Серед мальовничих гір Косівського району, за Лючею та Середнім Березовом розташувалося село Текуча.

Погода викинула колінце, бо рясний дощ не стихає ще з самого рання. Смарагдові гори торкаються вологого неба, а сонце розлилося сірими хмарами. Сьогодні мешканці села святкують особливу подію — ювілей. Повшинюк Марії Миколаївні, найстаршій жительці Текучої, виповнилося сто років.

До гостинного двору з’їжджаються родина та гості. А родина чимала: троє онуків, четверо правнуків і шестеро праправнуків. Бабуся Марія сидить на лавці під старенькою чепурною хатою. На ній грає барвами святкова одіж — вишиванка та квітчаста хустина.

На вулиці прохолодно, але пані Марія каже, що її «гріють» гості. її прийшли привітати також навіть із сільської ради та Косівської районної державної адміністрації. Весело сміється, поправляє хустину та файно дякує за привітання і подарунки, і у відповідь бажає всім здоров’я та самим дочекати такої дати. Зізнається, важко уявити, що їй уже сто літ. За все життя майже не ходила до лікарні і не вживала купованої їжі.

Повшинюк Марія Миколаївна

Впізнає сусідів, друзів і з запалом розповідає: «Колись було, шо по весіллях ходили, співали й гуляли, сапали, косили й громадили, і старі, й молоді співали й гуляли, і було весело». А що бабця Марія співала, що танцювала, те всяк в селі знає. Було, як вівкне протяжно в лісі чи на пасовиську, то ген на другій горі чути. А співанок знала всяких і багато що й у сто років може заспівати:

Червона калина,
листячко зелене,
Чекай, чекай, дівчино,
два роки на мене.

Цю, каже, «в мінуті» переймила, бо, як ішли на службу солдати, то співали, і собі так запам’ятала. А що за Польщі закінчила 4 класи освіти, то досі пам’ятає і може заспівати уривки з польського гімну. До речі, пані Марія називає сучасний уряд п’ятою владою, бо за своє життя знала п’ять влад: австро-угорська, польська, німці, руські і незалежна Україна.

Про вдачу бабусі правнука, також Марія, говорить із щирим захопленням, бо та мала сильний, вольовий дух. Лиха доля змусила пережити смерть чоловіка і дочки. Як загинув чоловік, Марії було 40 років, залишилася сама з дитиною і розповідала, що так тоді бідувала, що припирала до куща шипшини драбину, аби нарвати і продати. У юності ходила на сіянки, садила маленькі смерічки на місці вирубаних смерек і все життя тяжко працювала, бо мала велике господарство. Тяжко довелося в часи Голодомору.

Онукам баба Марія розповідала, що, коли був голод, то була така голодна, що несла ріпенник від своєї мами і ледь не з’їла. Потім бідувала у війну, бо приходили німці і все від хати забирали, заледве вдавалося заховати якусь квасолю.

А взагалі баба Марія секрет довголіття вбачає у простих речах: «Аби довго жити, треба робити». Ще донедавна вона колола дрова і робила сіно, та й зараз йшла би працювати, але про себе каже: «Колись бігала з граблями і сапою — тепер відпочинок, бо добре вже не вижу». Тільки роботою завжди журиться, бо щоразу питає онучку, теж Марію, яка живе разом із нею, чи та посапала та сіно погромадила. На запитання скільки хотіла б іще прожити пані Марія з певністю відповідає: «Скільки Бог дасть». Доки могла, доти робила. А тепер весь день молиться Богу.

Як не пече сонце, то виходить на вулицю. Молиться за здоров’я родини і всіх, кого згадає, за живих і померших. Живе з Богом і в молитвах. Хату бабусі Марії не оминув і священник, він освятив торжество і побажав здоров’я, аби та скоро святкувала вже сто один рік. Жінка ходила до церкви аж до 97 років! Тепер вже каже, що важко впізнавати людей, тим-то й встидно ходити. А в хаті на стінах висять давні образи і вишиті рушники.

Анастасія Шкурган,
студентка факультету журналістики Львівського національного університету

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *