До христу
1 Вересня, 2011 | Коментувати | Переглядів: 2 892
Про цю подію у літературному житті Косівщини, та й не тільки, хочеться говорити мовою її ліричного героя:
— Порєдний ґазда зі Смовного – Василь Шкурган вивів межи люди вже другу свою дитину – книжку «Ади жию».
Власне, якби ті діти-книжки з-під Шкурганового пера не відділяло пару років, то назвав би їх «близничьками», так вони одна одну продовжили, так рідно зрослися. Та й «одіж» для них робили батько і дочка Гордійчуки (художники-оформлювачі), і в світ вийти обом допомагали знов ті самі: Іван Вах (комп’ютерна верстка), Василь Гарасим’юк (редактор), Мирослав Лаюк і Микола Близнюк (коректори). Та й будова однакова у них, як казала колись моя баба – половина співаної, половина казаної – поезія і проза.
Різниця у назві та в тім, що в першій – «Кілько того світа» — автор дещо схильний у поезії до авангарду, а в другій книжці устами поезії заговорив до читача чистою прадідівською говіркою.
Йому конче треба було розповісти сучасному читачеві, зсуржикованому і збаламученому навіть у бесіді, що тота предківська мова, яка на диво мудро звучить у поезії, — то не те, чого варто встидатися, використовувати лишень «у хаті» або в бесіді «зи старинев». А вже, як поза поріг ступив, то конче, аби себе не ким-будь показати: або по-львівськи «прошу-перепрошую», або «фільтруй базар», щоби, не дай Боже, сільським або, ще гірше, гуцулом не виглядати.
А автор, до речі, новоприйнятий член НСПУ, не побоявся тою простою бесідою високу поезію «збавити», а так щиро, по-домашньому заговорив нею зі сторінок книги, що, як живі, постали перед читачем і Рабинюки (не побоявся і відомих рідних прізвищ), і баба Ганька з дідиком Коцем та «міскими» внуками, і Федурко з тим своїм «леп’єним» кашкетом, і рідні береги, що їх, «захлинаючіси смітєм», «ґлиґає повінь», і олені, що «б’ютси рогами» на «Цвіличчиних кафлях». Цю книжку треба не просто читати, її треба «смакувати», нею душу гріти, а подекуди таки обпікати, як пише у передмові Василь Шкурган.
Варто додати, що автор, хоч і писав у науку «дітям-онукам», все ж звертався і до того покоління, котре його дивна поезія таки «впекла» в серце, бо, читаючи Шкурганові вірші, особливо той, де «дід на печи домарит», так і чуєш голос давно покійної баби, що проказує наніч нам, дітям, нехитру байку про «постільці-дряпанці», що «дряпалися по стінці».
Хочеш-не хочеш, а таки «впікає» в саме серце і розповідь про солодкі яблука з діднини, і доля Параски — «комсомолки сорокового року», і отота автором видихнута проблема не одного покоління:
… би то красно зайти,
до одвірка чоло не розбити,
би в хоромах не стати й забути,
а чо’ ти прийшов…Від імені «кумів» Марія РАВШЕР.
По наших селах заведено не показувати новонароджену дитину аж доти, поки її не «понесут до христу».
Отож, і ми всі, кому дорога ця книжка і її автор, несемо «Ади жию» перед вас, читачі, «до христу» і, як куми, гоноримося тим, що хтось із нас сорочину на тій дитині поправив, хтось «зашінки» зав’язав, а хтось залюбовано на руках потримав.
Коментарі
Написати коментар
Реклама у Косові
Косівський фотоальбом
Гуцульщина
