Широкі узагальнення починаються з дріб’язкових знахідок. Власне з того, що до тебе вже помітили всі, а ти тільки тепер здогадався або зауважив.

Наших партизанів кінця сорокових років називали лицарями абсурду. Українська судова система, не будучи лицарською, сама є абсурдом.

Диктатура судів відкриває небачені можливості для ревізії дійсності. Лише потворна скнарість комуністів не дає Шевченківському судові стимулу до скасування Декларації про державний суверенітет України. Гадаю тисяч сто доларів вистачило б, щоб відновити Радянський Союз. А що як про наші судові ноу-хау дізнаються в Німеччині? Пенсії старенького ветерана СС цілком вистачить, щоб успішно оскаржити в Печерському суді визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. Було б Гітлеру замість вермахту мати нашу судову систему, фіг би він програв. Абсурд?

Перегляд старої стрічки Джорджа Лукаса «Зоряні війни» додав до моїх аматорських екскурсій в іміджеологію. Виявилося, що найімовірнішим джерелом, що надихнуло творців «сценічного образу» Юлії Тимошенко, були «коровайна зачіска» та білі плаття, у яких бігала поверхнею крижаної планети Гот принцеса-джедай Лея. Себто, акторка Кеі Фішер в ролі незламної лідерки галактичної опозиції. Абсурд?

Що таке політика? Магазин секондгенду.

Саме це маленьке відкриття породило в мене низку світоглядних сумнівів. Низка повторень особливим чином «закріплює» розміщену у просторі й часі владу. Що політична опозиція (будь-яка опозиція), навпаки, має використовувати «свіжу творчість» протестуючих мас для повалення заплутаної від повторень та самоцитувань влади. Виявилося, що все це – абсурд.

В чужих раціональних, нудних країнах є свої патріоти. Вони нахабно претендують на території сусідів, голосують щодо захисту прав співвітчизників за кордоном. Скажімо, не буває німецьких патріотів, які б не плакали за Східною Прусією, немає патріотів польських, які б не сумували за Львовом. Всі румунофіли хочуть Буковину. А українські патріоти не хочуть Придністров’я. Вони хочуть абсурду. І він у них є. Якби в Україні провести опитування щодо Придністров’я, то виявиться, що українофіли проти можливого приєднання цих земель, а українофоби – за прирощення української території. Абсурд?

Коли ми стикаємося з українською владою, політикою чи політичною свідомістю мас, ми поринаємо у веселий чи похмурий абсурд. Фінансова політика уряду – абсурд похмурий. Міністр оборони, який за чиїмсь влучним висловленням «дивується, коли бачить солдата» — абсурд повний. Як вам послідовний ряд: Коновалець, Бандера, Івченко на мерседесі – теж очолює революційний націоналізм.

Щось стрімко змінюється в Україні. Казка замінюється анекдотом, трагедія – балаганом, містика – абсурдом.

Проте в абсурдному суспільстві мають бути дисиденти, носії здорового глузду, інакомислячі.

Мирослав Лучко.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *