Наболіло! Мотлох чи родинна пуповина?

27 Січня, 2011 | Коментувати | Переглядів: 6 713

Косівський базар здавна відомий як ринок збуту всілякого ужиткового гуцульського промислу (ліжників, кожухів, дерев’яного і череп’яного начиння тощо), а найбільше — різноманітних сувенірів, зроблених руками місцевих майстрів.

Але останніми роками наша «сувенірна гуртівня» шалено змінює своє «обличчя», з гуцульського — на інтернаціональне. Бо тут є все: і китайське, і російське, і кримське, і турецьке, і польське, хоч, направду, ніякої окупації нашого краю турками чи китайцями поки що немає. Це ми, гуцули, цим крамом торгуємо, його рекламуємо, пропагуємо, навіть не усвідомлюючи того, що власними руками нищимо і зрікаємось свого. Невже гуцул з унікального виробника перетворюється лишень у «торгаша»? Невже це є характерним для нашого етносу?

То де ж наш патріотизм? Він зник разом із Союзом? Адже тоді, коли функціонувало ВХО «Гуцульщина», вистачало фантазії для того, щоб придумувати, проектувати і виробляти все нову й нову продукцію.

Сьогодні треба низько схиляти голову перед тими майстрами, які ще роблять ліжники, дерев’яні коновки, постоли, сирні іграшки, топірці, різьблені скриньки, традиційну кераміку. Саме з цього починається патріотизм — із власної праці.

Але чи не найбільшим «ноу-хау» на косівському ринку, та й загалом на теренах Галичини, стала поява так званих «колекціонерів», які, маючи зухвалість так себе називати, не колекціонують, а розпродують антикварні, автентичні речі, зібрані за безцінь по наших селах. Я називаю таких людей «купи – продай». Бо колекціонер – це той, що до безтями закоханий у щось цікаве, унікальне. Це той, хто проводить системне колекціонування, дослідження, професійну реставрацію, публікацію, але аж ніяк не нагромадження і розпродаж. Цим своєрідним фанатам світ завдячує створенням багатьох музеїв. До слова, серед них назвемо Євгена Сагайдачного та Олексія Соломченка. Саме ці особистості, котрі колекціонували, подорожуючи і спілкуючись з гуцулами, поклали початок двом музеям: Косіському музею гуцульського мистецтва та музею Косівського училища.

І, погодьтесь, треба проявити неабиякий патріотизм, щоб віддати народові улюблену колекцію, яку десятки років збирав, леліяв, якою милувався, та що там — жив нею!

Часто колекціонери заповідають свої збірки державним музеям, усвідомлюючи їх цінність для національної культури. Натомість нинішні «купи – продай» нагромаджують цілі стоси антикварного краму, який потрапляє до них з різних куточків України. Дещо продають, і воно мандрує далі по світу, інше йде на корм для молі, а рештки пліснявіють у мішках чи ящиках, згодом їх викидають на смітник як мотлох.

Чому я про це так різко кажу? Бо, проходячи повз той «антикварний» базар, я бачу серед так званого «мотлоху» космацьку хустку, яку хтось викинув; інший віддав за кілька гривень мамину сорочку чи татового кожуха, старовинного череп’яного горщика, з якого їло кілька поколінь; а комусь не вистачило в хаті місця навіть для родинних світлин — їх продали за гривню чи 50 копійок. А на тому знімку — така усміхнена молода бабуся, причепурена, у давньому строї.

Отак стою і дивуюся. Та ж у нас все таки не голод, щоб нужда була така, аби продавати з хати все. Столи на весіллях, та й на поминках, нехай простить мене Господь, в «три поверхи» вгинаються. А ми — за копійки!..

Але якщо вже й справді старовинні речі комусь заважають у хаті чи не вписуються у стиль нових хоромів, чому не віднести їх до музею? Через кільканадцять років приведете туди онуків і скажете: «Оцю сорочку вишивала твоя прабабця, а з цього гладунчика їли ще наші пращури». Як ви думаєте, що відчує ваш онук? Його уява відтворить той казковий світ, у якому жили його прародичі, і, будьте певні, він ще не раз переступить поріг цього духовного храму, щоб торкнутися такого далекого і близького родинного тепла. Адже саме в музеях зберігається енергетика людських душ.

Я дуже часто згадую своє дитинство, більшу частину якого провела у бабусі в с. Вербовці. Запам’яталось, як бабця Василина довгими вечорами (коли впорається з хатньою роботою), вишивала сорочки. Вона швидко кроїла (без примірки і сантиметрової стрічки), складала і вишивала, робила морщенки, китички, наспівувала різних пісень. А я собі сяду біля неї і тикаю голкою у шмат грубого домотканого полотна, допоки не вийде хрестик. І вже тоді розрізняла, яку сорочку бабця шиє на будень, яку на свято, а яку для смерті. В дитинстві я з цікавістю спостерігала, як вона відбілювала на толоці сувої полотна, як пряла, як довго молилася, просила у Бога милості для всіх людей на землі.

Також пам’ятаю, як моя мама цілими ночами вишивала нам з сестрою для приданого подушки й рушники. А шитво було не таке, як зараз на базарі: сяк-так абияк — сіре, зелене, рожеве, голубе, а наше справжнє, косівське — дрібний хрестик і низинка з гарно підібраними чорнобривими кольорами. І зараз я бережу в домашньому інтер’єрі ці подушки як родинну реліквію і як музейну цінність. Мені й на думку не спадало продати їх чи десь сховати як немодний непотріб, адже їх творили стомлені материнські руки.

А ще відклалися у пам’яті епізоди дитинства, коли ми ходили з сестрою до бабці в гості. Завжди зупинялись на пагорбі, звідки видно було бабину хату. І хоч до неї було ще кілометрів зо два, ми знали, що бабця нас побачить — чекала.

Аж ось майнула біла хустина на подвір’ї, бачимо: поспішає бабуся босоніж вниз до потічка нам назустріч. Її видно було здалеку, бо завжди одягала білу сорочку і чорну спідницю, з-під якої десь на цілу долоню виглядала біла підтичка. І так було завжди, навіть тоді, коли ми стали дорослими.

А зовсім недавно я піднялась на ту саму толоку, глянула на бабину хату, яка ще ледь видніється з-поміж старих дерев, а там уже двері стодоли зачинені, не спішить назустріч бабуся, а бородаті чагарники позаплітали стежку до її хати. Тиша і пустка. Так, ніби з твоєї тканої життєвої доріжки хтось взяв і відітнув найкращі орнаменти життя — дитинство. І тільки бабусині хустина, запаски, череп’яні миски і старі світлини, які колись вона мені подарувала, є незгасимою згадкою і пам’яттю про неї.

Пригадую, як хтось із знайомих косів’ян на моє запитання, чи є у них гуцульський куточок, відповів: «У мене немає місця для таких нестильних речей» (а будинок — у три поверхи).

А я скажу інакше. Мені ніколи не набридають наші традиційні речі. Навпаки, люблю брати до рук ці унікальні шедеври минувшини, милуватися ними, відчуваю від цього безмежну насолоду. Тож подумайте, перш ніж спокуситися на кілька гривень: чи не втрачаєте ви щось набагато більше, цінніше і вагоміше, ніж просто щось немодне і зайве? Можливо, краще створити родинний музей у старій батьківській хаті? Не спішіть її руйнувати, адже в ній — тепло рук ваших прабатьків. І чим більше буде таких музеїв, майстерень, тим багатшим і цікавішим буде наш край. Адже на Гуцульщині – що не хата, то майстер. Так було. Але чи буде далі?

Якщо ми розпродуємо свої землі, помешкання чужим людям, їдемо до Росії будувати гуцульські будівлі, натомість свої дерев’яні оббиваємо пластиком; якщо до Польщі їдемо обробляти чужі поля, до Іспанії – доглядати чужих дітей; продаємо космацькі традиційні хустки, а веземо з Москви руські і пов’язуємо їх на голівоньки наших жінок; з Румунії ввозимо вовну для ліжників, а з Польщі — овечі шкури та кожухи, бо овець на Гуцульщині скоро до «Червоної книги» запишуть. Як так далі піде, то й етнічних гуцулів з часом будуть шукати в цій же книзі.

Тому думаймо, що на базар виносимо: мотлох чи родинну пуповину?

І ще одне побажання. Частіше відвідуйте музеї, адже там ховаються відповіді на багато запитань, душа збагачується, а майстер, який скупається у фантазіях своїх предків, приречений на творчий успіх. Бо, що гріха таїти, багато місцевих жителів навіть не побували в нашому Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини. Тому й не кожен може усвідомити, що здебільшого сучасні «базарні» речі не до порівняння з шедеврами, що зберігаються у музейних фондах.

І, можливо, саме там, у музеях, збагнемо, що патріотизм починається не з улесливих гасел, а з материнської вишивки, сорочки і з батьківської старенької хати.

МАРІЯ ГРИНЮК,
кандидат мистецтвознавства, доцент, заступник директора з наукової роботи Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ.