15 лютого – День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів
20 Лютого, 2011 | Коментувати | Переглядів: 6 637
Про це знають лише вони
З глибини душі рветься на волю одне єдине запитання: чи ще довго ті, хто колись стояв на межі смерті, носитимуть на своєму серці болючий рубець Афганістану? Сьогодні серед нас люди, для яких життя – це найкращий подарунок долі. Вони повернулися додому з пекла війни. З вигляду такі, як і всі, тільки, коли, мимоволі, торкаєшся їхнього далекого минулого, зранені душі ладні віддати все – лиш би змовчати.
Тема пекельного Афганістану довго залишалася закритою для обговорення. Та й тепер її порушує не кожен свідок неспокою і прагнення до спасіння, бо важко говорити про те, що давно хотілося стерти і забути. Молоді хлопці, ледь живі, повернувшись на Батьківщину, яка і наклала на них безкорисливий обов’язок воїна-інтернаціоналіста, почали помаленьку відбудовувати своє життя. Період адаптації був складним. Колишні студенти, робітники, військовослужбовці, українські хлопці та дівчата, які в юності мали мрії, любили життя, писали вірші, весело співали.., відтепер марили жахливими снами. Важко було повернутися до реальності, до сімей, родини, роботи. Багатьох із них надовго було зламано, бо вони свідомо розуміли, що їхали туди, звідки можна не повернутися. Та повернулися, вижили. Хтось продовжив виховувати дітей, хтось лишень одружився, а хтось назавжди перегорнув сторінку 80-х, щоб поволі «забути».
Пам’ять наших земляків, воїнів-афганців – це болюча історія українського народу. Про неї потрібно пам’ятати, її потрібно згадувати, адже багатьом матерям так і не судилося побачити сина, рідним – брата, дітям – батька. Сьогодні їхні обличчя закарбували лише старі сімейні фотографії, кам’яні плити пам’ятників, устелені квітами підніжжя могил.
Йдучи вулицею, вдивляючись в обличчя крокуючого назустріч чоловіка, навіть і не дізнаєшся, що це людина, якій довелося народитися двічі, вдруге – повернутися з афганської червоної землі. Цією людиною може бути наш сусід чи родич, друг чи знайомий, минуле якого – закрита книжка тільки його історії, яку розгорнути може не кожен. І не потрібно їм дорікати за це, бо найважче для них після всього пережитого – це байдужість і зрада.
Мирослава Долинчук.
Коментарі
Написати коментар
Реклама у Косові
Косівський фотоальбом
Гуцульщина
