Якось в приватній садибі «У Люльки» я підслухав розмову гурту гостей, що здалеку приїхали «посмакувати» Карпати. Обвішані сучасними цифровими фотоапаратами,
вони сиділи біля настінного панорамного панно з діорамою і хтось, показуючи далекий плай, що з-поміж хат і стіжків тікав у гірську далечину, запевняв: «Ми ось тут вчора були! Дивіться, ми пройшли отут, далі — між цих гір, а повернулися вже оцим боком, уздовж потоку. Тут ми джерельну воду пили. А ці хати… Впізнаєте?». І компанія, від старого до малого, гамірно підтакувала. Потім вони довго фотографувались на тлі тієї панорами, розступаючись та присідаючи так, аби не заступати свого «романтичного маршруту». І це після того, як в їхніх цифровиках ще від учора «наплішилося» повно справжніх, а не відтворених митцем, карпатських краєвидів.
Потім вони зацікавлено розпитували у молодих ґаздів — Олександра та Людмили Люльок, хто і як зробив панно, бо «не мальоване ж!», і вражалися ще дужче, гладили-мацали, намагались зрозуміти, як таке диво можна викласти березовою корою та листям.
Майстровита родина Люльок — батько Василь і мати Надія (тепер уже дідусь із бабусею), син Олександр із невісткою Людою власноруч збудували хату, спорудили туристичну садибу зі всіма зручностями та гуцульськими окрасами-принадами, самі(!) виготовили настінну аплікацію, від котрої очей не відвести. Молодший син Віктор із невісткою Зоряною також власноруч вишукано «побудувалися». Сини мають чимало життєвої енергії від мами, а майстерного та мистецького смаку вже від обох — мами Надії Іванівни і тата Василя Олексійовича. Саме його хист художника-творця у родинному творчому доробку став початком та основою подальшого визнання і популярності.
Народився Василь Олексійович Люлька 1951 року на Київщині, в селі Піщана Білоцерківського району. Батьки, звичайні колгоспники, досить рано зауважили у малого Василька хист до малювання. Олівці та фарби були найцікавішими іграшками для школяра. Як, бувало, з родиною поїдуть до Білої Церкви, то обов’язково мусіли пройти попри районний Будинок культури та неспішно роздивитися у його вікнах виставку малюнків дитячої художньої студії. Василь примірявся до тих робіт — чи зможе так сам… Мріяв записатися до тієї студії, але… чимала відстань до райцентру не дала йому такої можливості. Зате дядько Олексій вже тоді напророчив Василеві стати художником.
Ті щасливі миті, коли купив собі перший тюбик масляної фарби та аркуш паперу і намалював копицю сіна, розмазав півтони й тіні пальцем — Василь запам’ятав назавжди: гарно вдалося і дуже звабливо пахла фарба. І пішло: не міг дочекатись улюблених уроків малювання…
Пізніше, у Білоцерківському профтехучилищі, де вчився на тесляра, постійно випускав стінгазету. А коли йому виповнилося шістнадцять, опинився у санаторії «Косів». Тут вперше малював на справжньому мольберті гарними фарбами. Тут помітили Василеві здібності, і головний лікар санаторію Іван Кирилович Книш навмисно продовжив йому лікування, аби влітку 1968 року юнак успішно вступив до Косівського училища прикладного мистецтва.
Навчання в ньому припало до душі, з’явились перші успіхи в живописі, свідченням цього стали призові місця у конкурсах студентських творчих робіт, почесні грамоти, дві персональні виставки.
Василь закінчував навчання на відділі художньої обробки дерева, але у своїх творчих, навіть у дипломній, роботах був неординарним — творив аплікацією з соломки. З великою вдячністю він згадує викладачів-наставників: Івана Добринова, Едуарда Бієвського, Івана Андрейканіча, Надію Гарматюк, директора училища Юрія Касьяненка.
Трудову діяльність В. Люлька розпочав художником-оформлювачем на фабриці «Гуцульщина». Пізніше працював у Верховинському сувенірному цеху. Цей життєвий період характерний був для нього не лише банальним заробітчанством, а й творчим пошуком. Саме тоді до звичної аплікації з соломки художник вперше почав додавати шматки березової кори. Василь викладав соломкою портрети відомих особистостей, наприклад, Тараса Шевченка, космонавта Георгія Гречка, лікаря Миколи Касьяна. До речі, тодішній портрет Т. Шевченка експонується у Канівському національному музеї Кобзаря, ще два — у приватних музеях України та США. Але в той час такий вид творчості вважали нетрадиційним для Гуцульщини, у Косові його не шанували, навіть критикували і чутливому Василеві відбивали охоту до її продовження.
Якось творчістю В. Люльки зацікавився тодішній завідуючий Косівським аптекоуправлінням Володимир Юрійович Пізов і запропонував майстрові чималий проект — художнє оформлення інтер’єрів аптек. Тож з 1984 по 1990 рік Василеві руки оформили 65 аптек не лише у Косівському, а й в інших районах нашої області, сусідньої Буковини, навіть у Запоріжжі та Києві. До речі, в той час Косівщина була визнаною кращим районом у СРСР за оформленням аптек. Інтер’єрні роботи Василь виконував, здебільшого, сам, але проектував їх у творчому дуеті з дружиною Надією, яка також закінчила Косівське училище прикладного мистецтва, відділ художньої обробки шкіри.
Після розпаду Союзу ці роботи припинилися. Пауза в роботі породила безгрошів’я. Дехто почав їздити з торбами на «купи-продай». Але у Василевій голові визрівали нові творчі плани. 1992 року поїхав з родиною і друзями на відпочинок у ліс. Тоді й назбирав багато всякого гілля, шматків кори, листя, моху і оголосив: «Від сьогодні буду робити картини з природних матеріалів». Скептики посміялись, але загалом побажали успіхів.
Перші картини «вловили» свою ціну на базарі миттєво. Новизна привабила. Руки художника, що добре відчував матеріал, творили неповторні на той час зображення лісових ландшафтів.
Перший успіх знову погнав Василя до лісу — за «барвами». Інтуїція не підвела. Він був на правильному шляху. Його картини, по-перше, не повторювались, отже, кожна ставала ексклюзивом; по-друге, їх розміри і художній рівень щоразу зростали. Вдосконалював технологію аплікації, що не тільки прискорювало темп творчого процесу, а й відкривало більші можливості для самовираження. Розширив асортимент підручних природних матеріалів. Обрав шлях проб та експериментів. «Підсоблювала» навіть безвихідь… Якось у Ірпіні, під Києвом, де художньо оформляв приватні апартаменти, йому забракло сухої березової кори. Так не хотілося тратити сили і час на поїздку додому за тою корою!.. Пішов до місцевого парку, назбирав різнокольорового прив’яленого листя клена, на городах надибав кошуту зрізаної кукурудзи — і досить вдало закінчив роботу. Сьогодні листя — його незмінні «пензлі та фарби». Використовує листя винограду, лопуха, мати-й-мачухи, клена, кукурудзяний кошут, очеретяні «стріли». А кора з берези, бука, ліщини, котра вже не тримається деревини — то для нього найліпше.
Василь розказує мені, як і коли можна ощадно зрізати кору з живої берези — вона за 3-4 роки сама загоює рани. Уявляю, скільки пройдено лісами у пошуках та збиранні потрібного матеріалу.
Атмосфера картин (а витворив їх В. Люлька понад 3000) з кори, моху та листя — дуже поетична. Василь Олексійович із дружиною «замахнулися» на високі та широкі настінні площини. У панорамних зображеннях Карпат, що нерідко від підлоги до стелі окільцьовують всі чотири стіни приміщення, як, наприклад, у Чернівецькій обласній ДПА, з’явилися зображення людей, маржини, завертілися вітряки млинів. І якщо окремі картини створюють ренесансне відчуття «пейзажу за вікном», то панорама з діорамними вставками на передньому плані «впускає в себе», створює ефект присутності в Карпатській природі майже реалістично. Такі панорами «лоскочуть» уяву в туристичному комплексі «Буковель», Шешорському ДОЗі, Путильському ресторані на Буковині, в колибі «У вуйка Василя» на околиці Коломиї, у Стопчатівському «Фільварку» при дорозі з Косова до Коломиї, у найбільшій колибі Європи «Карпати» в місті Рівному, в декількох приватних садибах Косова, Яремчі, Львівщини.
Виглядає так, що аналогів Люльчиних робіт ні в Україні, ні в ближчому зарубіжжі – немає. Десь, колись хтось щось пробував аплікувати пелюстками квітів, але флористика — то зовсім інше.
Василеві Олексійовичу Люльці 20 січня виповнюється шістдесят. Поріг його домашньої майстерні переступало поріг чимало відомих людей. У столиці престижно мати картину Люльки.
Тепер працює не лише з дружиною, а й з онуком Сергієм. А той, дев’ятикласник, переймаючи досвід дідусевої майстерності, готується до вступу в Косівський мистецький заклад. Цікавляться творчістю дідуся і внучки — дванадцятирічна Ліля та десятирічна Настя. Василь Олексійович ніколи не прагнув зайвої уваги, не рвався до творчих спілок, хоч давно взяв «високу планку» в декоративному мистецтві. Його звичний душевний стан — насолода від передчуття творчої удачі. Таким, зовні спокійним, задуманим, внутрішньо зосередженим він є і в спілкуванні. … Хто зна, яким плаєм мандрує його уява?!
Василь Шкурган.