Фортифікації Галицької Гуцульщини

10 Січня, 2011 | Коментувати | Переглядів: 3 231

У цій публікації вперше розглядається тема фортифікаційного будівництва на теренах Галицької Гуцульщини. В ній аналізуються етапи та види оборонного будівництва гірського регіону України. Важливою є інформація про озброєння замків і оборонних споруд та найважливіші події, які пов’язані з їх функціонуванням у добу пізнього Середньовіччя.

Замок – фортифікація оборонного будівництва замкнутого типу. Його обов’язковими елементами є дитинець, башти, мури, вали і заповнені водою глибокі рови. Основним будівельним матеріалом великих замків (кутського, надвірнянського і пнівського) були камінь, цегла та дерево, а малих – глина і дерево (лючанський, уторопський, яблунівський та ін.).

Оскільки більшість гуцульських замків були дерев’яними, то припускаємо, що вони будувалися за місцевими традиціями. Найбільший польський вплив мав мурований пнівський та косівський замки, котрі були бастіонного типу.

Потрапити всередину замку можна було тільки по підйомному мосту, перекинутому через рів, та в’їзну брамну вежу, яка мала дубові двері, окуті залізом. На ніч їх зачиняли. Вдень, під час впуску людей і карет, вхід брами надійно захищала міцна залізна підйомна борона.

На брамній вежі, як правило, жили охоронці замку. Тут могла бути курдигарня, у якій утримували непокірних селян, винних міщан та впійманих опришків. Для прикладу, в привілеї Й. Потоцького, даного кутським євреям 18 липня 1715 р., зазначається, що єврей, який провинився, буде сидіти не в міській, а в замковій в’язниці.

В інших баштах проживали сам власник і челядь, яка обслуговувала замок.

Найбільш поширеними посадами замкової челяді були: воротний, конюх, кухар, пекар, солодовник (особа, яка виготовляла спиртні напої), сторож, дозорець, пушкар (особа, яка відповідала за справність і бойову готовність озброєння замку), ключник (в теперішньому розумінні – завгосп), економ (бухгалтер власника), писар, який вів вхідну і вихідну документацію.

Завдяки писарям Косівського, Кутського, Надвірнянського і Пнівського замків до наших днів дійшла дещиця їх праці: земельні книги містечка Кути і сіл Кутського ключа ХVІІ – ХVІІІ ст., інвентарі Яблунівського ключа (1728 – 1780 рр.), Надвірної (1752), Косівського ключа (1753) та привілеї магнатського роду Цетнерів церквам делятинсько-надвірнянської околиці (1756 – 1794 рр.) й костелу в Тисьменичанах (1708).

Відомий польський дослідник О. Яблоновський твердить, що в замку разом з власником проживало 50-65 осіб, яких ніколи не обкладали ніякими податками, а тому при обчисленні населення міста чи села дослідники не брали їх до уваги. До речі, розрахунки О. Яблоновського є вірними, адже підтверджуються даними проживання челяді в замках Прикарпаття.

Твердині міст Галицької Гуцульщини на перших порах були осідком проживання їх власників, а пізніше – адміністрації шляхетських і магнатських родин. Зокрема замок у Лючі в 40-х р. ХVІІ ст. був місцем проживання власника околиць Яблунова Іоанна Яблоновського, а в самому Яблунові до початку 80-х рр. ХVІІІ ст. замок був резиденцією губернатора Яблунівського ключа. Найбільш відомим з губернаторів цього ключа був Павло Беноє, який уславився боротьбою із загонами карпатських опришків під керівництвом Олекси Довбуша та його соратника Івана Бойчука. У Кутському замку жила адміністрація магнатської родини Потоцьких.

Отже, замки Галицької Гуцульщини мали, здебільшого, не резидентський, а адміністративний характер. В цьому полягає їхня самобутність, яка їх виділяла з-поміж інших регіонів Прикарпаття, зокрема Покуття, де більшість замків і оборонних дворів були резиденціями власників.

У часи татарського нашестя в міських замках Галицької Гуцульщини переховувалися не тільки міщани, але й селяни, сільська адміністрація близьких і віддалених сіл. Так, в 1621 р., коли татари плюндрували містечка і села Покуття, в Косівському замку переховувався отаман покутського села Новоселиця, що поблизу Заболотова.

Доцільно відзначити, що в замках концентрувалися величезні багатства їх володарів: турецькі килими, вироби зі срібла, золота і дорогоцінних каменів, книги. Для прикладу, в Пнівському замку зберігалися величезні багатства магнатської родини Куропатвів, нагромаджених за рахунок стягнених податків з місцевих селян. Зокрема з інвентарю речей, складеному в замку 29 листопада 1658 р. по смерті дружини володаря замку Петра Куропатви, записано 552 золоті і срібні речі на суму понад 200000 злотих, в тому числі срібна коновка, невеликий срібний котел, три срібні ліхтарі та ін. Велика приватна бібліотека була в Делятинському замку. Відомо, що вона стала предметом майнової суперечки в Галицькому гродському суді у 1643-1646 рр. між братами Бонавентуром і Теодором після смерті магната Белзецького.

Багатими були також і власники оборонних дворів краю. До слова, з реляції Миколи Прибиславського, власника оборонного двору у Рожнові, довідуємося, що 2 серпня 1739 р. він був пограбований козаками російського війська. У посідача забрано готівки 550 тисяч злотих, чотири шаблі, в тому числі і срібну, одяг, дорогоцінні речі, серед яких значився перський килим вартістю 80 злотих, сім швабських сорочок, три гданських обруси, три кедрових окутих залізних великих скринь. Вартість забраних у нього речей становила 5825 злотих польських.

Багатства замків і оборонних дворів були предметом зацікавлення карпатських опришків. З резонансних нападів опришків на гуцульські замки з метою заволодіння їх цінностями були напади ватагів Степана Буклашки 1621 р. на Пнівський та Івана Бойчука — на Шешорський замки.

Міські замки Галицької Гуцульщини були двох типів: самотні і сполучені з містом. Самотні замки відомі в Косові, Пістині, Уторопах і Яблунові, а сполучені з містом — у Кутах і Надвірній. Самотні замки стояли осторонь міста, а сполучені були складовою частиною оборонної системи міста, тобто посилювали їх обороноздатність. Так, Косівський замок знаходився за межами міста і на Міській горі підносився над Косовом. За міськими валами і палісадом знаходився і Яблунівський замок. Кутський замок захищав Кути з буковинської сторони, а Надвірнянський – Надвірну — з напільного боку Покуття.

Феодальні двори, як правило, будували на рівному майданчику, на підвищенні, поблизу потічків і струмків, як уже зазначалося, з добрим оглядом місцевості. Їх складовими елементами були шляхетський двір (місце проживання володаря села чи його адміністрації), алкір (сторожова вежа), господарські будівлі (конюшня, хлів, курник, пекарня, стодола, шпіхлер). На перших порах, коли були постійні загрози нападів татарсько-турецьких орд, вони мали замкову систему оборони.

У будівництві феодальних дворів Галицької Гуцульщини чітко можна виділити два етапи: ранній і пізній. Ранній феодальний двір був вежовим, а пізній – з алкірами. Найкраще вежова система військового захисту простежується на прикладі феодального двору села Заріччя на Надвірнянщині. З інвентарю села, який датується 4 січня 1701 р., узнаємо, що на присілку Межиріччя був оборонний двір власника села Олександра Белзецького. Він мав вигляд добротної хати, яка складалася з двох кімнат, сіней, кухні, прикухні з вікнами. В ній була проста біла кахлева піч. Неподалік знаходилася дерев’яна пивниця. Далі йшов другий житловий будинок з двох кімнат, який мав глиняну білу піч з комином. За нею була стайня з підлогою і прибудованою стаєнкою, інші господарські будівлі.

Оборонний двір був обнесений ялиновим палісадом. Потрапити на його дитинець можна було тільки через в’їзні окуті ворота, які мали хвіртку. В палісаді на подвір’ї двору знаходилася башта невеликих розмірів зі стрільницею. За нею розташовувався курник.

Оборонні двори другого етапу на теренах краю з’явилися наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Щоправда, в самій Польщі алкірні повсюдно почали будувати з початку ХVІІ ст. Цьому є просте пояснення: часті татаро-турецькі набіги на гуцульський край не дозволили зразу утвердитися тут цій новації фортифікаційного будівництва.

Необхідно зазначити, що гуцульський феодальний двір корінним чином відрізнявся від польського. Принципова відмінність полягає в тому, що польський був мурований, а гуцульський – дерев’яний. Це значить, що на теренах краю існувала своя давньоруська мілітарна традиція зведення фортифікаційних будівель, а не сліпе запозичення чужої, панівної на той час у Польщі будівельної оборонної архітектури.

Другою відмінністю гуцульського феодального двору від польського є те, що він, як правило, не був резиденційним, тобто основним місцем проживання володаря, а лише його адміністрації. Так, адміністрація власників проживала в іспаському, космацькому, хімчинському феодальних дворах. Зокрема в іспаському і космацькому – адміністратори магнатської родини Яблоновських, а в хімчинському – Дідушицьких. Припускаємо, що в Космачі вони слідкували за виробничим процесом сільської солеварні та були збирачами натуральних і грошових податків.

Мілітарна архітектура краю зазнала занепаду і краху наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. Пояснення просте: мода на замки і феодальні двори відійшла в минуле, а на зміну їм прийшло палацове будівництво. До того, ж відпала й військова потреба у них. Більше того, утримання замків і укріплених дворів було невдячною і дорогою справою. Звісно, в нових реаліях життя вони були приречені на розруху і забуття. Не дивно, що залишена без догляду міліарна архітектура згодом зникла з поля зору людей, залишивши по собі лише сліди та перекази і легенди, які передаються з покоління у покоління.

Доля їх склалася по-різному. Лючанський замок сам по собі розвалився. Пістинський замок пристосували під тюрму, в якій утримували опришків і страчували їх. Мури Пнівського замку і його господарських хат розібрали як будівельний матеріал для будови нових будинків і броварні у Надвірній. Така ж фортуна спіткала і Надвірнянську фортифікацію. Замок у Яблунові переробили під казарми для австрійського гарнізону, який вів боротьбу з опришками. Відомо, що цей гарнізон мав свої пости по всій Галицькій Гуцульщині ще 1820 р., в тому числі і в Космачі: аж три в центрі села, на Буківці та в Завоєлах. Отже, припускаємо, що Яблунівський замок остаточно припинив своє існування десь після 1820 р., коли австрійський гарнізон забрався з нього.

До наших днів найкраще збереглися сліди Пнівського замку, але через байдужість «демократичної влади» та казнокрадів він гине на наших очах.

Доцільно би на місці якогось замку, наприклад, у Лючі чи Уторопах спорудити новий, а в Космачі, на Ділу, — феодальний двір. Це був би не тільки туристичний об’єкт, але й прекрасний приклад для нащадків збереження історичної пам’яті свого краю. Кошти на це є у нових гуцулів, які б’ють себе в груди, що вони патріоти Гуцульщини. Щоправда, вони ділом не доказують своєї відданості рідному краю. Може, у кого-небудь проснеться врешті-решт совість, і хтось із них візьметься за добру справу – відродження фортифікаційної архітектури прославленого у віках регіону в етнічній мозаїці України.

Петро Сіреджук.

Коментарі