Роману Стринадюку — яскрава творча постать сьогодення

15 Березня, 2010 | Один коментар | Переглядів: 9 514

14 березня Роману Стринадюку виповнилось 75 років. Многая літа!

Життя людське коротке і мчить воно, як мить у відносному сприйнятті всесвіту. Своїм проектом «Галерея майстрів Гуцулыцини» я намагаюсь
зупинити найкращі миттєвості людського творіння і завадити їм
піти у небуття.

Тому героями моїх досліджень є сучасники, які живуть і працюють разом з нами, але своєю довголітнього самовідданою працею створили власний неповторний образ прекрасного, що зародився на царині традиційного гуцульського мистецтва. Це ті, чия творча праця вже сьогодні є історичною цінністю культури України. Мешканець Косова Роман Стринадюк — одна з яскравих постатей сьогодення в мистецькій Гуцульщині. На мою думку, це саме той майстер, який заслуговує на окрему сторінку в історії мистецтвознавства.

Роман Михайлович Стринадюк народився 14 березня 1935 року в місті Косові в родині місцевих майстрів і був єдиним сином у сім’ї. Батько різьбив, а мати ткала килими, вишивала. Пан Михайло був учнем відомого місцевого майстра Василя Девдюка. На той час це був найкращий вишкіл. М.Стринадюк різьбив люльки, портсигари, рахви, тарелі та інші ужиткові речі, окрім цього, оформляв інтер’єри крамниць, робив столярські роботи, добре знався на технології обробки металу тощо.

Перші важкі випробування для родини Стринадюків трапилися 1937 року, коли тато Романа, продавши хату і все, що мав, вирішив, як і багато інших односельчан, їхати з сім’єю в Аргентину. Та не судилось. Поки батько залагоджував справи для виїзду у Станіславі, Роман захворів на кір. Хвороба забрала дві неділі поспіль. За цей час зросла «сума показова» (це ті гроші, з якими дозволялось перетнути кордон). Таких Михайло Стринадюк не зміг зібрати, і родина залишилась «на валізах» просто неба. Пізніше спромоглися купити на окраїні міста клапоть землі і ледь встигли до зими «зліпити» одну комірчину, щоб не замерзнути.

Роман Михайлович пам’ятає тяжкі часи німецької окупації, а ще тяжчі повоєнні, коли прийшли «стрипки», тобто «совєтські яничари». Не може пан Роман забути крику і сліз, коли прийшли «радянські», і серед зими (а випав тоді сніг по вікна) зганяли без попередження людей, садили на вози і вивозили їх, не дозволивши нічого з собою взяти. І оцей клекіт залишився у пам’яті на все життя.

Та поміж усіма цими бідами запам’ятався панові Роману і його перший заробіток. Це окраєць хліба за виготовлений ним пістоль. А було йому трохи більше 6 років. Саме в такому віці батьки відправили Романа в перший клас, бо вже дуже він хотів до школи. «Я так хотів вчитися, що аж завидки брали, як бачив, що інші йдуть до школи, а мене не беруть, — розповідає Роман Стринадюк. — Одного разу приплівся за старшими учнями аж до школи, але під шкільними ворітьми мене ще й набили хлопці, бо куди вже такому малому до них. Став і плачу». В той час повз Романа проходила вчителька і запитала: «Ти чий будеш і чого плачеш?» Хлопець, плачучи, відповів: «Хочу до школи, а вони мене не пускають, та ще й б’ють!». Ось так я домовився з вчителькою, і мене взяли посеред року в перший клас». Та вчителька змушена була приписати йому два роки, бо таких малих, як він, до школи не брали. Зате малий Роман у 6 років добре знав аж дві абетки — українську і польську.

Дуже швидко старшим хлопцям довелося рахуватися з Романом, бо він мав два пріоритети перед ними — умів робити пістолі і міг поділитися шоколадом, що діставався йому від крамарів — євреїв, за те що світив їм свічки в крамницях та помешканнях з п’ятниці на суботу. Адже євреям у цей час, за їхнім релігійним обрядом, нічого робити не дозволяється. Тож кмітливий Роман завжди принагідно користався можливістю заробити шоколадку, коли йшов з мамою до крамниць.

З дитинства Роман Михайлович був дуже допитливим. Він докучав батькові то абеткою, яку хотів вивчити якнайшвидше, то сотнями запитань, коли той виконував якусь роботу. І саме ці якості характеру надзвичайно знадобились у житті. Оскільки кімната, в якій проживала родина Стринадюків, була одна і при цьому виконувала роль і кухні, і спальні, і майстерні, малого нікуди було діти, тож батькові доводилося відповідати на Романові запитання або ж давати хоч якусь незначну роботу, щоб його заспокоїти.

1953 року Роман Стринадюк успішно закінчив 10 класів загальної школи. А далі — три роки служби в армії. Пізніше вступав до Чернівецького університету на фізико-математичний факультет, та не пройшов за конкурсом. Працював у косівській дільниці «Косів-газ» оператором. Закінчив Дрогобицький технікум нафти і газу й заочно — загально-технічний факультет Львівського політехнічного інституту, що в Івано-Франківську (зараз Національний університет нафти й газу), а далі — працював головним інженером в тій же організації.

В шкільному свідоцтві Михайла Стринадюка було тільки «добре» і «дуже добре». Те, що він закінчив і середньо-спеціальний, і вищий навчальний заклад у нелегкий час, є результатом його здібностей. Адже серед 13 студентів, які навчались разом з Романом Стринадюком в інституті нафти і газу, закінчив навчальний заклад тільки він один. Але мистецьку освіту Роман Стринадюк здобув самотужки. В його бібліотеці чимало мистецтвознавчої літератури, зокрема з основ композиції, історії мистецтва, історії культури. Не без задоволення майстер говорить, що «я це не тільки прочитав, але й переосмислив, аналізував і вчився». Та чимало видатних митців, майстрів проходили вишкіл саме в такий спосіб. Це і Марко Мегединюк, і Василь Девдюк, і відома на весь світ художниця Катерина Білокур. Мабуть, тільки такі талановиті від Бога люди володіють особливою жадобою до знань і пізнання.

Одружився Роман Стринадюк з Мартою Кабин (прізвисько «Віти шина», бо дід і батько її були війтами в с.Москалівці, поки його не приєднали до Косова).

В сім’ї Романа Михайловича є дві дочки, обидві пішли стежкою батька. Старша — Уляна — закінчила Івано-Франківський університет нафти і газу, в якому навчався тато, а молодша — Ліліана — навчалася на відділі художнього металу в Косівському технікумі (далі КІПДМ ЛНАМ).

Продовжили дідів шлях і онуки. Діана закінчила відділ художнього ткацтва КДІПДМ. Але найбільшу надію майстер Стринадюк покладає на онука Ореста. Бо ж саме він пильнує за дідовим кожним рухом, коли той працює, сидить поряд з ним довго, терпляче, повторюючи ту чи іншу техніку дідуся виважено і дбайливо. І, як результат, пан Роман з неабиякою гордістю і щирою неприхованою радістю промовляє: «Оце Орко зробив пістоль. Скажу вам, панове, що треба добре придивитись, аби відрізнити його роботу від моєї. Все сам зробив! З нього будуть люди!»

Мабуть, чи не найбільше щастя для майстра, що все своє життя віддав улюбленій справі — це впевненість у тому, що його ремесло не покине роду свого. І, можливо, станеться так, що в Косові серед мосяжників з’явиться нова династія.

До Романа Стринадюка частенько заходять гості, одні — з цікавості, інші — чогось навчитися. Але сьогодні нема ще жодного майстра на Гуцульщині, щоб з такою посидючістю, терпінням, хистом і майстерністю робив бодай щось подібне, як творить Роман Стринадюк.

Марія Гринюк,
кандидат мистецтвознавства, доцент, заступник директора з наукової роботи Косівського ІПДМ ЛНАМ.