Старенький майстер довго слинить цвях
І в три удари прибива косицю.
Він звів сьогодні свій стосотий дах,
Вдихнувши спогади і запахи живиці.
Останні дні прощального тепла —
То літо заблукало у трьох соснах.
Ми сядемо вздовж древнього стола —
Він ще скрипить на прадідових кроснах.
Поважно з пляшки витягнем качан —
Сальця наріжем, часничку начистим,
Пофілософствуєм, що ми — одні з прочан
У світі цім, як в храмі урочистім…
Ми вип’ємо єдиним гранчаком,
І у піснях забудеться гризота,
А місяць рудуватим хлопчаком
Цікаво визиратиме з-за плота…
У небі зір — як за столом пісень,
І ніч туга, як гаварецька глина.
Пора додому, бо прийдешній день,
Заснув, як онучатко на колінах….

Виглядайте мене там, де нерви доріг
Перевеслом чекань перев’язані.
Ваша постать сумна — мій святий оберіг,
Ваші очі — казки нерозказані.
Виглядайте мене, хоч я довго не йду,
Бо шляхи — нерозплутаний жмуток.
І не плачте, коли день змахне на льоту
Свій недовгий надуманий смуток.
Виглядайте хоч ви. Коли в світі — содом,
На відступницьку кулю поважчають
Горді груди мої. Як пречистим бинтом,
Перев’яжуся вірою вашою.
Виглядайте мене край журливих воріт,
Серед пліток, зневаги і відчаю…
Час — жорстока ріка, та шукатиму брід,
Щоб вернутись печальною притчею…

Постеліть мені, мамо, на сіні.
У мелодію тиші і дум
Будуть падати зорі осінні,
Як ранети у нашім саду.
Будуть падати зорі осінні —
Мені ж вчується цокіт копит,
По сповитій в отави стежині
Нетриножений кінь прибіжить.
Стрепенуться вітри в буйній гриві
І затрублять у місяць, як в ріг,
І воскреснуть забуті мотиви
В переплутаних струнах доріг.

Сніг іде — замітає сліди,
Щоб не видно, хто йшов по землі.
Так тепер. І було так завжди
В цьому світі зими й журавлів.

Замело мого діда і батька,
Щоб за плугом вони не ішли,
Щоб різьблену нескорену бартку
Не святили росою вільшин.

Замело мого друга шкільного,
Замело його в розквіті літ. Замело…
А вишнева дорога
Знов іскристо біжить по землі.

Їй заметених ніколи ждати —
Слід живих лиш цікавить її.
Сніг іде…

Тихо дивиться мати,
Як сліди даленіють мої.

Богдан Томенчук


Я повірив у те, що існую –
Не живу без струни і пісень,
В своїм серці твій образ малюю –
Найдорожчий на світі за все.
В своїм серці малюю твій образ:
Карі очі і в них — доброта.
Пам’ятаю про те, що ще вчора
Була поруч ти, ніжна, свята…

Без сподівань нема дороги,
Без віри Істини нема.
З світів стежина до порогу
Лише одна, лише одна.
Надії стежечка й любові
До хати рідної веде,
Бо не сконав ще на Голгофі
В моїй душі розп’ятий день…

Михайло Ризуняк

Новорічне Привітання

З Новим роком тебе ми вітаємо,
Щастя й радості море бажаємо,
Нових друзів, й старих не забути,
Знову в наших краях тобі бути!

Завітай у Карпатські гори,
Де під снігом сховались стежки,
Де повітря таке прозоре,
Аж дзвенять від морозу гілки!

Де ведмідь смокче лапу в барлозі,
Зграю водить Акела старий,
Де у хаті стоїш на порозі,
А кругом полонини — стіжки!

Знову в наших краях тобі бути  —
Побажання летить від душі.
Неможливо ці гори забути,
Навіть десь, на краю землі.

Ірина Шепетюк

Бринить на серці у калини,
Мов рай,
мелодія п’янка;
Малює душу України
Роса, що з променя стіка…

Гойдає сонячну колиску
На срібних трелях павутин…
І крапля мружиться від блиску
Серед мільйонів
батьківщин…

Мирослав Лаюк

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *