«АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ». ДО 70-річчя УТВОРЕННЯ УПА

15 Жовтня, 2012 | Коментувати | Переглядів: 5 021

У всій історії України чи не найбільш дискусійним питанням, довкола якого не перестають «ламати списи» є феномен Української Повстанської Армії (УПА). 70 років тому, коли на Волині утворилися перші загони цієї структури, у Берліні, Варшаві, Бухаресті, Будапешті й Москві практично відразу було констатовано: це погано. Й епітет однозначний вибрано – банда! Цікаво, що у цих столицях переосмислено майже все стосовно власної історії, лише про УПА там говорять, як і 70 років тому. А що Київ? У 1942-му році він знаходився у глибокому тилу нацистського Вермахту і власної думки про наших повстанців не мав. Не має й сьогодні – в столиці незалежної України про УПА воліють говорити так, як у Москві або Варшаві.

Що ж такого поганого витворили вояки УПА, аби сусіди за строком давності не могли «пробачити» їм содіяного? Давайте проаналізуємо факти. Повстанцям приписують колаборацію з нацистами, але жоден документ не засвідчує участі загонів УПА на німецьких фронтах заходу чи сходу, півночі чи півдня. Українські повстанці не оперували на етнічних російських чи польських землях, а під час пропагандивних рейдів до Чехословаччини й Румунії місцеве населення надавало нашим хлопцям всіляку допомогу. В УПА воювали під синьо-жовтими знаменами, на кашкетах і ремінних пряжках носили символ Тризуба, а в під ворожі кулі йшли співаючи «Ще не вмерла Україна…» − тобто вживали нинішніх атрибутів незалежної держави, яка не вважає за доцільне визнати УПА не те що героями, а просто «воюючою стороною»!
Позиція Москви і Варшави стосовно УПА має лише одне просте пояснення: найбільшим «гріхом» українських повстанців було їхнє категоричне несприйняття нашої землі ні в якості «кресув всхудніх» (погляд з Варшави), ні «ісконно русской землі» (погляд з Москви), не кажучи вже про німецький «лєбенсраум» чи «Романія маре», якщо дивитися з Бухареста. Були, звичайно, і в проводу УПА, і на рівні простих вояків помилки й трагічні моменти, але таке у незрівнянно більших «дозах» можна віднайти у діях будь-яких армій чи «легальних» озброєних груп. У Яворові, наприклад, на меморіальному пам’ятнику загиблим у роки останньої війни наведені прізвища шести селян, загиблих від рук повстанців, але не сказано, що по крайній мірі четверо були «освєдомітєлямі» (сексотами) НКВД-МҐБ, на совісті яких низка вбитих партизан і десятки виселених сімей.

В той же час «скромно» замовчується, що в результаті оперативних заходів спецслужб і їхніх помічничів-«стрибків» було «помилково» вбито абсолютно непричетних до підпілля Василя Рибчука, Параску Рибчук, важко поранено Василя Лосюка (залишився інвалідом на все життя), застрелено в лісі під час збирання грибів Петра Петрича, а його дружину з немовлям виселено до Казахстану. Війна є війною, жертви в ході її перебігу, на жаль, неминучі, але в усіх народів, які хоча б короткий час перебували під іноземною окупацією, свято шанують пам’ять про учасників національно-визвольної боротьби. Ними в Україні, поза всяким сумнівом, були вояки УПА, отож 14 жовтня, у день 70-річчя утворення нашої «армії без держави» віддаймо шану живим і пом’янімо загиблих борців за незалежність.

Василь ГУМЕНЮК, дослідник світлин УПА, с.Яворів

Одні з тих, що офірували життя в намаганні вибороти незалежність України: стоять зліва направо – Василь Романюк-«Чорноморець» (м.Косів), Василь Палинюк-«Ненаситець» та Іван Григорчук-«Сокіл» (обидва з Соколівки); лежать: Лук’ян Стефуранчин-«Мирон» (с.Соколівка) і крайній справа Дмитро Балагурак-«Скоба» (м.Косів); інші невідомі. Фото Дмитра Білінчука-«Хмари», 1947-й рік.

Всі опізнані стали жертвами підлої зради. Іван Григорчук загинув у березні 1952-го року в Бабині − на його схрон навів чекістів сексот; Лук’ян Стефуранчин і Василь Палинюк в складі групи були викликані на «зустріч з провідником» в районі озерця Лебедин 25 червня 1952 р. В.Палинюка захопили живим, а Л.Стефуранчин загинув у перестрілці. У травні 1952-го аналогічним чином було захоплено живим і Дмитра Балагурака. Василь Романюк потрапив до рук чекістів влітку 1950 р. і був закатований в таборах. «Ненасится» і «Скобу» засуджено на кару смерті й розстріляно навесні 1953-го в Лук’янівській тюрмі (м.Київ).

Місце поховання жодного з опізнаних невідоме.

Коментарі