Милосердя врятує світ

31 Січня, 2011 | Коментувати | Переглядів: 7 205

Марія плакала три дні і три ночі. Безперестанку. Нестерпний розпач, здавалось, от-от розірве їй груди. У мозку по колу пульсували лише три думки: «Чому це сталося саме з моєю дитиною? Як тепер жити? Як поставити на ноги двох синів?». Остання мала не тільки переносне, а й пряме значення. Поряд з жінкою лежав і тихенько скімлив щойно народжений синочок. Біленьке кучеряве волоссячко, очі кольору небес, гарний, як янголятко, але… без ніг.

Тих перших три дні у пологовому відділенні бідолашна мати ніби в тумані блукала. Намагалась переконати себе, що потрапила у страшний сон. Хотілось якнайшвидше прокинутись і все забути. Породіллі, що лежали поряд у палаті, заспокоювали Марусю як могли. Лікарі з острахом чекали тієї невідворотної миті, коли заплакана мати попросить аркуш паперу і ручку, щоб написати заяву-відмову від своєї дитини. Її навіть готові були зрозуміти. Навіщо молодій жінці цей «тягар»? Має вдома здорового семирічного сина. Захоче – народить ще одного. Але сама Марія, хоч і перебувала тоді у шоковому стані, про такий «вихід» навіть не думала.

Хтось мудрий гарно сказав: «Господь не може встигнути всюди одночасно, тому він створив матерів». Вдома у Цуцулині чекав маму старший син Андрійко. Новонароджений малюк дивився на неї своїми блакитними оченятами, потребував її любові і турботи! Вона не могла його зрадити, покинути напризволяще. Серце від розпуки не розірвало, біль затерпнув. Сльози сама собі насухо витерла. Притулила маленький сповиточок до грудей і повезла додому. Плакати було ніколи — треба було жити.

Тим часом звістка про те, що у Косівській лікарні з’явився на світ малюк з вродженими вадами, долетіла до Кобак. Тут живе голова районної громадської асоціації інвалідів Марія Смєлік-Равшер. Ця маленька на зріст жінка має велике серце і могутню силу, коли йдеться про захист людей із обмеженими фізичними можливостями. Вона відразу ж подзвонила Трацькому сільському голові Роману Яремійчуку. Повідомила його про те, що у Цуцулині живе маленький інвалід, попросила подбати про його сім’ю, наполягала, щоб мати Віталика обов’язково зв’язалась із нею – разом поміркують, як зарадити біді.

Марії було не до телефонних розмов. Життя у селі непросте, вільного часу практично не буває, а тут ще двоє дітей на руках.

Минали тижні, місяці. Віталику виповнився рік. Мати нарешті задумалась: а що ж далі? Яке життя чекає її молодшого сина? Невже він буде навіки прикутий до інвалідного візка?

— Ні! – впевнено і категорично сказала їй Марія Іванівна Смєлік. – Він у нас ще бігатиме. Все буде добре – згадаєш мої слова.

Маруся слухала і… не вірила. У Віталика немає обох ніг. У неї немає грошей і зв’язків для лікування і протезування дитини. Ну що ця жінка каже? Кого обманює: себе чи її? Навіщо? Щоб заспокоїти?

— Тримайся, Марусю, кріпися, не падай духом, вір… — не вгавала Марія Смєлік – названа мама всіх інвалідів Косівщини.

Марія Іванівна не просто підбадьорювала, вона почала діяти. Написала і надрукувала у газеті «Гуцульський край» кілька заміток про Віталика, вказала номер банківського рахунка для переказу коштів, сама ходила в різні організації, просила усіх і кожного допомогти хлопчикові. Коротке емоційне повідомлення у районці прочитали, на нього відгукнулись. Вже наступного дня, зранку, Марії Смєлік зателефонував голова Косівського первинного осередку інвалідів Дмитро Іванович Шкрібляк. Сам інвалід першої групи, він так перейнявся бідою малюка, що не міг тієї ночі заснути. Дмитро Іванович організував збір коштів серед своїх сусідів і знайомих, ба більше, став для Віталика другим «хресним батьком». Допомагав не вряди-годи, а постійно: збирав чужі, давав свої кошти, возив Марію і її синочка власним автомобілем на вокзал, коли ті їхали на лікування у столицю, зустрічав і відвозив додому, коли вони повертались.

Допомагали збирати кошти усі голови первинних організацій інвалідів району. Багато жителів Косівщини, серце яких не зачерствіло, давали для дитини гроші — хто скільки міг. Дуже перейнявся бідою хлопчика завідувач відділу освіти РДА Володимир Козьменчук. Треба сказати, що левову частку коштів було зібрано саме у школах району, цим питанням відала спеціаліст відділу освіти Руслана Угляр. Отак разом, усім районом, назбирали необхідний «стартовий капітал» — понад 30 тисяч гривень.

Ці кошти дали змогу Марії повезти Віталика на лікування у столичний «Охматдит». Загалом воно тривало чотири місяці (по два, з перервою на місяць). За цей час малюк пережив чотири операції під загальним наркозом – хірурги формували для протезів не розвинуті кінцівки. Післяопераційний період теж був складним, шви довго не загоювались, тому й перебування у лікарні затягнулось так надовго.

Ті дні запам’ятались Марусі на все життя. Чотири рази її дитя лягало під скальпель. Поки тривала операція, жінці здавалось, що її серце теж оперують. Ускладнювала життя столична дорожнеча (один «памперс» коштував 5 гривень). Дошкуляло… недоїдання. Після київських харчів Маруся поверталась додому худа, як тріска. І знову допомогли добрі люди. Голова Уторопської первинної організації інвалідів Надія Дунич підняла на ноги всіх своїх знайомих у Києві, серед яких було багато поважних людей. Так, викладач медичної академії розшукала волонтерів серед студентів. Вони допомагали Марії доглядати за сином у важкий післяопераційний період. Ще одна товаришка Надії Дунич періодично привозила у лікарню обіди для Віталика і його матері. Навіть власний організм підтримував у ці дні Марію, бо зберіг материнське молоко у її грудях на довгих три роки. Ним і підгодовувала синочка, коли харчів бракувало.

Нарешті Віталикові припасували перші протези. У його випадку принцип «Свій до свого по своє» не спрацював. Вітчизняні «ніжки» муляли оперовані кінцівки, були незручними, погано закріплювались — могли впасти на підлогу навіть у метро.

На щастя, в «Охматдиті» Марія вперше почула про німецький фонд, який виготовляє протези за індивідуальними замовленнями. Штаб-квартира цієї організації знаходиться у Мюнхені, її філії і спільні підприємства є у багатьох куточках світу, і в Україні теж. Цікаво, що засновником і керівником фонду є колишній вояк Другої світової війни Фріц Кройцер, який втратив ногу на фронті. Чоловік не занепав духом, зумів сам стати на ноги і вже багато років допомагає ходити і бігати людям із обмеженими фізичними можливостями, а, головне, дає їм змогу відчувати себе повноцінними й активними членами суспільства. Фонд займається не тільки бізнесом, а й доброчинністю. Наприклад, у кожній країні, де є його структурні підрозділи, він бере під свою опіку дітей, яким тривалий час безкоштовно проводять протезування — до повноліття. В Україні таких — майже два десятки. До числа цих щасливчиків потрапив і Віталик Тимофійчук.

Знову допомогла Марія Смєлік. Саме вона розшукала координати фонду, написала на його адресу листа німецькою мовою, розповіла про маленького Віталика і його біду, надіслала його фотографії. Німецькі фахівці виявилися дуже чуйними людьми — на листа з далеких Кобак відгукнулися практично відразу. Попросили Марію Тимофійчук привезти синочка у Київ, спеціально приїхали з Мюнхена, щоб зустрітись із ними. Уважно вивчали усі документи і медичні довідки Віталика, щиро розпитували Марію про хворобу та лікування її сина, цікавились матеріальним становищем сім’ї. Відтак зняли мірки з Віталикових ніжок і повідомили радісну новину – фонд бере малюка під свою опіку. Відтепер йому безоплатно мінятимуть протези кожних три місяці. Це необхідно робити так часто, бо малюки швидко ростуть. Якщо протези не міняти, кінцівки деформуються, це ускладнює фізичний стан дитини і наступні протезування. Крім цього, фонд оплачує Тимофійчукам проїзд у Київ (в обидва боки) — у столиці діє спільне підприємство, де виготовляють протези.

Віталик вперше став на ніжки, щойно йому виповнилось два роки. Відтоді не дає спокою мамі і бабусі Парасці: усюди бігає, лазить, з цікавістю вивчає навколишній світ – тож пильнувати за маленьким пустуном треба невсипуще. Сьогодні він практично не відрізняється від своїх ровесників. Якщо не знаєш, що у дитини немає двох ніжок, сам про це не здогадаєшся – такий він жвавий. Хлопчик росте розумний, кмітливий, дуже добрий і щирий. Поки що мало говорить, можливо, тому, що справжні чоловіки завжди стримані в словах. Любить гратися з дітьми, легко йде на контакт, швидко знаходить спільну мову зі своїми ровесниками. Потоваришував з дівчинкою і зворушливо турбується про неї: оберігає, ділиться іграшками і солодощами. Старший братик, десятирічний Андрійко, Віталика дуже любить і захищає, допомагає йому у всьому.

Прошу Марію Тимофійчук сказати кілька слів матерям, які потрапили у схожу біду і зараз, як і вона три роки тому, теж гірко плачуть. Що вона може порадити їм сьогодні, з висоти пережитого досвіду?

— Хочу побажати їм великої витримки, терпіння і віри в Бога, віри у краще, — каже молода жінка. – Два роки тому я навіть уявити не могла, що поряд із нами живе стільки добрих людей, які так дружно відгукнуться на нашу біду. Прошу вас дуже, — звертається вона до мене, — подякуйте через вашу газету від мого та Віталикового імені усім, хто допомагав нам фінансово. Дякую за те, що допомогли поставити на ноги мою дитину. Ми самі цього ніколи не могли б зробити, адже було потрібно багато грошей, яких у нас немає.

Минулої весни, на Великдень, Тимофійчуки усією сім’єю ходили до церкви. І Віталик ходив з ними – сам, своїми ніжками. Слово «ходив» набираю на комп’ютері автоматично, не замислюючись. Але в цьому випадку, мабуть, варто було б писати «ХОДИВ!!!», настільки ця проста для багатьох дія важлива, коли розповідаємо про Віталика.

Кожен його самостійний крок – то животворний бальзам на душу людей, які врятували малюка від перспективи провести все своє життя в інвалідному візку. Кожна радісна усмішка – то щиросердна дитяча молитва за здоров’я і благополуччя усіх, хто не розучився співпереживати, співчувати і творити добрі справи.

Аліса МУДРИЦЬКА.
Фото автора.

Коментарі