Мова — духовний скарб нації
Мова — духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування. Вона формує свідомість людини, творить культуру, історію народу.
За оцінками фахівців, із 6700 нині існуючих мов більшість перебуває під загрозою зникнення. Аби запобігти цьому, за пропозицією держав — членів ЮНЕСКО було проголошено Міжнародний день рідної мови, який вперше святкували 21 лютого 2000 р. в Парижі. Дату 21 лютого вибрано тому, що саме цього дня 1952 р. загинуло п’ятеро студентів, які брали участь у демонстрації за надання рідній їм бенгальській мові (в тодішньому Пакистані) статусу державної. Пізніше частина Пакистану стала незалежною державою Бангладеш.
На жаль, українці також мають трагічні сторінки своєї історії. Про це свідчить подвиг Олекси Гірника, який в 1978 р. біля могили Т. Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення. У розкиданих на Чернечій горі листівках він написав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.
За українське поетичне слово віддали свої життя Тарас Шевченко, Василь Симоненко і Василь Стус.
За українську пісню і свої переконання пішли з життя відомі композитори Володимир Івасюк та Ігор Білозір.
Українська мова витримала жорстокі випробування — зневажання її польською владою, російським царизмом, прагнення знищити її за радянських часів. Але вона зберегла свою неповторну красу й милозвучність.
Українська мова — не сирота. Вона має велику слов’янську родину і світову славу. Вона не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має все, у тому числі й політичне право жити й розвиватися.
Тільки із здобуттям Україною незалежності розпочався процес українського мовного відродження. Цьому сприяло конституційне закріплення державності української мови та здійснення низки урядових заходів, спрямованих на піднесення ролі та авторитету української мови в суспільному житті країни.
Статус української мови як державної є формальним: вона досі не посіла належного місця у сферах культури, освіти й науки. Чимало наших проблем, і політичних передусім, пов’язані саме з відсутністю справжньої мовної політики: поширення державної мови як мови української спільноти. Русифікація, що насаджувалася за радянських часів, зробила свою справу: для багатьох українців поняття рідної мови і української не збігаються. Особливо в того покоління, яке виросло в містах східного, південного, центрального регіонів.
Українська мова впроваджується у навчальний процес. Але в певних регіонах, на жаль, дуже мало українських шкіл. А на молодь впливає передусім те, що в нас нема свого інформаційно-культурного простору. Нам нав’язують російську мову через радіо та телебачення. Зараз у різних закладах відпочинку звучать пісні на чужинській мові, рідко — на українській.
Більшість європейських націй пройшли шлях утвердження своєї ідентичності у XVIII або XIX ст. Українцям незрівнянно важче долати цей шлях на початку XXI ст., у безмежному просторі глобальних викликів.
Мова дається одвіку й довіку. Це — спадкоємність не лише в межах роду, а й у межах народу. Рідну мову слід оберігати як своє майбутнє, пам’ятаючи про першозначення її як безсмертя українського духу, її рятівну, очищаючу, цілющу, відроджуючу властивість.
У. КНИШ,
провідний бібліограф ЦБ м. Косова.