Той, хто уважно прочитав у «ГК» (число № 10 за 12 березня ц.р.) статтю Олега Соломченка «Криза соціального капіталу» (а таких, гадаю, чимало), навряд чи залишиться байдужим. Але, як виглядає, дещо з написаного потребує, образно кажучи, «перекладу на українську мову», позаяк далеко не всі (в т.ч. й автор цих рядків) читали Френсіса Фукуяму або знають реальні результати індійського проекту «Lead India», та й саме поняття «капітал» трактується по-різному.

У своїй статті пан Соломченко за принципом «широкозахватного механізму» розпочав з оцінки суспільного стану в цілій Україні, а завершив «місцевою елітою», яку «залишається знайти», що виглядає набагато складнішим за відповідь на основне питання філософії, оскільки, як відомо, однозначної такої відповіді нема і не може бути в принципі.

Так що таке суспільний капітал і як його осягнути простому гуцулові? В найпростішому визначенні – це сукупність «доброї волі» якомога більшої групи людей (в ідеалі – цілого суспільства), направленої на вирішення тої чи іншої проблеми. Фукуями ще й на світі не було, як один непересічний українець написав поетичні рядки «…в єдності сила народу, Боже, нам єдність подай», котрі інший, теж видатний українець, поклав на музику, і та пісня, за визначенням, є нашим другим національним Гімном. Основна проблема лише в тому, що ніхто не поспішає реалізовувати сказане на практиці, і ми це спостерігаємо на кожному кроці – від маленького хутора до цілої держави.

А що таке ота преславута «еліта», від одної згадки про яку добру половину суспільства кидає в жар і піт? «Елітос» – слово грецьке і означає «вибраний», «кращий представник громади». Є й інше тлумачення: в зоотехнії так називають групу тварин, рекомендовану до вирощування і розмноження (не «еліта» – це те, що призначається на забій). Свого часу (близько 2500 років тому) греки сформулювали принцип функціонування суспільства як «еліта, варта і раби». Для того, аби суспільний устрій був стабільним, необхідно дві речі: ретельно підбирати кадри для «еліти» і створювати переконливі міфи для «рабів» (як бачимо, в такій системі про категорію «рівності» мова йти не може). Будь-який член «еліти» може завтра опинитися в категорії «раба», його місце займе достойник з «варти». З «рабів» можна вибратися до «варти», але до «еліти» – ніколи!

Той, хто не втратив здатності мислити, легко переконається, що попри минулі тисячоліття, викладений принцип «облаштування» суспільства на всі 100% реалізовується в тоталітарних державах і, мабуть, на понад 50% – в посттоталітарних.

Новітнє визначення «еліти» (суспільної) сором’язливо затушовує принцип нерівності, і в демократичних суспільствах означає індивідів, що наполегливою працею досягли видатних результатів у двох-трьох і більше (чим більше – тим краще) інтелектуальних сферах – науці, культурі, економіці і т.д. при обов’язкових високих моральних якостях і в першу чергу уважному ставленні до навколишніх та постійному самовдосконаленні, якому, за визначенням, немає меж. В таких суспільствах багачів відносять до еліти лише в тому випадку, якщо окрім багатства в них є й щось «за душею». Як приклад, можна назвати сера Генрі Кавендіша, про якого говорили: «Найбагатший серед учених і найрозумніший серед багатіїв» чи згадати одного американського мільярдера, котрий побажав стати президентом США (це було у 80-х роках минулого століття). Мільярдер набрав аж… 1,2% голосів!

В Україні з «елітою» справа і складніша, і простіша. Кожен українець підсвідомо розуміє, що «еліта» повинна бути, і вона є, але «десь далеко». Сусід не може бути «елітою» в принципі, якщо він того навіть заслуговує морально. Тому «еліта» в нас формується не суспільством, а таким собі методом «самовисування». Вдалося індивіду стати депутатом, якимсь начальником чи розбагатіти (байдуже, яким чином) – ось він вже й «еліта». І дарма, що за душею в такого «елітарія», як правило, «три кляси і коридор» – надто мудрих нам не потрібно! (Сам термін – «занадто мудрий» звучить як лайка!). Трагедія в тому, що ні «елітарій» ні суспільство не мають устремлінь до перманентного удосконалення, ба більше – негласно вітається така собі «диктатура сірості», що, як видається, є найбільшою проблемою в Україні загалом і в Косівському районі зокрема. Таким чином заключний абзац п. Олега Соломченка «Чи можливо розірвати коло, яке замикається на соціальній деградації в Україні? Цю місію мала б узяти на себе місцева еліта. Бодай з інстинкту самозбереження. Залишається знайти цю еліту…» звучить риторично і може бути перекладений в гумористичному тоні як «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно».

Прикро чи ні усвідомлювати, але багато століть українці були нацією рабів. Нашу потенційну еліту методично й систематично або винищували, або заманювали до «варти» і добре, якщо до теперішньої еліти приналежні хоча б 20% колишніх «вартових», бо решта – це, як не крути, вчорашні «раби». І добре, якщо такий новоспечений «елітарій» тягнеться до знань і методично й систематично удосконалюється, а не проводить більшу частину часу в ресторанах, саунах чи на умовних або реальних Канарах. Необхідно чітко усвідомити: еліта (вже без лапок!) не може виникнути на порожньому місці. Це процес копіткий і довготривалий, який потребує значних зусиль з боку претендентів до входження в «еліту» та доброзичливого ставлення суспільства (ні, його активного сприяння!) до цього важливого процесу. Саме так поступають в, як прийнято писати, «розвинутих країнах», де обдарованих, талановитих дітей оточують реальною (а не показною) опікою – і матеріальною, і моральною. Рік-півтора тому (вже не пригадую точно), «ГК» писав про одного косівського хлопчика, який своїми успіхами в навчанні привернув увагу спеціального президентського фонду США. Газета повідомляла, що хлопцеві «відкрита дорога до будь-якого престижного вузу Америки», а тут, в Косові, коли приїжджає до рідні, він «бере уроки української мови». Зрозуміло, що коли все буде благополучно, той хлопчина увійде до реальної, а не «дутої» американської еліти, яка визначатиме подальший прогрес суспільства в перспективі. Я відгукнувся на ту публікацію з таким питанням: а чому наше суспільство не може забезпечити інтелектуальний ріст цього хлопчини тут, в Україні, чому нема умов для заняття ним заслуженої суспільної ніші у відповідних вітчизняних структурах? Відповідь проста: бо на те місце вже є претенденти з нашої рідної псевдоеліти – з купленими дипломами і навіть науковими ступенями. Конкуренти їм не потрібні.

Суспільство, якщо воно хоче свого подальшого існування в статусі вільного, а не рабського (до чого, на нещастя, створилися усі передумови), повинно усвідомити конечну необхідність формування реальної, непродажної еліти та всіма силами сприяти цьому процесу, забезпечивши, між іншим, її працевлаштування на Батьківщині, а не в Америках-Іспаніях-Португаліях etc. Лише тоді «еліту» не буде потреби «шукати» в «соціальному капіталі», а держава має шанс стати справді розвиненою і по-справжньому вільною.

Василь Гуменюк,
науковий співробітник.
Яворів-Львів.

Facebook коментарі
 

2 Replies to “Про «соціальний капітал» Косівщини і не тільки”

  1. Андрій

    Ваш часопис “Гуцульський край” мене достатньо зацікавив в статті № 10 за 12 березня “Соціальний капітал” і певним чином викликала інтерес до даної особи О.Соломченка,пані Ю.Тимошенко, Ваша ласка, дайте будь-ласка особисті контакти Олега Соломченка для звязку з ним.
    З повагою Нар.деп. А. Шевченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *