе щасливими. Чи так це насправді? Як би не було добре вдома, жити самотній немічній людині важко, інваліду — неможливо.

Недавно у редакцію прийшов літній чоловік. З-поміж іншого розповів, що його діти давно переселилися за кордон, там народилися онуки. Бачиться він з ними лише раз на рік. Я подумала: що станеться з цим чоловіком, якщо він, не дай Боже, «впаде у лежу»? Діти заберуть його до себе в іншу країну? Навряд. Швидше за все, шукатимуть догляд для батька тут. І що вони знайдуть? Нелегальну сиділку? Брудну дідорню?

У соціальній мережі «Фейсбук» я часто переглядаю сторінку Саші Галіцкого. Цікава людина. Колишній громадянин СРСР. Художник, скульптор, дизайнер. Зараз живе в Ізраїлі. Веде гуртки різьби на дереві у кількох будинках для літніх людей (до речі, вони йому за ці уроки платять з власної кишені). А ще художник уважно стежить за своїми підопічними, спілкується з ними, аналізує поведінку. Видав дві книги про літніх людей. Одна з них має промовисту назву «Не бійся! Як постаріти і при цьому не збожеволіти».

Саша Галіцкий не приховує, що працює у пансіонатах для заможних людей, які досягни кар’єрного зростання, мають статки, у багатьох з них є успішні діти та онуки, котрі теж не бідують. Не знаю, як у читачів, а у мене виникає запитання: чому ці люди не живуть удома — самі або з дітьми, якщо можуть це собі дозволити? Чому не тримаються за рідні стіни, не чіпляються за своїх дітей, а переїжджають жити у геріатричні «кібуци»? Не дурна ж нація, прагматична.

А може, переїжджають саме тому, що недурні і прагматичні. Розуміють: син-юрист, донька-вчителька, онучка-студентка чи нелегальна сиділка не можуть забезпечити ефективного цілодобового догляду літній хворій людині. Такий можна отримати лише у спеціалізованому закладі.

Може, надаючи перевагу окремому проживанню і догляду сторонніх людей, немолоді люди у такий спосіб бережуть фізичне і психологічне здоров’я: своє і своїх рідних, добрі стосунки з ними.

Вам не здається, що багато з нас уявляють старість у колі родини дещо ідилічною? Чи так це насправді? Часто старенькі люди до смерті виконують роль безплатної і безвідмовної прислуги для своїх давно дорослих дітей та онуків: прибирають, готують їсти, миють посуд, пораються на городі чи в стайні. Звичайно, більшість літніх людей отримує від цього задоволення, відчуває себе потрібними. Але чи гуманно це стосовно немолодих батьків?

Жити у сім’ї — означає бути свідком та учасником конфліктів між сином-невісткою чи донькою-зятем, онуками, неминуче ставати на чийсь бік — конфліктувати відкрито чи страждати мовчки. Однак у літньому віці хочеться душевного спокою, а не італійських пристрастей. Буває, що самі батьки мають складний характер, стають джерелом і каталізатором родинних скандалів, псують стосунки у сім’ях своїх дітей, навіть руйнують їх.

Більшість українських сімей, передусім у містах, живуть у малогабаритних (часто — найманих) квартирах, де неможливо виділити окрему кімнату ні для спальні батьків, ні для кожної дитини, ні для бабусі-дідуся. «Я о дев’ятій годині вже хочу лягати спати, а вони не дають», — випадково почула, як скаржилася одна бабуся сусідці. Вони — це донька з зятем і двоє онуків-старшокласників. Усі п’ятеро живуть у двокімнатній квартирі. О дев’ятій вечора в сучасних сім’ях життя ще вирує, іноді до опівночі. От і нипає старенька між ними, хоче і не може голову до подушки притулити.

До того ж і сім’ї часто бувають проблемними. Розпитайте про це у працівників соціальних служб, поліцейських — почуєте багато цікавого про родинну «ідилію».

У багатьох батьків не складаються щирі стосунки з дітьми. Чимало синів і доньок не мають рис характеру, необхідних для догляду за важкохворими: терпіння, доброти, милосердя. Як вони опікуватимуться батьками-інвалідами? В якій атмосфері доживатимуть свого віку літні люди? Чи буде їм добре вдома?

Масова трудова еміграція теж не сприяє зміцненню родинних стосунків. Дивлюся короткий сюжет у теленовинах. Жінка з Прикарпаття давно виїхала в Італію, доглядає там за старенькими людьми. Розповідає журналістові, як на перших порах дзвонила додому. Кожна розмова починалася і закінчувалася слізьми — донька благала: «Мамо, вертайся. Мені без тебе погано». Через секунду відеокамера показує, як жінка гладить по голові літню італійку в інвалідному візку, примовляючи: «Сеньйоро, не плачте. Я вас люблю, як рідну маму. Я вас ніколи не покину».

Цікаво: хто доглядав чи доглядатиме батьків самої заробітчанки, якщо така потреба була чи виникне? Якщо ця українка теж стане безпомічною на старість, чи захоче нею опікуватися донька, котра виросла без мами і колись так гірко плакала у слухавку?

Аліса МУДРИЦЬКА. (Продовження — у наступному номері).
«Гуцульський край», №42, 18.10.2019 року

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.