Вийшла друком книжка науковця з Івано Франківська, доцента кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Романа Піхманця «Із покутської книги буття: Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича [монографія]» (К.: Темпора, 2012. – 580 с. – (Б-ка «ЛітАкценту»)). Її автор добре знаний як багаторічний дослідник творчої спадщини «покутської трійці». У його творчому доробку десятки фахових статей, він – автор низки книжок, зокрема й з проблем психології художньої творчості. Визнання фахівців здобули книги Романа Піхманця «Василь Стефаник – художник слова» (1996), «Нариси з поетики української літератури кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.» (2000), «Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби» (2009). Роман Піхманець – автор психологічного роману про Василя Стефаника «У своїм царстві…» (2010), відзначеного літературною премією імені Василя Стефаника.

Сумлінний і прискіпливий дослідник, Роман Піхманець працює зі словом писаним, але не завжди вірить написаному, тому й прагне дошукатися правди. Вчений не боїться руйнувати стереотипи в науці і суспільній думці, робить відкриття там, де, здавалося б, уже все сказано і назавжди вирішено.

Нова книжка – наслідок тривалих студій вченого, який досліджує художні тексти через призму психології художньої творчості. Неуперед¬женість Романа Піхманця, намагання розкласти крапки над «і» в тих питаннях і проблемах, які часто оминали попередні дослідники, роблять книжку справді цікавою і новаторською. Автор намагається спиратися передусім на достовірні джерела (зокрема художні тексти Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича), позбавлені втручання радянських ідеологів.

Перш ніж перейти до аналізу власне засад художнього мислення своїх героїв, дослідник подає об’ємистий вступний розділ «Покутська трійця»: константи єденості й колізії», в якому пропонує своє бачення цілої низки моментів, без з’ясування яких просто неможливо рухатися далі. Наприклад, звідки взявся термін «покутська трійця» і наскільки він є вмотивованим, хто і коли «запустив» механізм ототожнення письменників, хто започаткував градацію і запровадив тезу про нібито підпорядкованість одного письменника – іншому (т. зв. «Стефаникова школа») тощо. Автор веде мову про стосунки Стефаника, Мартовича, Чересмшини з Іваном Франком і про те, які далекосяжні наслідки мали Франкові оцінки для подальшого сприйняття і тлумачення їхньої творчості (Стефаника Франко поставив «намісником своїм»).

Роман Піхманець з’ясовує деталі біографії митців та їхнього оточення і через них розкриває замовчуване і приховуване («аби не скомпрометувати письменників») у їхніх особистих стосунках, колізіях симпатій та антипатій. Для прикладу, розбирається в тому, на чому ґрунтувалася дружба Стефаника і Черемшини. При цьому автор звертається до історії зниклого рукопису Черемшини, який постав із переживань ним любовного трикутника: Марко Черемшина – Наталя Семанюк – Василь Стефаник. Загалом же, дослідник відходить від розуміння письменницького ремесла як чогось ідеального, а показує митців як живих людей, для яких притаманні пристрасті і людські пороки.

Через призму психології художньої творчості Роман Піхманець в своїй праці розкриває особливості стосунків між Стефаником і Черемшиною, Черемшиною і Мартовичем, Мартовичем і Стефаником. А ці стосунки, як показує дослідник, були далекими від ідеальних, мали свої особливості, викликані різним світоглядом, життєвим і творчим досвідом, ставленням до літературних здобутків і слави колег по перу тощо. Дослідник проникає в таємниці, зокрема аналізує темні і суперечливі місця у творчих біографіях митців. З’ясовує, хто насправді є автором книжки «Нечитальник» і звідки взялася легенда про причетність до твору Стефаника. Роман Піхманець детально розглядає майновий стан кожного з письменників, показує як це відобразилося на формуванні їх як митців. Змінює акценти, зокрема й переосмислює хрестоматійний факт про несприйняття Василя Стефаника в Коломийській гімназії: Стефаника не любили учні й «професори» не тому, що він був бідний (син багатого господаря!), а тому, що це виявлявся конфлікт між містом і селом…

Дослідник веде мову про художні особливості творчості письменників, розглядає спільне й індивідуальне. При цьому, для нього залишається незмінним єдине: прочитання самобутності естетичної свідомості й оригінальності творчого єства кожного з авторів «покутського кола». Роман Піхманець почергово аналізує засади художнього мислення Стефаника, Черемшини, Мартовича. Для цього він проникає якомога глибше у витоки світогляду митців, які, звичайно ж, перебувають у тісному зв’язку з їхнім походженням, родинною історією і легендами. Автор детально вивчає генеалогію художньої думки Василя Стефаника, відчитує есхатологічні візії Марка Черемшини, занурюється у психологічне підґрунтя художньої думки Леся Мартовича. Власне, кожній з цих постатей і присвячено окремі розділи з численними підрозділами. Все це дає змогу вченому вивчити особливості засад художнього мислення цих талановитих митців. Так розглядаючи генеалогію художньої думки Стефаника, дослідник простежує її витоки з родинних переказів. Він по дрібці розглядає ті аспекти біографії Стефаника (почасти міфологічно насиченої), які ігнорували або й боялися торкатися попередні дослідники. Він, зокрема, вводить тезу про родове прокляття Стефаників, яке реалізувалося через самогубців, і яке знайшло відображення у низці творів письменника. Він дошукується того «першогріха», який виступає у різних варіаціях, і, звичайно ж, впливає на творчість Стефаника. Таким чином міфосвіт і світ реальний перетікали у художні тексти митця. Занурюючись у родинні легенди і перекази, аналізуючи їх, можна говорити про їхній вплив на світогляд самого Стефаника, на його психічну організацію, на художню творчість. Дослідник розглядає внутрішню форму творів Стефаника, основу якої становить архетипний образ долі. Простежує зв’язок між «багажем» роду і тими матрицями пам’яті, які отримав у спадок Стефаник як письменник. Вони й визначали домінанти його художнього мислення.

Автор показує витоки Стефаникового «оптимістичного трагізму» з розуміння ним сутності тих невблаганних і невідворотних сил, що панують над людиною – всевладного перста долі. Саме тут і причини появи у Стефаника категорії трагічного, яка й стала домінуючою в його художньому світі. Піхманець доходить висновку, що в основі художньої свідомості письменника лежать структури міфу, а точніше – міфо-ритуального комплексу. Отож основу художнього мислення Василя Стефаника становлять міфологічні «стихії».

Подібні підходи дослідник застосовує і для відчитування засад художнього мислення Марка Черемшини і Леся Мартовича. Він приділяє велику увагу витокам письменників, бо ж відомо, що в дитинстві й формується головним чином світогляд людини. Так, говорячи про Марка Черемшину, Роман Піхманець пише, що для нього порою формування став час дитячого перебування у діда Дмитра і баби Насті на Заліській горі. Дід був своєрідним Першопредком, через якого майбутній письменник відчував єдність предковічних традицій і сучасності. Вони, доповнені спілкуванням з батьками, надали його світовідчуттям, згодом відображеним у творах Марка Черемшини, особливого звучання.

По-іншому дослідник відчитує особливості засад художнього мислення Леся Мартовича. Він глибоко аналізує низку різноманітних версій про походження Мартовичевого батька, зокрема й про його єврейське коріння, і говорить про «бунт крові» Мартовича, проектуючи його на риси характеру і світосприйняття, засвідчені й у художній творчості цього митця.

Варто прочитати цю книгу, аби вникнути й в інші таємниці засад художнього мислення Стефаника, Черемшини, Мартовича. В освітленні Романа Піхманця талант Стефаника, Черемшини, Матровича відсвічує новими гранями.

Микола Васильчук,
доцент Прикарпатського національного університету
імені Василя Стефаника.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *