Чи завжди собака друг людини? (роздуми на сміттєзвалищах)

21 Січня, 2012 | коментарі 2 | Переглядів: 6 901

Історики-матеріалісти й прихильники еволюційної теорії (ті, які переконані, що людина не створена Богом, а походить від мавпи) запевняють: першою прирученою домашньою твариною був собака. Біблія (Старий Завіт) цього не підтверджує – там про собаку говориться мало і переважно в негативному сенсі (див. І Царі, 17:43).

Світова традиція багато в чому виробила інше бачення взаємин людини і собаки – є регіони, де ця тварина не лише декор чи охорона, але й тяглова сила (у якутів, чукчів та інших північних народів) або харчовий делікатес (корейці, південні китайці, в’єтнамці). Гуцули ж споконвіків використовували собак виключно як відданих, надійних сторожів господи та овець на полонинах, хоча всі знали давно і знають нині, що собачий жир є важливим допоміжним лікувальним засобом при туберкульозі.

Важко сказати, які законодавчі нормативи діяли на Гуцульщині (та й чи були такі?) стосовно режиму утримання собак в часи нашої прадавньої держави (Галицької Русі), а ось при Австрії та Польщі кожен пес (якщо він не був прив’язаний на обійсті) мусив мати нашийник з медальйоном, на якому вказували прізвище господаря і його адресу. У випадку нанесення травм (укусів) таким собакою відповідальність за вчинене ніс його господар і найперше мусив сплатити солідний штраф за неналежний догляд. Якщо ж у пса не було нашийника з медальйоном, його вважали бродячим, негайно відловлювли і знищували – для цього функціонувала спеціальна поліційна ловча служба гицлів (від німецького hetzen – натравлювати).

Непопулярна в народі, ця служба виконувала важливу санітарно-профілактичну місію – австріяки і поляки знали, що бродячі пси є потенційними носіями важких заразних та глистних захворювань, від яких в ту пору (зараз теж) нема простих і надійних методів лікування.

З утвердженням на наших теренах радянської влади ситуація дещо змінилася. Вільними (за версією пропаганди) стали не лише люди, але й… собаки. Як тварини непродуктивні (це вам не бугай чи кінь, що підлягали колективізації), пси, образно кажучи, були звільнені від обов’язкової паспортизації-обліку, отож знівелювалося й таке визначення, як «бродячий собака». За «непотрібністю» була ліквідована й інфраструктура служби гицлів, тож мало-помалу наші терени стали заповнюватися бродячими собаками й котами, тож тепер вони є своєрідною «візитівкою» автостанцій, залізничних вокзалів, не кажучи вже про сміттєзвалища – як організовані, так і стихійні.

Не можна твердити, що у період 1945-1991 років влада повністю усунулася від вирішення проблеми безпритульних тварин. Діяли укази, закони і підзаконні акти загальнодержавного рівня, численні рішення-постанови місцевих рад щодо унормування методів утримання собак і їх паспортизації тощо. Але оскільки собаки та коти не могли нести загрози існуючому суспільному ладу (це вам не дисиденти з «ворожою ідеологією», якими займалися поважні служби), то й виконувати належним чином всі ці нормативи ніхто не поспішав. Те саме можна сказати й про нас теперішніх – багато в чому продовжувачів традицій і звичок недалекого минулого.

В останні роки на «захист» бродячих собак стали не лише наша байдужість, але й різноманітні «товариства захисту тварин». Апелюючи до необхідності «співчуття щодо братів наших менших», останні сприймають в штики як владні рішення щодо відлову бездомних тварин, так і спроби організувати відповідну службу (приснопам’ятних гицлів), погрожуючи судами — аж до міжнародних. Опираючись не на знання та біологічні закони, а емоції і сумнівну мораль, ці структури по-суті стимулюють консервацію існуючого стану речей, вільно чи невільно сприяючи наростанню чисельності бродячих собак, не складаючи собі звіту в тому, яку небезпеку для людей (та й собак теж) несе така тенденція. Ось тому я хочу зупинитись хоча б конспективно на цьому питанні.

Не варто особливо поширюватись на тему того, що бродячі собаки можуть бути причиною захворювання як людей, так і будь-яких інших тварин на сказ, смертність від якого до віднайдення в ХІХ-му столітті Луї Пастером ефективної вакцини становила 100%. Про це знають практично всі, але оскільки (дякувати Богу) в останні десятиріччя випадки захворювання на сказ ні серед тварин, ні людей не фіксували, в суспільстві мимоволі утвердилася думка, ніби ця хвороба просто зникла. Небезпечна легковажність!

Вогнища інфекції (збудник сказу є вірусом) «дрімають» у середовищі диких тварин – в першу чергу вовків і лисиць, і ефективного впливу на цю ситуацію ми не маємо.

Приблизно один раз на 10 років у західних областях України виявляють померлих від сказу диких хижаків (переважно лисиць) і дуже добре, якщо така тварина не покусала бродячого пса, а той, у свою чергу – своїх «колег» по зграї чи, боронь Боже, когось із нас. Медицина розробила методику запобігання хворобі в тому випадку, якщо потерпілий звернувся по допомогу негайно. Отримавши від 10 до 21-го дуже болючих уколів в очеревину, можна попередити сказ, але смію запевнити: будь-який «захисник тварин», пройшовши таку процедуру, кардинально змінить своє ставлення до проблеми бродячих собак. Нікому не бажаю пройти таке «чистилище»!

Окрім того, що сказ – це смертельно небезпечна недуга, вона є лише «квіточкою» у лабіринті небезпек, які становить для суспільства проблема викинутих напризволяще псів, про що багато хто й не здогадується. Мова йде про про такі глистні хвороби, як ехінококоз і альвеококоз, зараження якими відбувається «тихо, спокійно і непомітно» для будь-кого з потерпілих. І ехінокок, і альвеокок належать до категорії плоских червів-паразитів, які розвиваються у статево зрілій і личинковій формах. Собаки (вовки і лисиці теж) є носіями статево зрілих форм паразитів, які особливої шкоди їм не наносять. А ось яйця, що виходять з екскрементами, потрапивши в організм людини чи травоїдних тварин, розвиваються у печінці або легенях (або і там, і там) до величезних розмірів (ніби пухлина), спричиняють нестерпні болі і врешті-решт мученицьку смерть. Ніяких методів лікування, окрім оперативних (та й то на ранніх стадіях), не існує, отож, боронь нас Боже, «зустрітись» з котримсь із цих паразитів!

Ще одна смертельно небезпечна глистна хвороба, яку можна «підхопити» від бездомних собак – це трихінельоз. Його збудник, потрапивши у вигляді яйця-личинки в наш організм відкладає своє «потомство» у скелетних м’язах, викликаючи спочатку дегенрацію м’язової тканини, яка призводить до повної атрофії.

Найбільше трихінельозом вражаються постійно працюючі м’язи – ніжки діафрагми та піднімачі ребер, внаслідок чого неминуча смерть наступає від паралічу дихання. Метод знищення статево злілих форм трихінелли розроблено, а ось як лікувати уражені м’язи – надійного засобу не знайдено, отож головним залишається недопущення (профілактика) контакту з носієм збудника.

Як бачимо, все врешті-решт зводиться до усунення ганебного явища, поширеного і в Україні загалом, і на Гуцульщині зокрема – проблеми бездомних собак. Наше щастя, в останні десятиріччя на Косівщині не зафіксовано випадків захворювання на ехінококоз, альвеококоз чи трихінельоз (в Інтернеті я знайшов статистичні дані, що в 2003-2004 роках в Україні було прооперовано 87 хворих на ехінокок), але це не значить, що проблеми не існує. Якщо у складі з каністрами бензину розпалюють багаття, то є імовірність (притому значна!) великої пожежі, котру набагато легше попередити, ніж погасити…

Навряд чи газета надрукує таку довгу статтю, а коли й так, то чи будуть охочі прочитати її до кінця? Але повірте, шановні читачі, що це лише невеликий «окраєць» існуючої проблеми, вирішити яку не може жоден закон, якщо до неї зі всією відповідальністю не поставиться кожен з нас.

Роботу над цим текстом я розпочав майже рік тому і призупинив, коли Верховна Рада України нарешті приступила до розгляду проекту Закону про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо порушення правил утримання собак і котів і встановлення відповідальності за допущення володільцем агресивного поводження собаки, що створює загрозу безпеці людини. Це було 12 квітня 2011 року, а 07.07.2011 р. законопроект заслухано і знято з розгляду. Тим часом лише в Харкові за минулий рік безпритульні собаки покусали близько двох тисяч (!) осіб, а Києвом бродить понад 25 тисяч здичавілих псів. Я невипадково вибрав цифри по двох столицях, аби поставити тривіальне питання: куди йдемо, шановні українці?

Але якщо на це питання нездатний відповісти Центр, то як повинна вести себе Периферія? А ось так: кожен володар собаки, який викидає її на вулицю, має розуміти, що він закидає в навколишнє середовище не спис, а бумеранг, котрий раніше чи пізніше повернеться якщо не до нього, то до його дітей чи внуків. Особливо небезпечно викидати напризволяще самок. Народжені ними потомки – це майже завжди дикі тварини з непрогнозованою поведінкою, які становлять чималу загрозу для довкілля. Не забуваймо про це!

І насамкінець – фотофакт. Цей сюжет я відзняв біля підвісного мосту в Косові, що служить переходом на Москалівку. Є там місце, де косів’яни складають мішки з побутовими відходами (їх згодом забирає сміттєвоз). Щойно принесли свіжі пакунки, і безпритульні пси тут як тут. Я вийняв фотоапарат, аби зафіксувати сцену пошуку ними поживи, і мав нагоду переконатися, що собаки – тварини мудрі від природи. Вишкіривши зуби, вони було рушили до мене, а тоді дременули геть. Не побажали бути прославленими в пресі! Чи мо’ захотіли вберегти від ганьби колишніх господарів, які викинули їх напризволяще?

Василь ГУМЕНЮК,
ветеринарний лікар, кандидат біологічних наук.

Коментарі