Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

МаріАнна Гавриш: «Я себе зараз шукаю»

Березень 31, 2019 | Коментувати | Переглядів: 553

Знамениті батьки для своїх дітей є одночасно великим благом і тягарем. Вдвічі більшим, якщо нащадки обирають професію мами чи тата. Спершу вони, як потужний криголам, прокладають дорогу синові або доньці своїми авторитетом і зв’язками. А потім приростають до них тінню, від якої неможливо відірватися. Моїй співрозмовниці — співачці Мар’яні Гавриш (сценічне ім’я — МаріАнна) усе це знайоме, адже її батько — прославлений композитор-пісняр, народний артист України Остап Гавриш.

Дитинство і шкільні роки дівчинки проминули під йога мелодії. «Тато постійно грає на фортепіано», — каже Мар’яна. У домі часто гостювали співаки, які подарували вітчизняній естраді пору небувалого розквіту, залишили в історії української пісні феноменальний зріз. Це — Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Павло Дворський, Павло Зібров…

Кожен — незабутній голос, яскравий талант, високий професіоналізм, потужна харизма і сердечна любов до рідної пісні.

«Більшість людей, яких я зустрічала у дитинстві, були творчими, якимись окриленими, добрими, позитивними. Я думала, що цілий світ такий. Але виявилося, що в ньому багато людей «матеріалізованих», яким байдужі і слово, і пісня, і все інше. їх цікавлять тільки паркани біля хати».

Маленьку Мар’яну батьки не виганяли з “кімнати, де дорослі вели серйозні розмови про музику, пісню, поезію, життя. Навпаки, у дівчинки питали, що вона думає з того чи іншого приводу, а на родинних урочистостях їй навіть надавали слово для тосту.

«Я думаю, що це правильно, бо в таких умовах дитина росте без комплексів і не боїться себе проявляти у школі чи інституті», — вважає Мар’яна Гавриш.

Майбутня співачка закінчила Косівську СШ №1 з поглибленим вивченням англійської мови. Опанувала науку гри на фортепіано у Косівській музичній школі. Займалася карате у спортивній секції. Багато гарних подій у її житті пов’язані з «Пластом».

«Я була активістка, мене було всюди повно. — жартує Мар’яна Гавриш, і додає уже цілком серйозно. — Я завжди вибирала для себе найважчий шлях».

Вищу освіту донька знаменитого композитора здобувала у столиці, у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. «Вона розташована на території Києво-Печерської лаври, — розповідає моя співрозмовниця.

— Вчитися у такому місці — велика благодать від Бога. У нас був хороший викладацький склад. Ми мали багато практичних завдань, часто спілкувалися з аташе різних посольств. Я здобула фах менеджера зовнішньо-культурних зв’язків.

Після закінчення вишу Мар’яна Гавриш почала допомагати батькові організовувати концерти. її спеціальність дуже знадобилася. У 2012 році донька долучилася до проведення бенефісу композитора Остапа Гавриша у Київському палаці спорту. У ньому виступав театр «Музика і лід» — дітище чемпіона Європи та України Дмитра Дмитренка. Учасниками феєричного шоу були кращі фігуристи України та Росії.

Гариші

«Це свято організовувала наша сім’я — мої мама, тато і я, — розповідає Мар’яна. — Я тоді відчула найбільший кайф у житті — від роботи, від відповідальності, навіть від страху.

Познайомилася з багатьма продюсерами, представниками провідних фірм, які організовують шоу в Україні. Це потрібний досвід, він допоміг мені у житті. Торік ми робили творчий вечір Остапа Гавриша у Жовтневому палаці (тепер він має назву Міжнародний центр культури і мистецтв). На жаль, зараз важкий час, тому ми не часто проводимо великі концерти, бо у них задіяні багато людей, різних служб (світло, звук тощо).

Якщо мова йде про льодове шоу, то фігуристам треба оплачувати арену для репетицій, не кажучи вже про витрати на саму постановку. Для цього потрібні великі кошти. Їх не завжди вдається отримати від продажу квитків. Без фінансової підтримки меценатів чи спонсорів не обійтися. Але у під час війни їх важко знайти. Нам іноді кажуть: «У вас немає ремонту». Так, у нас немає ремонту, бо кожну зароблену копійку вкладаємо не у побут, а в творчість».

Мар’яна Гавриш розповідає, що її батько, крім пісень, написав багато інструментальної музики. Донька хоче донести її до слухача і вважає, що зіркові шоу на льоду дозволяють це зробити доступно для широкого загалу, цікаво, видовищно.

Та не лише творчістю Остапа Гавриша живе його донька. Вона стала співачкою. Надіслала резюме в Академічний ансамбль пісні і танцю Національної гвардії України, її прийняли на роботу. Спочатку — комерційним директором, а згодом стала солісткою. Часто їздить з концертами в зону АТО.

Питаю Мар’яну: «Які пісні слухають люди на війні?».

«Вони хочуть того, що емоційно хвилює, зокрема пісень ліричних. Але не тільки. Пригадую один концерт. Всі артисти виконували щось веселе. І от вийшла на сцену Валентина Степова, заспівала про матір, син якої воює. А у неї син справді пішов на війну добровольцем, воював у Краматорську, Іловайську. Тоді я бачила, як хлопці були до глибини душі зворушені».

Мар’яна зрозуміла, що може і буде співати у 12-річному віці. Вона тоді вперше вийшла з татом на велику сцену. Це був столичний Палац «Україна». У ньому проходив Міжнародний пісенний фестиваль родинної творчості «Мелодія двох сердець», заснований народними артистами України Віталієм і Світланою Білоножками.

«Я сцени не боялася, — розповідає Мар’яна. — Весь час бігала за кулісами на татових концертах. А тут і сама з ним вийшла. У залі сиділи Віктор Ющенко (він у той час був Прем’єр-міністром), дружина тодішнього Президента України Людмила Кучма. Всі дуже переживали, найбільше — за дітей. Я досі пам’ятаю очі кількох глядачів, особливо однієї жінки. Коли пісня нашого виступу почула шквал оплесків, зрозуміла, що я можу бути на сцені, мені там треба бути, щоб людям щось сказати, це якась моя місія».
Вже понад 15 років донька композитора співає професійно.

Наприкінці минулого року МаріАнна Гавриш подарувала жителям столиці свій перший сольний концерт. Він мав назву «А я Хрещатиком пройдусь» і відбувся на сцені Будинку купьтури і мистецтв СБУ. 24 лютого цього року концерт під такою ж назвою пройшов з аншлагом у Косівському районному будинку культури.

— Яка музика звучить у Ваших навушниках?

— Поп, трохи року. Якщо поп, то дуже сучасний, а якщо рок, то кпасичний, на зразок Девіда Ковердейла, «Queen» та інших виконавців. Бувають періоди, коли весь час слухаю певну музику, наприклад, Адель — день і ніч, тиждень і два. А свою ніколи не слухаю. Не сприймаю її як слухач. Відразу починаю присікуватись до всього, вважаю, — щось не так звучить. Вона мене професійно дратує.

— А Вас не дратує, коли порівнюють з батьком?

— Мене найбільше дивує, коли запитують, чому я не пишу музику? Ще б запитали, чому не малюю картин чи не вмію вести бухгалтерський облік. Бо не вмію. Тато ніде не вчився. Його талант — Божий дар. Напевно, мене так часто порівнюють з татом, бо я виходжу на його концертах як ведуча і виконавиця. Тому про нас кажуть: «Виступає Остап Гавриш зі своєю донькою». Це так важко, насправді. Ти докладаєш багато зусиль, хочеш показати себе і свою пісню, і знову чуєш: «Остап Гавриш з донькою». І хоч ти вмри. Так було і в 15 років, і в 20, не кажучи вже про сьогодні.

— Гадаю, це проблема дітей усіх зіркових батьків.

— Це дуже важко, коли порівнюють. Деякі артисти міняють прізвище. Мені приємно дивитися на тих виконавців, які, якщо не перевершили своїх батьків, то принаймні їх не ганьблять.

— Ви часто чуєте слово «неформат» на радіостанціях і телебаченні?

— На своєму досвіді переконалася: коли ти вже відомий і знаний, тоді з тобою будуть говорити. Коли ти ніхто, то і таке ставлення. Проштовхувати себе — це такий страшний труд. І це не дуже дешево, насправді. Зараз ситуація змінилася, стало трохи легше, бо є україномовний продукт. Але я бачила, як студенти вчаться на естрадному відділі. Вони хочуть співати англійські, російські пісні, а не українські. Мене це так дивує — як можна не пюбити своє? Ти все одно не перевершиш англомовних співаків, ти там нічого нового не зробиш. Бери і піднімай своє, свій пласт. Хоча є багато патріотичної молоді, яка шукає старі народні пісні, перероблює їх. Багато їжджу на фестивалі, бачу різні колективи. Це так цікаво, вони такі своєрідні. Щось змінилося, і я вірю в краще. Мені ж не вистачає хорошого директора, який би міг мною зайнятися, допомогти мені. Бо я, як білка в колесі, роблю-роблю-роблю, а в результаті — мене ніхто не знає.

Добре бути відомим, коли твої пісні всюди чути — на вулиці, по радіо, у підземному переході. Якщо цього немає, то приїжджаєш кудись на концерт, а тебе ніхто не знає, ти непопулярний, і твої пісні теж. Але приходиш і виступаєш, співаєш годину — і глядачі тебе сприймають, вони не йдуть із залу, не засинають, люди — з тобою І це вже перемога. У такій ситуації кожен оплеск конвертується дуже високо.

— Використовуєте для популяризації своєї творчості Ютуб?

— Я концертна співачка, не можу не контактувати з публікою. Для мене це важливо. Треба з людьми говорити, бо вони втомилися від фонограм, від штучного. Мої пісні можна почути і в Інтернеті, зараз я поступово поміщаю там відео. Але камері важко передати атмосферу, яка була в залі.

— З батьками вдома співаєте разом?

— Дуже рідко. У нас тато завжди грає свою музику. Іншу ми вдома не слухаємо. Якщо в багатьох людей є певний фон — включають радіо чи телебачення, то в нас цього немає. Не тому, що ми не любимо інших композиторів чи виконавців. Тато не слухає спеціально. Ми всі — люди. Буває, западе у душу якийсь музичний уривок чи мелодія настільки, що мимоволі починаєш вважати їх своїми. Тато цього боїться, не хоче писати плагіат.

А вдома я співаю тепер зі своєю донькою — Стефанкою. їй три роки, знає дитячі пісні. Коли я вчу свої, вона теж їх «знає», стає до мікрофона, повторює останні слова. Вона така артистична.

— Не думали про створення пісенного проекту для малечі?

— Поки що ні. Але я беру участь у благодійних концертах для дітей. Недавно виступала в школі-інтернаті, що в селі Трипілля Київської області. Там перебувають діти від першого класу — сироти, напівсироти, а також багато дітей з вадами, яких батьки віддали. Після концерту малюки до мене підійшли, обійняли, питали: «Коли ви ще приїдете?». Я тоді подумала, що якби вибирала з них собі дитину, то не змогла би цього зробити, забрала би багатьох.

А ще я виступала перед дітьми з вадами зору. У Києві є така школа. Ми тоді вчилися в академії, і концерт був збірний — виступали кілька артистів. Запам’ятався такий момент. Ми готувалися до виходу за кулісами і одна дівчина каже: «Можна не переодягатися. Якщо вони не бачать, то яка їм різниця, в чому ти вийдеш?». А я думаю: «Як?!! А як би я хотіла, щоб до мене вийшов артист на сцену?». І я одягнула гарне плаття, зачесалася, зробила макіяж і вийшла на сцену.

— Такі благодійні концерти Вас емоційно виснажують чи, навпаки, додають сил?

— Я тоді приїхала додому і мені здалося, що заробила сто тисяч гривень, що я найбагатша.

До речі, у мене був досвід роботи з юними виконавцями. Ми з татом проводили фестиваль «Карпатські зорі» у 2009–2010 роках. У Косів тоді приїжджали діти з усієї країни, було понад 60 виконавців — навіть з Херсонської, Харківської областей. Але мені не сподобалося те, як батьки мучать своїх дітей, змушують їх виступати на сцені. Хлопчик чи дівчинка на конкурсі тільки починають співати, і вже у них сльози на очах, бо їм здається, що першого місця не отримають. А потім батьки ходять за тобою і пропонують гроші, щоб тільки у дитини було перше місце, бо інакше у неї буде психологічна травма. Ну і для чого це робити? На таких конкурсах рідко хто талановитий — хтось співає трохи краще, хтось трохи гірше. Такі фестивалі треба проводити для того, щоб діти набиралися досвіду, спілкувалися, раділи. А так — один страх. Діти плачуть. Я подивилася на це і сказала, що не зможу таке витримати і не хочу брати в цьому участь.

— Виконуєте лише батькові пісні?

— В основному татові — 70–80 відсотків.

— Я запитала про це невипадково. Вперше побачила і почула Вас на сцені, напевно, ще 2010 року. Ви співали прекрасні пісні Остапа Гавриша, написані людьми з тривалим життєвим досвідом. Мені тоді здалося, що вони «застарі» для такої молодої виконавиці. Аж ось ви заспівали іншу — драйвову, якусь «хуліганську» — і вона була Ваша!!! Чи не думали змінити репертуар?

— Зараз він у мене «різнобарвний», є пісні патріотичні, духовні… Публіка, яка приходить на мій концерт, на яку я орієнтуюся, — це люди віком від 35 років і старші. Я цього не соромлюся. Дуже ціную своїх глядачів і слухачів. Але мені завжди приємно вийти на сцену в іншому образі. Спеціально робила сольний концерт у Києві як підсумок моїх 15-ти років в українській пісні. Я прозвітувала перед собою і своїми шанувальниками. А далі вже треба йти вперед. Зараз мені хочеться робити щось більш молодіжне. У мене є бажання змінити імідж, стиль одягу, заплести африканські косички чи побрити півголови (сміється), стати розкутішою. Та коли я іду до якихось організацій вирішувати ділові питання, то розумію, що не можу прийти туди така, як гаман.

Я себе зараз шукаю.

— Назвіть Ваші три найулюбленіші пісні Остапа Гавриша.

— «Заметіль», «Білий острів (Вінчані зорями)». Є ще пісня, яка ніде не звучить, тільки в нотах. Тато награв її на фортепіано. Можу ціпий вечір її спухати і плакати. Мені іноді важко збагнути, що його спонукано до написання таких ліричних пісень. Не можу зрозуміти. Чи то людина переживає якісь великі почуття, а можливо, — то так Бог нею керує. Татова музика дуже мелодійна, трепетна, її треба правильно страктувати. Це починається зі студії. Остап Гавриш — композитор, він пише мелодію. Перш ніж стати піснею, музика потрапляє до аранжувальника. Він і виконавець повинні зрозуміти зміст слів, відчути мелодію, щоб донести їх до слухача якнайкраще. Є багато гарних батькових творів, про які мано хто знає. Не тому, що пісні ніякі, а тому що їх ніяк аранжували і ніяк заспівали.

Чому я про це говорю? Ми зараз добре знаємо творчість Квітки Цісик, яка є яскравим прикладом того, як українська пісня повинна звучати. Скажімо, пісню Івасюка «Я піду в далекі гори» співали всі. Але як її заграв оркестр у США, як розкрилася вся краса і глибина наших народних пісень! Якийсь зовсім інший погляд. Тому моя найбільша мрія — представити татову інструментальну музику у такому виконанні та інтерпретації. Щоб можна бупо передати відчуття його душі якнайкраще і доступно дня пюдей. І тоді тато розкриється ще як талановитий мелодист.

Аліса Мудрицька
«Гуцульський край», №13, 29.03.2019 року

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.