Чи є життя на пенсії?

31 Липня, 2009 | Коментувати | Переглядів: 6 174

Проблема безстрокового (іноді довічного) перебування людей похилого віку на різноманітних посадах давно вже набула загальнодержавного масштабу.

Зазвичай вони працюють у бюджетних організаціях. їх надійно захищає законодавство. Відправите працюючого пенсіонера додому вигрівати боки на печі не так-то й просто. Хіба ще роботодавець цілеспрямовано виживатиме стареньких, створюючи для них нестерпні (передусім моральні, бо за фізичні покарають) умови праці.

Керівники стогнуть і нарікають, бо не можуть збутися охочих до праці дідусів і бабусь, які, якщо бути відвертими, у 70 років не дуже дбають про підвищення своєї кваліфікації і продуктивності праці, консервативно налаштовані до новацій. Молодь тиняється без роботи і зволікає зі створенням сім’ї, яку треба утримувати. Вакансій для випускників шкіл та вузів нема і не обіцяють, бо чимало робочих місць забарикадували пенсіонери.

Народ складає анекдоти про кволих, глухуватих і підсліпуватих фахівців різних галузей, яких водять на роботу попід руки. А пенсіонери і досі вперто працюють. Чому? Спробуємо поміркувати.

І все

Найпоширеніше пояснення таке: пенсія в Україні мізерна, н не вистачає не те що на гідне існування ч навіть на вкрай потрібні ліки. Тому й мусять старенькі горбатіти на роботі до скону На мою думку, яку нікому не нав’язую, не все так просто і прямолінійно.

Є гарний анекдот про смерть. Спробую адаптувати його до поняття «пенсія».

Стук у двері. Господар відчиняє. На порозі стоїть жінка
— Ти хто? — запитує чоловік.
— Я твоя пенсія, — чує у відповідь.
— І що?
— І все.

Пригадуєте фразу: «Чи є. життя на Марсі?». Вчені і досі його там не знайшли. Українці теж добре знають: життя на пенсії немає. Узагалі. Наші старі люди схожі на пасажирів, яких суспільство викинуло за борт корабля. Поки вони відчайдушно борсаються у хвилях фінансових проблем, хвороб і самотності, корабель під звуки бравурного маршу повільно зникає за горизонтом, весело покліпуючи ілюмінаторами. Чи не тому гак затято тримаються пенсіонери роботи, бо не хочуть роками, а то й десятиліттями бути за бортом?

Скажіть, що наше суспільство пропонує пюдям похилого віку? Яке воно, життя на пенсії? Чотири стіни міської квартири або крихітна територія власного сільського подвір’я. Тяжка робота на присадибній ділянці або добровільними наймитами у рідних, давно дорослих дітей та онуків. Цілодобовий перегляд безрозмірних мильних серіалів. Щоденне копирсання у домашніх аптечках, під зав’язку напханих пігулками від ста хвороб Кому таке життя припаде до смаку? Кому хочеться проживати свої дні за одним і тим же графіком: вимірювання тиску і прийом ліків, весь час прислухаєшся, у якому боці заболить, найближчий друг — дурний телевізор, найбільша кара — безсонна ніч.

Усе життя на українській пенсії — це тривожне очікування різкого стуку у двері і короткого слова: «Пора!». А головне — безкінечна самотність і відчуття абсолютної непотрібності. Непотрібності нікому. Батьки повмирали, діти і онуки виросли, держава використала, витиснула, як лимон, викинула на узбіччя і забула.

Мій час

Актор Армен Джигарханян, який живе на дві країни — в США і Росії, якось сказав: «Я все можу простити Америці за її добре ставлення до старих людей і тварин». Між іншим, йдеться про країну, яка усіх, хто досяг пенсійного віку, безжально відправляє на заслужений відпочинок. Навіть якщо це Нобелівський лауреат Але американці не роблять з цього трагедії.

Ви ніколи не звертали уваги на те, які веселі і бадьорі пенсіонери у цивілізованих країнах? Старенькі пані і пани у молодіжних
шортах і кросівках охоче подорожують, займаються безліччю улюблених справ. У них змістовне і цікаве життя. Так і має бути. Люди на пенсії можуть і повинні відпочивати. Не доживати, а жити. Про похилий вік гарно сказала гумористка Клара Новикова: «Я все життя працювала, дбала про чоловіка, виростила доньку, допомагала доглядати онуків. Мусить же колись настати мій час».

Все наше життя проходить під гаслом «Повинен», Повинен вчитися, працювати, дбати про малих дітей і старих батьків, служити суспільству. Пенсійний вік — це період, коли людина вже сплатила усі свої фізичні, грошові, моральні внески і борги, тому з чистим сумлінням може просто жити, як каже молодь, «в кайф».

«Який кайф, коли нема здоров’я і грошей? — обуряться літні люди. — Що ця журналістка верзе?». А, може, здоров’я побільшає, якщо роки на пенсії будуть насичені гарними і цікавими подіями? Давно доведено: позитивні емоції, хороший настрій — ефективні піки від багатьох недуг. А грошей завжди не вистачає, та й у похилому віці головна стаття витрат — на ліки і лікування.

Період здійснення мрій?

Якщо кожна доросла людина добряче покопирсається у своєму минулому, то знайде там багато нереалізованих бажань, того, чого дуже хотілося, про що мріялось, але щоденна рутина не дала змоги це втілити в життя. Ці мрії нікуди не зникають, тільки ховаються у найпотаємніші закутки думок. Постійне відчуття чогось нами бажаного і можливого, але так і не реалізованого, не додає оптимізму, вряди-годи муляє кожного.

Щоб було зрозуміло, що я маю на увазі, скажу про себе. У дитинстві і є молоді роки я мріяла навчитись влучно стріляти з прицільної бойової зброї. Життя склалася так, що не довелось стрельнути навіть з пневматичної рушниці у міському тирі. Але у мене і досі не зникло бажання подивитися на цей світ через оптичний приціл снайперської гвинтівки. Я все своє життя мріяла і досі хочу навчитись гарно і правильно танцювати латиноамериканські танці. Безробітні випускники «кулька» Михайла Поплавського та інших культосвітніх закладів, де ви, агов? Я не одна така. Весь світ танцює. І не тільки діточки у хореографічних студіях. Внучка Шолома Алейхема, американка, почала танцювати у 70 років. Зараз старенькій 93, а вона й досі танцює, каже, що почуває себе у такі хвилини тридцятилітньою. Адже танець — це робота усіх м’язів, це приємне фізичне навантаження, це гарний емоційний настрій. Я веду мову про серйозний гурток і професійних наставників, а не про фривольну «дискотеку» для нудьгуючих старих ловеласів і повторювання танцю «два притопи, три прихлопи».

А ще я давно мрію побувати в Умані, поїхати туди божевільної багряної осені і погуляти доріжками знаменитого Софійського парку.

Мрії, бажання… У кожного з нас їх так багато! Хтось хотів навчитися малювати чи фотографувати, фати на піаніно чи їздити на коні, пірнути з аквалангом на дно моря чи стрибнути з парашутом з літака, навчитись грати у більярд чи покер, ткати гобепени чи вивчити китайську мову… Чому б не зробити це на пенсії?

Скажете: навіщо марнувати старість на вивчення китайської, якщо зациклений на такому бажанні пенсіонер ніколи не побуває у цій країні? А просто так. Якщо дуже чогось хотілось і досі хочеться, чому б це бажання не задовольнити? І чому це не можна зробити у похилому віці? Навпаки, активна діяльність як фізична, так і розумова, допомагає літнім людям зберегти життєвий тонус, добрий настрій.

Відомий на Косівщині поет Микола Близнюк недавно зізнався: «Мріяв: коли вийду на пенсію, помандрую горами. Дуже їх люблю, замолоду пройшов уздовж, і впоперек. Так хочу знову пройти тими стежками, згадати молодість. Вже два роки «відпочиваю», а так і не вибрався. Треба працювати, часу немає — то одне, то друге».

Не думаю, що письменнику заважають брак часу чи коштів. Адже на відміну від мого Софіївського парку його гори поряд, зазирають у вікна кожної хати. Бери шмат сала, намет, наплічник — і рушай. Не часу і грошей у нас нема. Нема культури відпочинку на пенсії. Ніхто нікуди не ходить. Усі сидять у своїх квартирах і хатах. Дехто просто соромиться шукати цікаве для себе заняття: «Що подумають і скажуть люди? Усі щось роблять, а я на флейті вчусь грати».

До слова, такі нездійсненні бажання — не просто дивні кортячки. Люди з комерційною жилкою, увімкніть свої мізки. Це величезний попит, який можна задовольнити. Звичайно, за помірну плату, адже йдеться про пенсіонерів — людей незаможних. Відкривайте гуртки, студії, організовуйте екскурсії. Ми живемо у великій і прекрасній країні, а зовсім її не знаємо, мало що бачили. Нидіємо у своїх містах і селах, як сліпі кроти у норах. А в багатьох європейських країнах пенсіонери охоче подорожують. Причому роблять це у туристичний мертвий сезон, коли діти вчаться, а дорослі працюють. У цей час транспортні і туристичні компанії роблять для літніх людей суттєві знижки.

Ви колись бачили стареньких людей в одному з багатьох місцевих кафе? Так, щоб сиділи, попиваючи чай чи каву, тихо і мило спілкувалися зі своїм ровесниками, переглядали свіжу пресу. Думаю, ніколи. Бо наші розважальні заклади не розраховані на таких клієнтів. Вони з розкритими обіймами приймуть нетверезу компанію, яка вип’є відро горілки, замовить п’ять кілограмів шашлику і гудітиме до ранку. На стареньких з їхньою кавою, газетою і тихою розмовою зиркнуть так, що ті вже ніколи сюди не забредуть.

Ліки від самотності

Найбільше, від чого потерпають старі люди — це самотність. Безмежна, безнадійна, космічна. Але ж універсальні та ефективні ліки від цієї недуги давно відомі, їх порадить кожен добрий психолог. Страждаєш від самотності — допоможи комусь: людині, тварині, природі (перелік можна продовжувати до безкінечності).

Є велика група соціально активних пенсіонерів. Чи не тому так багато стареньких бачимо на різних мітингах? Це люди, які не можуть сидіти без діла. Вони не хочуть танцювати і ходити в гори, шукають для себе більш корисне заняття. Ну що ж, і для них робота знайдеться.

У всьому світі надзвичайно поширений волонтерський рух. Його схвалює, підтримує, поважає і цінує кожна держава. Я не закликаю стареньких людей доглядати безнадійних хворих у хоспісах (хоча, якщо у когось виникне таке бажання, то чому б і ні?). Є багато інших, не менш важливих, але менш травматичних для психіки занять: турбота про екологію, культуру, про людей, які потрапили в біду.

Якось прочитала про те, як у США захищають жертв насильства у сім’ї. Цікава деталь: коли в якійсь родині стається таке нещастя, до потерпілого поспішають два-три поліцейських і п’ять-шість волонтерів. Правоохоронцям вистачає часу і повноважень лише на оформлення документів, здійснення необхідних процедур. Усе решта лягає на., плечі добровільних помічників. Вони втішають бідолаху, допомагають пакувати речі і переїздити до притулку, опікуються людиною доти, поки її основні проблеми не буде вирішено.

Жертв насильства і в нас не бракує, Наприклад, у Косівській лікарні більше півроку жив кількарічний хлопчик, якого катувала рідна матуся. Оскільки в районі немає спеціалізованих цілодобових дитячих закладів, дитину тимчасово поселили у шпиталі. Медики малюка любили, доглядали, жаліли і підгодовували хто чим міг. Але лікарня — це лікарня. Поки тривали слідство і судова тяганина, поки вирішувалася доля малолітньої жертви, хлопчик сумно тинявся лікарняними коридорами і, як кошенятко, лагідно терся до ніг дорослих, яких зустрічав на своєму шляху. От якби кілька самотніх бабусь узяли тоді над дитиною шефство: читали малюку книжечки, водили гуляти на вулицю, приносили наваристий домашній борщ.

На волонтерських засадах могли б працювати і фахівці-пенсіонери: організовували б і вели ті ж таки гуртки за інтересами для своїх ровесників. Чому б, скажімо, на базі місцевого соціального територіального центру чи районної поліклініки не організувати групи здоров’я для літніх людей? Щоб досвідчені медики і тренери розробили комплекс вправ для кожного старенького, враховуючи його фізичний стан і медичний діагноз? Йдеться про вкрай важливі речі – здоров’я людини. В газеті прочитала про стареньку жінку, яку вилікувала спортивна хода. Пенсіонерку привели в оздоровчу секцію під руки. Тепер жінка самостійно і легко долає кілька кілометрів шляху.

Стареньких треба бавити

«Старе — як мале», давно помітив спостережливий народ. Оскільки така схожість справді є, то й ставлення до стареньких має бути таке, як до малолітніх. Йдеться про любов, увагу і турботу суспільства. Дорослі добре знають, що дітей треба бавити. Бо в них ще не сформовені характер і моральні принципи, у них багато вільного часу, коли в голову лізуть різні думки, не завжди конструктивні.

Держава літніх людей не бавить, бо вони вже дорослі і виховані, шкоди суспільству не завдадуть, Але велика проблема пенсіонерів — теж з категорії дитячих. Це надмір зіпьного часу, коли просто нічим зайнятися і в голові снують не дуже приємні думки. Тому суспільство має придумати для стареньких якісь заняття. Та й самим пенсіонерам варто перестати сидіти, склавши руки, і чекати біля моря погоди. Порятунок потопаючих у руках самих потопаючих.

Кажуть, те, що ми бачимо, великою мірою залежить від того, звідки ми дивимось. Чому б не поглянути на пенсійний вік філософськи, з іншого боку? Сприймати його не як роки вимушеної бездіяльності і тривожного очікування смерті, а як час, коли можна просто жити і радіти кожному дню, який посилає нам Господь?

Якщо вдасться змінити нав’язані суспільством стереотипи, якщо зуміємо створити для старих людей умови для відпочинку, якщо життя на пенсії нарешті з’явиться, то й працюючих пенсіонерів значно поменшає.

Чи багатьом захочеться до скону терпіти восьмигодинний робочий день, начальника-самодура, інтриги колег? Люди не чіплятимуться за роботу, як потопаючий за соломинку, бо знатимуть, що на пенсії вони знайдуть для себе цікаве і корисне заняття, нарешті справді відпочинуть і насолоджуватимуться життям. Вони це заслужили,

Аліса Мудрицька.

Коментарі