«З нами — Бог, за нами — Україна… Не сміймо втомитись у боротьбі, не сміймо зневіритись!»

21 Вересня, 2019 | Коментувати | Переглядів: 1 522

Недільного дня, 15 вересня, у с.Шешорах в урочищі Коров’як відбулася зворушлива і патріотична подія — освячення символічної, відбудованої за сприяння меценатів, повстанської криївки — останньої з криївок-форпостів упівців, яка була надійним захистом трьом вірним побратимам: районному керівникові пропаганди ОУН-УПА Михайлові Ткачуку (друг «Лебідь»), його дружині Емілії Ткачук та діячу районного проводу ОУН-УПА Андрієві Мельничуку (друг «Цвіркун»). До її відновлення долучилися коштами рідна сестра «Цвіркуна» Оксана Ткачук, яка проживає у Філадельфії (США), також Іван Іванишин та керівництво Заставнівського району Чернівецької області.

Про цю криївку нині відомо, що впала вона під натиском ворога 28 січня 1953 року. Повстанці не здалися ворогові, загинули в нерівному бою. Полили своєю святою кров’ю рідну землю. І нині відважні герої повертаються до нащадків у своїй немеркнучій славі і шані.

На урочистостях з нагоди освячення відбудованої криївки були присутні: дочка «Лебедя» Марія Боринська, голова Косівського районного осередку братства ОУН-УПА Петро Підлетейчук, депутат Косівської міської ради Дмитро Гладун, керівник громадської організації «Спілки учасників АТО» району Іван Крисяк, голова РДА Віталій Кічеряк, директор НПП «Гуцульщина» Юрій Стефурак, ветерани ОУН-УПА, працівники НПП «Гуцульщина», громада села та учнівська молодь. Освячення патріотичної пам’ятки здійснили бойові капелани «Спілки учасників АТО» — священник УГКЦ, друг Микола та священник ПЦУ, друг Богдан.

Криївка… Немов відкрите серце землі. Український вишитий рушник над входом. Сторінка прожитої історії і відновленої пам’яті про неї.

Зворушила присутніх пісня у виконанні Івана Равлюка «Коли ви вмирали, вам дзвони не фали», кожним словом проникаючи в серце: «На ваших могилах хрести похилились, Калина нагнулась додолу. Спіть, хлопці-соколи, сини України, Гармати розбудять вас знову!»…

Розбудили… Чужі гармати на рідній вкраїнській землі.

Слово мали учні та вчителі Шешорівської загальноосвітньої школи ім. В.Чорновола.

— Ми тут, щоб вшанувати пам’ять воїнів УПА, які стали яскравим прикладом патріотизму і самопожертви. Будьте певні, що на цих принципах, на таких прикладах самопожертви будемо виховувати наше молоде покоління, — запевняють педагоги.

— Ми гордимося, що наша гуцульська земля завжди жила ідеями бандерівського націоналістичного руху, де Україна була і є — понад усе.

Учні поклали квіти біля криївки, квіти — символи, немов ті краплі крові загиблих, про які пам’ятає ця земля. Зворушила композиція зі свічками, яку підготували вчителі Марія Іванишин та Світлана Обушак.

З уст молоді на цьому священному місці урочисто і велично звучала колишня клятва-присяга, з якою воїни УПА йшли у вир боротьби, яка і нині кличе на поле битви найвідважніші серця українців:

«Я, воїн УПА, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед святою землею українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих синів України, перед найвищим політичним проводом народу українського боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути українську самостійну державу.

І в цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього подиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційно пильним воїном. Буду виконувати всі накази зверхників, суворо зберігатиму військову і державну таємниці, буду гідним побратимом у бою і бойовому житті зо всім своїм товариством по зброї. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон української національної революції, і спалить зневага українського народу.

КЛЯНУСЬ, КЛЯНУСЬ, КЛЯНУСЬ…».

Великі ідеї кладуть відбиток благородства на своїх вибраних іти першими. Великі ідеї будять нащадків, б’ють у набат.

Молодь виголосила слова подяки Богові за те, що у найчорніші ночі окупаційних режимів посилав українцям найвеличніші та найсвітліші постаті борців, які вели за собою світлом віри в перемогу добра над злом, волі над неволею. Серед них — Емілія та Михайло Ткачуки (псевдо «Лебідь»), Андрій Мельничук (псевдо «Цвіркун»).

Священники звершили молебень, просячи Бога про упокій в місці світлому і величному душ загиблих Емілії та Михайла Ткачуків, Андрія Мельничука та душ усіх полеглих за свободу і незалежність України воїнів, співаючи славу во віки вічні Україні і її Героям.

Линула молитва за витривалість на кривавій українській Голгофі, у боротьбі аж до славної перемоги.

Немов нова програма дій, відлунювали в серці слова промов священників. Ці слова про найголовніше, що маємо пам’ятати зараз.

— Головний ворог — не на рубежі. Колись він також не сидів лише в кабінетах енкаведистів, цей ворог уособлював не лише чекістів, і зараз він не на фронті, не на лінії зіткнення. Головний ворог сидить у свідомості нашого суспільства, — говорять капелани. — На жаль, ідеалізуючи боротьбу нашого воїнства в часи УПА, ми не завжди говоримо, що була величезна кількість стрибків, манкуртів, які вказували стежки у криївки, здавали ворогові наших хлопців.

А сьогодні… Сьогодні багато хто втомився від війни, багато хто просить миру і спокою за будь-яку ціну. Але чи цього нам треба? Чи за такий мир гинули наші герої тоді і тепер?

Що об’єднує покоління воїнів тодішніх і воїнів сьогодення? Що об’єднує всі прошарки українського суспільства? Як воїна з автоматом в руках, капелана з хрестом, волонтера, людину, дитину?..

Це питання священники не бачать як риторичне.

— Об’єднує всіх нас спільна боротьба в ім’я перемоги! Перемоги і торжества Божої правди на святій Українській землі. Саме за це гинули і гинуть воїни до сьогодні.

Ми переможемо, коли головна ідея стане стержнем нашої свідомості, стане основою нашого суспільного і духовного життя. Отоді утвердиться мрія десятків поколінь, мільйонів українців… Тоді восторжествує правда Божа, будуть мир і спокій.

«Пам’ятаймо це і не сміймо зійти з цього шляху. Не сміймо втомитись, не сміймо зневіритись, спаплюжити велику кроваву жертву. З нами — Бог, за нами — Україна», — звучало до сумління кожного українця.

Щодо місії Західної України, то священники бачать її і в символіці. В Розп’яттях, в Хрестах, в криївках, які знаходимо та відбудовуємо…

Вони розповідають нам про наше минуле. Саме на основі цих символів є обов’язок нас, свідомих українців, виховувати молоде покоління, щоб воно мало усвідомлення свого українства, своєї національної приналежності, щоб воно пишалося своєю мовою, культурою, і всім, що можна назвати нашою національною ідентичністю. І пам’ятаймо, що саме наш Карпатський край є тим джерелом, звідки поширюються національні цінності, традиції, культура на інші регіони України. Така наша історична місія.

«Ці люди, за яких нині молимося, і які стоять у військових одностроях, жертвуючи собою, — це вони відтіснили московського окупанта далеко на схід. Слава нашим Героям! Слава Україні».

Цього пам’ятного дня, коли освячували відновлену криївку, свій 89-й день народження святкував голова Косівського районного осередку братства ОУН-УПА Петро Підлетейчук, учасник тих далеких подій.

Сьогодні його слово — це спомин про буремні роки, про які свідчать похилені хрести і стогін у дібровах.

Його слово це:

«Я вірю і надіюся, що нинішні воїни і підростаюче покоління ніколи не віддадуть на поталу ворогові свою землю і свою націю».

Знову — виступи від воїнів АТО, від громадськості! Знову — спомини. Знову звучала висока народна поезія любові і боротьби:

«Ніде при хаті не знайшовши схрону,
Не тямлячи, кого й за що кляне,
Лихий, мов гадь, москаль з району
Уперш назвав бандерівцем мене…».

Саме Степан Бандера та його послідовники, як стверджує нинішня молодь, гартували українську честь та патріотизм, їхнє гасло «Бог і Україна» донині є нероздільним імперативом свідомого українства, символом священного спротиву рабству й неволі.

Промовці говорили зі сподіваннями про те, що ця криївка має стати місцем пам’яті, місцем вшанування звитяжності українського народу. Бо треба всьому світові показувати, як боролася армія без держави.

Чи є аналоги такій армії в світі, яку тримав на своїх плечах народ?

Тут згадувались і перші місяці нинішньої війни з Росією, оця священна боротьба, яка триває… Знову українці своїми коштами, волонтерською діяльністю відроджують свою народну армію — армію миру, армію слави і звитяги, яка пам’ятає минуле. Але звучали у виступах молодих ентузіастів і слова про байдужість певної частини суспільства, про тих, у котрих «моя хата скраю».

— Ми частіше говоримо про Героїв, як про мертвих. Ми забуваємо про Героїв, які поруч, які щоденно творять добро, живуть не лише для свого блага, але й для блага країни і її народу:

— Легше скаржитися, легше нарікати, як щось конкретне робити, вперто і з покликом серце.

— Як не знаєте, що робити, питайте в тих, що знають. Як не знаєте таких людей, гуртуйтеся довкола організацій, які допоможуть.

— Не можна нині бути егоїстами щодо долі своєї країни, лише оплакувати і вшановувати Героїв мертвих. Будьмо гідними їхньої слави кожного дня своєю працею.

Як багато болю, втрат. Як багато віри і надії, що цю Голгофу український народ перейде до переможного бою.

Як багато вдячності, яка найзворушливіше цього дня звучить з уст дочки Ткачуків.

— Мій доземний уклін всім, особливо ж — АТОвцям, які працювали над відновленням криївки, особливо меценатам, які долучилися пожертвами. Особливо — молоді, яка шанує минуле. Особливо — воїнам, які «тримають» нашу надію…

Насамкінець велично і урочисто линули слова державного Пмну України, неначе ті далекі слова клятви упівців…

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…»!

Назар Кравчук. Фото Василя Гуменюка.

«Гуцульський край», №38, 20.09.2019 року

Коментарі