Не дай, Боже, своїх дітей нам пережити…

22 Грудня, 2012 | Коментувати | Переглядів: 2 406

Ось і все. Її більше нічого не тримає на цій чужій землі. Донедавна був син Андрій. Та все, що залишилось від нього — це горстка праху в урні, яку вона бережно туляє до себе. Ось результат її шестилітнього заробітчанства. Від щастя до горя, виявляється, мізерно мала дистанція — всього один крок. Сьогодні можна мати все, а завтра лишитись без нічого, немов після страшного землетрусу. Сьогодні ви плануєте, радієте, а завтра …

Півтора року тому Тетяна Іванівна вирішила попрощатися з Португалією назавжди. Розриваючись між двома близькими найріднішими людьми, перевага випала на хвору маму, тому і зібралась додому, в Запоріжжя. Умовляла сина їхати  з нею та він заспокоював,  мовляв, приїду трохи пізніше, ось отримаю дозвіл на постійне проживання, зароблю ще якісь гроші… Чекати залишилось не цілий рік. Цим і старалась заспокоювати саму себе.

Вона щось відчувала погане, важке, навіть, здавалося, жахливе. Інтуїція щось нашіптувала, попередження небезпеки появлялося у снах. Щось невловиме, незбагненне, невидиме тривожило її душу. Коли на Восьме березня син не зателефонував додому, Тетяна Іванівна здивувалася. Може прийшов з будови втомленим і завтра зателефонує, виправдовувала сина. А коли й наступного дня не дочекалась дзвінка, вирішила сама набрати його номер телефону в Португалії. Там, на другому кінці, гудок ударявся в глуху стіну. На третій день теж саме. У матері похололо всередині, та ще на щось надіялась. На п’ятий день задзвонив телефон. То був Іван, друг сина. Він стурбований мовчанкою Андрія. Може щось з ним не в порядку, відвідав би, та не знає його лісабонської адреси.

Аж тоді впевнилась, що з сином біда. Уявляла всякі ймовірні і неймовірні з ним пригоди, не даючи місця думці про найгірше. Вона скоро приїде. Вони його знайдуть. Не міг же він пропасти. О, боже, тільки не це, лише не це, о господи!

Обійшли вони з Іваном Лісабон, де тільки можна було. Фотографію Андрія показували в поліції, лікарнях, в тому числі і психічних, в усіх моргах. О сину, де ти, де ти сину?!!! Якби не один португалець, з досвідом розшуку зниклих, Тетяна Іванівна так би після безрезультатних обходів поїхала б додому. Не знайшовши сина, вона б до кінця життя уявляла його в різних ситуаціях і не вірила б у його смерть. Та, з допомогою звичайно, матері вдалося знайти Андрія. В морзі Інституту медицини. Там його тіло перебувало майже два місяці. І досі ніхто не знає, з яких причин без життя і без документів Андрій Гришин опинився на одній із лісабонських вулиць.

Описати материнські душевні муки не вдасться ніколи і нікому. І ніколи їй не змиритись з жорстокою правдою, яка витягує мотузкою душу із шкарлупи, що називається тілом і якого вона вже не відчуває, через постійну ниючу біль втрати. Вона мала єдиного сина… За що так покарав її Бог? Чим вона провинилась? Ставила сама собі тисячу раз питання. Аж поки не пішла до церкви.

Тут вона знайшла заспокоєння і відповідь. Тут її підтримали християни – українці морально,  і, звичайно, матеріально. Ні, на цьому в неї не закінчується життя. Вона вкрай необхідна своїй старенькій хворій матусі, шістнадцятирічному внукові, кровинці її сина. Стільки любові і ніжності, ласки і теплоти вона може віддати цим найріднішим людям. В роздумах і молитвах, в чеканні коли ж нарешті всі формальності завершаться і дозволять їхати на Україну, минають останні дні перебування Тетяни Іванівни на португальській землі.

Ось і все. Сумна заробітчанська історія завершилась. Її  більше нічого не тримає на  цій чужій землі. До недавно був син Андрій. Та все що залишилось від нього — горстка праху, яку вона везе на Україну.

Любов МИКИТИН,
Лісабон-Косів.

 

Коментарі