Фортифікації Галицької Гуцульщини

16 Грудня, 2010 | Один коментар | Переглядів: 7 660

У цій публікації вперше розглядається тема фортифікаційного будівництва на теренах Галицької Гуцульщини. В ній аналізуються етапи та види оборонного будівництва гірського регіону України. Важливою є інформація про озброєння замків і оборонних споруд та найважливіші події, які пов’язані з їх функціонуванням у добу пізнього Середньовіччя.

Фортифікаційне будівництво на теренах сучасної Галицької Гуцульщини започатковано ще в добу неоліту. Найдавнішим фортифікаційним об’єктом краю є укріплене поселення трипільців у Спасі, яке займало площу 1,5 га, було захищене ровом і валом.

Більше слідів оборонних об’єктів (городища) до нас дійшло з княжої доби. Вони, на думку українських дослідників, були прототипами середньовічних замків. За древньоруського часу городища функціонували в Городі, Делятині, Кутах, Кобаках, Пістині, Спасі і Шепоті.

Архітектурна забудова городищ княжої доби лягла в основу зведення на землях досліджуваного ареалу двох нових видів фортифікаційного будівництва – замків і феодальних дворів.

Замки – мілітарні осідки володарів, які їм одночасно служили за житло та фортецю. Вони рятували власників не тільки від зовнішніх ворогів, але й від внутрішніх недоброзичливців: заздрісних сусідів-феодалів, повсталих селян і карпатських опришків.

Спочатку замки будували з дерева. Безперечно, вони були недовговічними (легко займалися), а тому до наших днів жодний з них не зберігся.

Поява оборонних фортифікацій на гуцульських теренах, на нашу думку, зумовлена перш за все політичними факторами: потребою польських магнатів і шляхти утвердити своє панування над горянами-гуцулами та захистити себе і свої маєтки від спустошливих нападів татарських орд. Була ще й другорядна внутрішня потреба: захистити своє майно від зазіхань заздрісних сусідів, родичів та опришків. Для прикладу, в результаті міжусобиць між братами Белзецькими Делятинський замок став купою каміння.

Татарський напад 1589 р., під час якого сильно постраждала делятинсько-надвірнянська околиця, спонукав магнатський рід Куропатвів руками гуцулів збудувати наприкінці ХVІ ст. муровану фортецю у с. Пнів. Як показав час, Пнівський замок (до появи подібної споруди в Станіславі) був найпотужнішою фортецею не лише в Галицькій Гуцульщині, але й на всьому Прикарпатті.

Замки гуцульського краю, як правило, зводилися на підвищеннях: Делятинський, Косівський, Пістинський, Уторопський. Усі вони контролювали стратегічні шляхи, які проходили повз них. Для прикладу, Косівський замок контролював дорогу, яка йшла з Покуття вглиб жаб’євської околиці. Надвірнянський замок наглухо закривав галицьку дорогу на Закарпаття. Шешорський замок захищав дорогу, котра з Пістиня проходила на Прокураву, а далі роздвоювалась на Брустури та Космач. До речі, зі стратегічної точки зору місце побудови замку у Шешорах вибрано дуже вдало. Він був зведений на стрімкому мисі, який зі східної і південної сторін омивався холодними водами швидкої течії тоді повноводної Пістиньки, а з півночі був захищений стрімкою горою, порослою густим лісом. З нього, як на долоні, добре проглядалася уся рівнинна територія Пістиня, аж під косівські ліси. Отже, проскочити непоміченим не міг навіть заєць, не те що якийсь чужинець — ординський зайда.

Більшість гуцульських замків були дерев’яними. Їх описів майже не збереглося. З того, що дійшло до наших днів можна скласти лише часткове уявлення. Найбільш повна картина загального вигляду гуцульської дерев’яної форталіції постає з опису Яблунівського замку, який датується 4 травня 1752 р. У ньому зазначається, що Яблунівський замок являв собою невелику дерев’яну фортифікаційну споруду, яка знаходилася у центрі міста, бо з нього можна було потрапити до соляних бань та ратуші. Він був обнесений валами з частоколом. В’їзна брама з вежею була збудована з круглого дерева і накрита ґонтовим дахом. Її ворота були дощаними, але ковані залізом. При тій брамі знаходилася курдигарня (в’язниця). Це був дім з двома заґратованими вікнами. У ньому були піч з великим запічком-бовдуром і двома залізними підпорами, трьома штабами, колода для арештантів і дві лавки. Неподалік брами стояла стайня, збудована з дерева.

На дитинці знаходилася резиденція з ґанком губернатора Яблунівського ключа Павла Беноє. Вона мала кухню, льох для зберігання молока, кімнату, комору. В губернаторському залі на три вікна стояла сіра кахлева піч, новий стіл столярної роботи, дві лавки, мала шафа.

Дах губернаторського будинку тримався на кроквах і був накритий дошками. Далі знаходилася комірчина з одним вікном з віконницею. Неподалік був садж – крита дерев’яна загорода на трьох кабанів, далі — стайня з двома хлівами для фільваркового дробу, льох для зберігання ярини.

З дитинця був вихід — ворота до міських солеварень. Другі подвійні двері дитинця відкривали у разі потреби: наприклад, виходу на город, котрий був огороджений плотом. Тут же за стайнею був невеликий сад, теж огороджений.

Необхідно зазначити, що замки Галицької Гуцульщини не мали однотипної конфігурації. Вона залежала від конкретного рельєфу місцевості, де він стояв. Відтворити їх приблизний вигляд можна лише після завершення археологічних досліджень із залученням істориків архітектури.

Як свідчать документи, бойовий арсенал більшості гуцульських замків був малопотужним. Ним можна було вести лише короткочасну вогневу стрільбу, розраховану на відбиття кількох атак ворога. Так, у 1724 р. на озброєнні Уторопського замку було шість гаківниць та дванадцять мушкетів.

Не дивно, що з таким вкрай погано оснащеним озброєнням малопотужні гуцульські фортифікації ставали легкою здобиччю ворога. Так, у ході польсько-турецької війни 11 жовтня 1673 р. чамбул турецького війська здобув замок у Білих Ославах, який султанські вояки спалили після захоплення.

Серед сільських дерев’яних замків гуцульських теренів найкраще озброєння мав Шешорський замок. Станом на 22 травня 1724 р. він був оснащений таким чином: у в’їзній брамі стояли шість великих гармат, дві шміґовниці (легкі гармати) на колісних лафетах. У башті лівої сторони замку знаходилося 14 гаківниць (довгі рушниці з гаками для кріплення на замковій стіні), 14 мушкетів, 14 списів з малими наконечниками, чотири крайцари (шомпольний пристрій з штопором для чищення стволів гармат і гаківниць), бочка пороху (на дві п’яді неповна), чотири півбочки гарматного пороху. В цій башті під курдигардою (в’язницею) зберігалася одна гаківниця, десять різних мушкетів, чотири кайдани й три форми для виливання куль.

За брамою, на правому боці, у новій башті стояли дві гаківниці, а під курдигардами містилися два гарматних лафети. У цехгаузі (складі, де зберігалася зброя), знаходилося 200 великих гарматних ядер, чотири лавери (важелі для підйому великих гармат), два довгих списи (дзіди), десять смоляцьких, п’ять колових (з колісцевим замком), два лонтових (фітільних) мушкети, дві яничарки (рушниці турецького виробництва), три залізних стемлі (шомполи), довгий залізний ланцюг від гармати, позолочений буждиган (парадна булава-пернач), турецька шабля з позолоченою рукояткою із слонової кістки і панцир.

Феодальні двори, як і гуцульські замки, теж зводили на невисоких горбах у стратегічно важливих місцях. У Космачі він знаходився на півкруглому мисі гори Діл. Зі східної і західної сторони його захищали стрімкі високі береги Пістиньки. З нього дуже добре було видно всі дороги, які вели до Космача з усіх його оточуючих сіл: Прокурави, Лючі, Микуличина і Жаб’єго. Таким чином, зі сторожової вежі при появі ворога можна було сповістити космачан про небезпеку, яка насувалася на село.

Для їх будівництва використовували місцеві будівельні матеріали: глину і дерево. З глини викопних ровів робили вали, а з дерева будували частоколи, оборонні вежі, феодальні двори та господарські будівлі.

Оскільки, окрім надвірнянського, ще ніхто не проводив археологічних розкопок на місцях знаходження феодальних дворів, сьогодні важко відповісти на питання їх точної появи. Наявні письмові джерела дозволяють твердити, що розквіт фортифікаційного будівництва в Галицькій Гуцульщині, як і в самій Польщі, припадає на ХVІІ ст. Тоді були збудовані замки в Білих Ославах (1645), Делятині (1645), Косові (1620), Кутах (1715), Лючі (1623), Надвірній (1596), Пістині (1675), Старих Кутах (1648), Уторопах (1641), Шешорах (1644), Яблунові (1605) та феодальні двори в Верхньому Березові (1708), Заріччі (1701), Княждворі (1645), Космачі (1668), Текучі (1648), Тюдові (1651).

Щоправда, окремі феодальні двори, як свідчать документи, що дійшли до наших днів, на теренах краю виникли дещо пізніше. Вірогідно, їх збудовано на початку наступного сторіччя: у Рожнові (1739), Спасі (1745), Хімчині (1743).

Замок – фортифікація оборонного будівництва замкнутого типу. Його обов’язковими елементами є дитинець, башти, мури, вали і заповнені водою глибокі рови. Основним будівельним матеріалом великих замків (кутського, надвірнянського і пнівського) були камінь, цегла та дерево, а малих – глина і дерево (лючанський, уторопський, яблунівський та ін.).
Оскільки більшість гуцульських замків були дерев’яними, то припускаємо, що вони будувалися за місцевими традиціями. Найбільший польський вплив мав мурований пнівський та косівський замки, котрі були бастіонного типу.
Потрапити всередину замку можна було тільки по підйомному мосту, перекинутому через рів, та в’їзну брамну вежу, яка мала дубові двері, окуті залізом. На ніч їх зачиняли. Вдень, під час впуску людей і карет, вхід брами надійно захищала міцна залізна підйомна борона.

На брамній вежі, як правило, жили охоронці замку. Тут могла бути курдигарня, у якій утримували непокірних селян, винних міщан та впійманих опришків. Для прикладу, в привілеї Й. Потоцького, даного кутським євреям 18 липня 1715 р., зазначається, що єврей, який провинився, буде сидіти не в міській, а в замковій в’язниці.

В інших баштах проживали сам власник і челядь, яка обслуговувала замок.

Найбільш поширеними посадами замкової челяді були: воротний, конюх, кухар, пекар, солодовник (особа, яка виготовляла спиртні напої), сторож, дозорець, пушкар (особа, яка відповідала за справність і бойову готовність озброєння замку), ключник (в теперішньому розумінні – завгосп), економ (бухгалтер власника), писар, який вів вхідну і вихідну документацію.

Завдяки писарям Косівського, Кутського, Надвірнянського і Пнівського замків до наших днів дійшла дещиця їх праці: земельні книги містечка Кути і сіл Кутського ключа ХVІІ – ХVІІІ ст., інвентарі Яблунівського ключа (1728 – 1780 рр.), Надвірної (1752), Косівського ключа (1753) та привілеї магнатського роду Цетнерів церквам делятинсько-надвірнянської околиці (1756 – 1794 рр.) й костелу в Тисьменичанах (1708).

Відомий польський дослідник О. Яблоновський твердить, що в замку разом з власником проживало 50-65 осіб, яких ніколи не обкладали ніякими податками, а тому при обчисленні населення міста чи села дослідники не брали їх до уваги. До речі, розрахунки О. Яблоновського є вірними, адже підтверджуються даними проживання челяді в замках Прикарпаття.

Твердині міст Галицької Гуцульщини на перших порах були осідком проживання їх власників, а пізніше – адміністрації шляхетських і магнатських родин. Зокрема замок у Лючі в 40-х р. ХVІІ ст. був місцем проживання власника околиць Яблунова Іоанна Яблоновського, а в самому Яблунові до початку 80-х рр. ХVІІІ ст. замок був резиденцією губернатора Яблунівського ключа. Найбільш відомим з губернаторів цього ключа був Павло Беноє, який уславився боротьбою із загонами карпатських опришків під керівництвом Олекси Довбуша та його соратника Івана Бойчука. У Кутському замку жила адміністрація магнатської родини Потоцьких.

Отже, замки Галицької Гуцульщини мали, здебільшого, не резидентський, а адміністративний характер. В цьому полягає їхня самобутність, яка їх виділяла з-поміж інших регіонів Прикарпаття, зокрема Покуття, де більшість замків і оборонних дворів були резиденціями власників.

У часи татарського нашестя в міських замках Галицької Гуцульщини переховувалися не тільки міщани, але й селяни, сільська адміністрація близьких і віддалених сіл. Так, в 1621 р., коли татари плюндрували містечка і села Покуття, в Косівському замку переховувався отаман покутського села Новоселиця, що поблизу Заболотова.
Доцільно відзначити, що в замках концентрувалися величезні багатства їх володарів: турецькі килими, вироби зі срібла, золота і дорогоцінних каменів, книги. Для прикладу, в Пнівському замку зберігалися величезні багатства магнатської родини Куропатвів, нагромаджених за рахунок стягнених податків з місцевих селян. Зокрема з інвентарю речей, складеному в замку 29 листопада 1658 р. по смерті дружини володаря замку Петра Куропатви, записано 552 золоті і срібні речі на суму понад 200000 злотих, в тому числі срібна коновка, невеликий срібний котел, три срібні ліхтарі та ін. Велика приватна бібліотека була в Делятинському замку. Відомо, що вона стала предметом майнової суперечки в Галицькому гродському суді у 1643-1646 рр. між братами Бонавентуром і Теодором після смерті магната Белзецького.

Багатими були також і власники оборонних дворів краю. До слова, з реляції Миколи Прибиславського, власника оборонного двору у Рожнові, довідуємося, що 2 серпня 1739 р. він був пограбований козаками російського війська. У посідача забрано готівки 550 тисяч злотих, чотири шаблі, в тому числі і срібну, одяг, дорогоцінні речі, серед яких значився перський килим вартістю 80 злотих, сім швабських сорочок, три гданських обруси, три кедрових окутих залізних великих скринь. Вартість забраних у нього речей становила 5825 злотих польських.

Багатства замків і оборонних дворів були предметом зацікавлення карпатських опришків. З резонансних нападів опришків на гуцульські замки з метою заволодіння їх цінностями були напади ватагів Степана Буклашки 1621 р. на Пнівський та Івана Бойчука — на Шешорський замки.

Міські замки Галицької Гуцульщини були двох типів: самотні і сполучені з містом. Самотні замки відомі в Косові, Пістині, Уторопах і Яблунові, а сполучені з містом — у Кутах і Надвірній. Самотні замки стояли осторонь міста, а сполучені були складовою частиною оборонної системи міста, тобто посилювали їх обороноздатність. Так, Косівський замок знаходився за межами міста і на Міській горі підносився над Косовом. За міськими валами і палісадом знаходився і Яблунівський замок. Кутський замок захищав Кути з буковинської сторони, а Надвірнянський – Надвірну — з напільного боку Покуття.

Феодальні двори, як правило, будували на рівному майданчику, на підвищенні, поблизу потічків і струмків, як уже зазначалося, з добрим оглядом місцевості. Їх складовими елементами були шляхетський двір (місце проживання володаря села чи його адміністрації), алкір (сторожова вежа), господарські будівлі (конюшня, хлів, курник, пекарня, стодола, шпіхлер). На перших порах, коли були постійні загрози нападів татарсько-турецьких орд, вони мали замкову систему оборони.

У будівництві феодальних дворів Галицької Гуцульщини чітко можна виділити два етапи: ранній і пізній. Ранній феодальний двір був вежовим, а пізній – з алкірами. Найкраще вежова система військового захисту простежується на прикладі феодального двору села Заріччя на Надвірнянщині. З інвентарю села, який датується 4 січня 1701 р., узнаємо, що на присілку Межиріччя був оборонний двір власника села Олександра Белзецького. Він мав вигляд добротної хати, яка складалася з двох кімнат, сіней, кухні, прикухні з вікнами. В ній була проста біла кахлева піч. Неподалік знаходилася дерев’яна пивниця. Далі йшов другий житловий будинок з двох кімнат, який мав глиняну білу піч з комином. За нею була стайня з підлогою і прибудованою стаєнкою, інші господарські будівлі.

Оборонний двір був обнесений ялиновим палісадом. Потрапити на його дитинець можна було тільки через в’їзні окуті ворота, які мали хвіртку. В палісаді на подвір’ї двору знаходилася башта невеликих розмірів зі стрільницею. За нею розташовувався курник.

Оборонні двори другого етапу на теренах краю з’явилися наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Щоправда, в самій Польщі алкірні повсюдно почали будувати з початку ХVІІ ст. Цьому є просте пояснення: часті татаро-турецькі набіги на гуцульський край не дозволили зразу утвердитися тут цій новації фортифікаційного будівництва.

Необхідно зазначити, що гуцульський феодальний двір корінним чином відрізнявся від польського. Принципова відмінність полягає в тому, що польський був мурований, а гуцульський – дерев’яний. Це значить, що на теренах краю існувала своя давньоруська мілітарна традиція зведення фортифікаційних будівель, а не сліпе запозичення чужої, панівної на той час у Польщі будівельної оборонної архітектури.

Другою відмінністю гуцульського феодального двору від польського є те, що він, як правило, не був резиденційним, тобто основним місцем проживання володаря, а лише його адміністрації. Так, адміністрація власників проживала в іспаському, космацькому, хімчинському феодальних дворах. Зокрема в іспаському і космацькому – адміністратори магнатської родини Яблоновських, а в хімчинському – Дідушицьких. Припускаємо, що в Космачі вони слідкували за виробничим процесом сільської солеварні та були збирачами натуральних і грошових податків.

Мілітарна архітектура краю зазнала занепаду і краху наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. Пояснення просте: мода на замки і феодальні двори відійшла в минуле, а на зміну їм прийшло палацове будівництво. До того, ж відпала й військова потреба у них. Більше того, утримання замків і укріплених дворів було невдячною і дорогою справою. Звісно, в нових реаліях життя вони були приречені на розруху і забуття. Не дивно, що залишена без догляду міліарна архітектура згодом зникла з поля зору людей, залишивши по собі лише сліди та перекази і легенди, які передаються з покоління у покоління.

Доля їх склалася по-різному. Лючанський замок сам по собі розвалився. Пістинський замок пристосували під тюрму, в якій утримували опришків і страчували їх. Мури Пнівського замку і його господарських хат розібрали як будівельний матеріал для будови нових будинків і броварні у Надвірній. Така ж фортуна спіткала і Надвірнянську фортифікацію. Замок у Яблунові переробили під казарми для австрійського гарнізону, який вів боротьбу з опришками. Відомо, що цей гарнізон мав свої пости по всій Галицькій Гуцульщині ще 1820 р., в тому числі і в Космачі: аж три в центрі села, на Буківці та в Завоєлах. Отже, припускаємо, що Яблунівський замок остаточно припинив своє існування десь після 1820 р., коли австрійський гарнізон забрався з нього.

До наших днів найкраще збереглися сліди Пнівського замку, але через байдужість «демократичної влади» та казнокрадів він гине на наших очах.

Доцільно би на місці якогось замку, наприклад, у Лючі чи Уторопах спорудити новий, а в Космачі, на Ділу, — феодальний двір. Це був би не тільки туристичний об’єкт, але й прекрасний приклад для нащадків збереження історичної пам’яті свого краю. Кошти на це є у нових гуцулів, які б’ють себе в груди, що вони патріоти Гуцульщини. Щоправда, вони ділом не доказують своєї відданості рідному краю. Може, у кого-небудь проснеться врешті-решт совість, і хтось із них візьметься за добру справу – відродження фортифікаційної архітектури прославленого у віках регіону в етнічній мозаїці України.

Петро Сіреджук.

Коментарі