Загублене дитинство

10 Серпня, 2011 | Коментувати | Переглядів: 3 933

Сьогодні діти найбільше люблять комп`ютери і все що з ними пов`язано, мультики і, навіть, інтернет. Та чи було так завжди?

Я пам`ятаю себе десь із дворічного віку. Пам’ятаю, як народилась моя менша сестричка, як вона почала ходити і говорити. Пам`ятаю, як мама вперше мене привела за ручку в дитячий садочок…

Коли згадую своє дитинство, бачу теплі літні вечори, які ми проводили з друзями у селі. Відчуваю захоплення від риболовлі з сусідськими хлопцями. А ще бачу свої постійно розбиті до крові коліна і маленькі рубці на ногах, які залишились дотепер. Згадую, як це приємно, коли ти їдеш на велосипеді вздовж річки на зарінку, коли вилазиш на найвищу гілочку на дереві і можеш дивитися згори, як під тобою пробігає таке солодке дитинство.

Так багато світлих спогадів, але немає жодного пов`язаного із мультфільмами і телебаченням. За винятком, хіба що нових серій «Злюк Бобрів» чи «Оґґі і Кукарачі». Мене і моїх друзів можна було побачити за переглядом телевізора хіба в довгі осінні чи зимові вечори, коли на вулиці холодно і дощ. Хоча в дощ ми також тікали на вулицю. Коли ж доводилось залишатись вдома, ми, зазвичай дивилися добрі старі радянські мультики. Інколи американські, але насамперед ті, в яких наші батьки та й ми самі, зрештою, бачили хоч якийсь сенс.

Саме тому не можу сказати, що без телевізора моє дитинство було сірим. Проте, так було п’ятнадцять з гачком років тому.

А що бачимо тепер? У час, коли технічний прогрес повністю заволодів людським життям, а комп’ютерні технології стали чи не найважливішою частиною нашого життя, у дворі вже не так часто зустрінеш юрбу дітей.
Замість того, щоб дихати свіжим повітрям наші діти псують свій зір, психіку і здоров`я за телевізорами та комп`ютерами. А про якість дитячих передач і мультфільмів годі й говорити.

Найбільше мене вразив популярний сьогодні серед дітей мульт-серіал «Му і Ципа».

Лишень дві серії подивилася, і у мене очі «полізли на лоба».

«Му і Ципа» — це історія двох нерозлучних друзів, яких можна зустріти і на землі, і під землею, і навіть, у космосі. На перший погляд, нічого поганого. Проте мені запам`ятався епізод, коли Ципа жахливо ображає Му, обзиваючи її жирною коровою, і відмовляється з нею гратися тільки через надмірну вагу. Хіба можна таке показувати дітям? А що, як якась дитина вийде у двір і буде так ображати інших дітей?

Крім того, одним із головних героїв є чорт у подобі бика — підлий, грубий персонаж, який часто вживає лайливі слова.

На жаль, це ще не найжахливіший мультик, якими щодня «годують» українських дітей. Це лише маленький приклад з величезної купи того, що транслюють сьогодні щоденно в ефірі. Виникає багато запитань, на які ніхто не дає відповіді.

Можна говорити про чиновників, про їх ненаситну жагу до збагачення, а отже, і про їхню байдужість до всього, що стосується дітей та їх виховання. Проте є ще один чинник, який дивує чи не найбільше. Це байдужість самих батьків. Бо хто, як не вони, дозволяють дітям дивитися усе, що показують по телевізору? Хто, як не батьки, садять дитину перед комп’ютером, вмикаючи гру, в якій дитина нічого не навчиться, окрім жорстокості? Так значно простіше. Тицьнув дитині її улюблену забавку — і цілий день вільний.

Настане час і у мене з’являться діти. Здається, до цього ще так далеко. Проте я жахаюсь вже сьогодні. Я не хочу, щоб у моїх дітей було дитинство, в якому не буде катання на велосипеді, рогаток, розбитих до крові колін. Не хочу, щоб вони жили у світі, в якому не буде місця для походів у гори, не буде романтичних пісень під гітару біля вогнища. А що може бути краще? Хіба віртуальний світ і телебачення можуть замінити справжні емоції і спогади?

Тетяна ПАВЛЮК,
студентка ІІ курсу факультету журналістки Львівського національного університету ім. І.Франка.

Коментарі