Михайла Васильовича добре знають на Косівщині і за її межами. Він — талановитий педагог, закоханий у рідні гори краєзнавець, послідовний громадський і політичний діяч, досвідчений керівник виконавчої влади. Отже, є добрий інформаційний привід для написання пафосної ювілейної статті. Але пафосу Михайло Васильович терпіти не може. Тому ми запросили до розмову дорогу і близьку для ювіляра людину — дружину Ольгу Іванівну, директора Вербовецької ЗОШ, депутата районної ради, віддану соратницю свого чоловіка. «Не треба, Михайло Васильович цього не любить,» — намагалася відмовитися вона. Але журналісти вміють переконувати. Ми проговорили з Ольгою Іванівною дві години. Пропонуємо читачам «Гуцульського краю» стислий конспект цієї довгої і цікавої розмови, в результаті якої словами дружини, наче пензлем небайдужого художника, було написано гарний і світлий портрет чоловіка, вчителя, просто хорошої людини.
Михайло Цьок народився 22 лютого 1948 року в селі Вербовці в простій селянській родині. Це сталося через рік після того, як його батько повернувся з тюрми. Василя Цьока засудили до ув’язнення як комбатанта дивізії «Галичина», він працював у шахті, там йому відірвало пальці на руках. Бог подарував подружжю п’ятеро дітей. Вижило троє – два сини і дочка. Найстарший хлопчик помер під час війни. Середущий Михайлик — цьогорічний ювіляр — з’явився на світ у парі з братом-близнюком, але той помер маленьким.
Герой нашої публікації закінчив Старокосівську семирічку і Косівську середню школу. Влаштувався різьбярем на фабрику «Гуцульщина». Заочно навчався на географічному факультеті Чернівецького університету. Чому географія? «Його завжди приваблювала природа: ліс, гори… — каже Ольга Іванівна. — Навіть жартував, що міг би працювати лісівником. Іноді, коли йому стає важко на душі, каже мені: «Я би зараз набрав групу дітей і пішов з ними у гори».
Педагогічна біографія Михайла Цьока розпочиналася у Городянській школі. Молодого і перспективного педагога запримітив директор Яворівської школи П.В. Лосюк і переманив до себе. Петро Васильович мимоволі став «хресним батьком» майбутнього подружжя. Саме він запросив Ольгу — здібну студентку-випускницю Івано-Франківського педагогічного вузу у Яворів на роботу. Їй хотілося побачити гори, відчути романтику, тому поїхала. Думала — лише на рік, а залишилася назавжди.
— Ольго Іванівно, кожна жінка, обираючи собі пару серед чоловіків, на щось «клює». На що «клюнули» ви, чим вас Михайло Васильович «узяв» — увагою, добротою?..
— Увагою? Так. Для кожної жінки важливо відчувати, що вона для свого чоловіка єдина, найважливіша. Михайло Васильович вмів це показати. Здобув мою прихильність своєю порядністю і скромністю — він, пам’ятаю, так мило червонів. А ще у нього було і є те, що мені найбільше подобається в людях — відданість своїй справі. Він не вміє нічого робити наполовину, дуже неохоче береться за роботу, яку погано знає. А якщо вже любить її, тоді стає справжнім фанатом, одержимим, у доброму розумінні цього слова.
Майбутнє подружжя ліпше познайомили і дуже зблизили гори. Ольга і Михайло практично щонеділі водили свої класи на екскурсії. Косівські краєвиди стали вигідною оправою для молодого вчителя, в якій його найкращі риси характеру засяяли, як діамант.
— Йти з ним у гори – одне задоволення, — захоплено пригадує Ольга Іванівна. – В школі вчитель обмежений нормами поведінки, методикою, тривалістю уроків, а в неформальній обстановці він розкривається, може імпровізувати. Всі учні в один голос стверджували: «Михайло Васильович на уроці у класі і Михайло Васильович у горах – це дві різні людини». Він не просто веде групу, а постійно щось розповідає: показує і називає рослини, тварини, переповідає давні легенди, жартує. А ще він дуже відповідально ставиться до роботи з школярами. Перш ніж дати згоду на те, щоб дитина пішла в тривалий похід у гори, батьки завжди запитували, який вчитель поведе групу. І коли чули прізвеще Михайла Васильовича, відпускали дітей зі спокійним серцем.
Через два тижні після весілля молода дружина залишилася сама – чоловіка забрали в армію. Михайло Цьок служив на БАМі і навіть у нелегкому військовому житті знайшов чимало плюсів, більшість з яких були пов’язані з природою: побачив Байкал, тайгу, Сибір. До Ольги, яка вже чекала доньку-первістку, писав листи щодня, навіть вірші їй присвячував: «Моя мама не раз дивувалася: що він такого тобі так часто пише?», — усміхається вологими очима Ольга Іванівна. Ті триста листів вона пронумерувала за датами, перев’язала стрічкою і досі зберігає, іноді перечитує і мріє, що одного дня вони з Михайлом якось зберуть дві купки листів – його і її – і разом неквапно прочитають, поринувши у своє кохання і молодість.
«Після одруження я хотіла, щоб ми поїхали жити у Галич – це близько до обласного центру, у мене там був рідний дім, батьки. Мій батько підшукав нам обом роботу. Михайло повернувся з армії — настав час переїжджати. Пам’ятаю тодішню нашу останню розмову. Все змінила одна фраза. «Ну ЯК я зможу жити без гір?!» — сказав він мені з розпачем. Мене це так вразило! Я згадала, яким його бачила у горах, і про Галич довелося забути», — згадує Ольга Іванівна.
Щасливий випадок підсолодив гірку пігулку для молодої галичанки. У Вербовецькій школі звільнилося дві вакансії вчителів саме їхнього фаху. Сім’я почала вити своє гніздечко у рідному селі.
Михайло Васильович з притаманним йому ентузіазмом береться до роботи. «В школі він був дуже вимогливим, — не приховує Ольга Іванівна. – Це вам підтвердять всі його учні. Географію вважав головним предметом». Навчаючи дітей географії, не полишав свого улюбленого захоплення – продовжував серйозно займатися туризмом, навіть своїх рідних діточок – Наталочку і Володика — з п’ятирічного віку брав у гори. Вербовецька школа стала базовою з туризму, її вихованці були переможцями районних зльотів, брали участь і добре виступали в обласних.
Одержимий любов’ю до гір, Михайло Васильович умів це почуття прищепити своїм вихованцям: «Дотепер мене учні питають, коли Михайло Васильович повернеться у школу і поведе їх у гори», — усміхається моя співрозмовниця. Ольга Іванівна показує мені фотографії, на одній з яких Михайло Васильович має пишну бороду. З’явилася вона за таких обставин. Вихованці Михайла Васильовича їхали на змагання з туризму у Київ і жартома запитали, якого результату від них очікує наставник. Михайло Васильович відповів: «Наша область завжди займала нижні місця в першій двадцятці. Якщо потрапите в першу десятку, виконаю будь-яке ваше бажання». Школярі зловили його на слові: «Пообіцяйте, що до Нового року бороду не зголите». Хлопці тоді вибороли четверте місце, а вчитель дотримав слова – бороду не чіпав.
Отак активно і цілеспрямовано збігали дні. Михайло Цьок вчителював у Вербовецькій, Старокосівській, Косівській школах. Розмірене життя вибила з наїждженої колії знаменита Горбачовська Перебудова. Михайло Васильович активно занурюється у громадське життя — стає одним з ініціаторів створення екологічної організації «Едельвейс», багато років очолює її, бере участь у багатьох екологічних акціях протестного спрямування загальнодержавного масштабу, порушує важливі питання екології і на районному рівні. Але відчуває, що рамки громадського життя стають для нього тісними, тож, коли створюється Конгрес Українських Націоналістів, стає активним і послідовним членом цієї політичної партії, входить до складу проводу обласної організації, багато років очолює районний провід КУНу.
Наприкінці 90-х років минулого сторіччя Михайло Цьок вливається в ряди армії державних службовців – стає заступником голови райдержадміністрації з питань національного відродження. На посаду його рекомендував і три місяці переконував посісти це крісло знана і авторитетна людина в районі — І.А.Пелипейко. Це були важкі часи – нагромадилися величезні борги з виплати заробітної плати, соціальних виплат, ще жевріли міжконфесійні релігійні конфлікти, тож працювати в таких умовах було дуже складно.
Після чергових змін у керівництві виконавчої влади держави, області і району Михайло Цьок — досвідчений державний службовець і авторитетний педагог — стає безробітним. Один з найперших в області наймолодший учитель-методист, в молоді роки нагороджений медаллю «За трудову доблесть», відмінник освіти майже рік сидить вдома без роботи і гідних засобів до існування. До виходу на пенсію за вислугою років не вистачає лише півтора року. Але депресії, відчаю, озлоблення, пригадує Ольга Іванівна, у ті непрості дні у нього не було. Зігрівала душу крихітна онучка Наталочка, яка в той час жила у Вербовці. Продовжувалося активне, а часто і бурхливе політичне життя. Михайло Васильович очолює штаби «Нашої України» під час парламентських і Президентських виборів. З його думкою — думкою активного опозиціонера — змушені рахуватися представники владного олімпу Косівщини. Тривожні дні Помаранчевої революції Михайло Цьок проводить у Києві. Після перемоги демократичних сил очолює виконавчу владу району – стає головою райдержадміністрації.
Ще не вродилася та людина, а тим більше керівник, який би всім догодив. Але навіть активні критики діяльності Михайла Цьока визнають – він порядна людина. «Високе почуття відповідальності, надійність, — каже Ольга Цьок, — це, мабуть, основні риси його характеру. Люди знають — він ніколи не підведе».
Мабуть, якби не така багаторічна активна громадсько-політична діяльність, Михайло Цьок зміг би більше зробити і пристарати для своєї сім’ї. Але тоді це був би вже не він. «Для нас матеріальне ніколи не було основним і головним, — зізнається Ольга Іванівна. — Живемо в скромній батьківській хаті. Не маємо «поверхів». Живемо так, як і переважна більшість звичайних людей. Не робимо трагедії з того, що в нас і досі нема машини. Для нас матеріальне ніколи не було визначальним, тому й не боліло, не гризло».
— Ольго Іванівно, ви з Михайлом Васильовичем вже 34 роки разом. Кохання з часом гасне, трансформується в інші почуття, які цементують або руйнують родину. На фундаменті з яких почуттів тримається ваша сім’я сьогодні?
— Я поважаю людей, одержимих якоюсь доброю ідеєю чи справою. Михайло Васильович входить до їх числа. Понад усе ціную порядність, це коли людина органічно не здатна вчинити підлість. І мій чоловік, я це добре знаю, на підлість не здатний. Він може робити те, що не кожному подобається, але завжди діє відкрито, відверто і в очі скаже те, що думає. Навіть його вороги визнають: він ніколи не чинив підкилимно, нікого не підвів».
Михайло Цьок не змінюється з роками. Він і досі азартно грає у футбол; на довгих нарадах, за багаторічною вчительською звичкою, не може всидіти за столом і, здається, от-от піде між рядами крісел шукати шпаргалки в недбалих до навчання учнів. Своїм недругам, які зловтішно чекають його виходу на пенсію, Михайло Васильович заявляє, що не збирається йти в небуття, що продовжуватиме займатися політикою, бо прикипів до неї серцем і розумом, бо відчуває — Україна ще надто молода і без активної допомоги і підтримки свого народу їй буде важко вистояти, піднятися на гідну для неї висоту.
Аліса МУДРИЦЬКА.
Мої вітання ювіляру!