Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Василь Глібчук: «Тарас Мельничук у спогадах Миколи Близнюка»

Січень 7, 2019 | Коментувати | Переглядів: 797

(Продовження. Початок у №№ 51, 52).

— На похороні в Тараса були майже всі відомі письменники України. Серед них — нині лавреат Шевченківської премії Іван Малкович. У долі Мельничука він зіграв велику роль: саме Іван бездоганно відредагував збірку поезій “Князь роси”. Крім цього, неодноразово оббивав пороги високих кабінетів, щоб документи на висунення Тараса Мельничука на присудження найвищої в Україні премії потрапили на президентський стіл. Письменників не треба було переконувати, що “Князь роси”, як і вся творчість Мельничука, — то поезія найвищого ґатунку, рівень якого в історії української літератури судило* ся сягнути лише поодиноким. А владу треба було в цьому переконувати.

— Дуже добре, що ти згадав про Івана Малковича. Тарас його щиро поважав і цінував за поетичний талант. Згадував, як читав свої вірші, а маленький Івасик слухав.

Ми не маємо права, якщо нам це відомо, не згадати про тих людей, які підтримували Тараса Мельничука. І тут я хочу розповісти, з якою святістю ставились до нього Абрам Кацнельсон та Раїса Лиша.

— При нагоді хочу уточнити: все-таки Абрам Кацнельсон порадив тобі писати вірші для дітей чи дав поштовх схвальний відгук Тараса Мельничука?

— Абрам Кацнельсон порадив. Ще задовго до того, як я їх прочитав Тарасові. На одному з поетичних семінарів, які він проводив на Буковині, я подав йому зошит зі своїми віршами. Прочитавши їх, Абрам Ісаакович запитав, чи пишу я вірші для дітей.
Почувши заперечну відповідь, здивувався, і сказав, що серед прочитаних моїх віршів добра половина — для дітей:

— Пишіть для них. Більш вдячного читача годі шукати.

Прощаючись, він дав мені свою київську адресу.

…Ранньої весни, напередодні Чорнобильської катастрофи, Київ видався мені величезним російськомовним островом. Я відчував себе чужинцем на своїй землі. Київська квартира А.І. Кацнельсона стала для мене затишною гаванню — частинкою України. Портрет Шевченка у вишиванім рушнику і рідна мова…

Абрам Кацнельсон прийняв мене як несподіваного, але бажаного гостя. За горнятком кави попросив прочитати вірші для дітей.
Слухав уважно, випромінюючи радісну усмішку. Прочитав я і невеличкий уривок з поеми “Сонце-віри”.

Абрам Ісаакович розпитував про Тараса Мельничука, сам захоплено розповідав про нього:

— Який красень! Який дивовижний талант!

Прощаючись з Абрамом Кацнельсоном, я усвідомлював: можливо, востаннє бачу уже похилого віку мудрого порадника. Зігрітий теплом доброзичливої й світлої, дорогої мені ЛЮДИНИ, повертався в обійми гомінливого Києва.

Абраму Кацнельсону не була байдужою доля Тараса Мельничука. Він — один із небагатьох письменників, які стали на його захист.

Про це із щирою вдячністю говорив Тарас Мельничук у своєму слові в Палаці “Україна” при врученні йому Шевченківської премії.

А з Раїсою Лишею я познайомив його, коли вона в 1975-му приїхала до мене в гості за порадою Володимира Сіренка.

Про це згадує письменниця в своїй книжці “Дерево світу зітхає”: “Завдяки Миколі Близнюку познайомилася з поетом Тарасом Мельничуком. То дуже вагома для мене зустріч. Він саме, мабуть, місяців зо три як повернувся з зони. Був такий худий, змучений. На нього там усі молилися. Як хто-небудь говорить про Тараса — то це ніби повернувся святий. Мене дуже зворушило, що люди так говорили про нього. А вірші просто вразили глибиною і природністю. Як і абсолютна самопосвята поета.

Крім того, Тарас, може, як ніхто, умів радіти не лише своїм творінням. Йому було притаманне почуття творчого побратимства”.
Ці слова Раїси Лиші — свята правда.

Що до Тараса ставились, як до святого, є пояснення. Я знайомив Раїсу зі своїми друзями, які знали його, щиро любили й цінували: із моїм колишнім учителем історії Іллею Берденком, відомим писанкарем, учителем художньої різьби на дереві, моїм односельчанином Іваном Полатайчуком, другом, теж учителем Лук’яном Юсипчуком, поетами й журналістами Тарасом Шевчуком та Юрієм Петричуком, краєзнавцем Ігорем Пелипейком, поетом Богданом Радишем, художником-кераміком Михайлом Кікотем.

Я не кажу вже про моїх рідних — маму Параску, брата Маркіяна, сестру Ганнусю і її чоловіка Івана. Я знайомив Раїсу Лишу з тим світом, де дійсно захоплювалися поетом, як могли, підтримували його.

— Ти її знайомив з творчими людьми, в яких українська душа. А для них в’язень сумління і справді був святим.

— Безперечно. Але, на жаль, в реальному житті далеко не всі захоппювалися Тарасом. Боже мій, а він стільки створив поетичних шедеврів!.. А дехто підмічає в ньому єдине: пюбив випивати. Були й такі, що ненавиділи його.

А найболючіше те, що більшість людей була байдужою до нього й не розуміла його. Про це сказав Микола Васкул у передмові до книжки племінниці Тараса Мельничука “Встати! Суд іде…”

Мені дуже важко сприймати, що й нині є чимало байдужих до пам’яті про справді геніального українського поета, який зазнав стільки поневірянь за Україну. Тому я щиро вдячний дружині його покійного брата Василя Марині, яка доглядає Тарасову могилу й не оминає жодної події біля неї.

У згаданій книжці Галина наводить слова Тараса: “Одного разу, коли я проходив медичний огляд, лікар сказав мені, що я повинен стати на їх бік барикад. На що я відповів: “Я знаю, де маю стояти.”

…Пригадалося: того дня я був із Тарасом у лікарні. Чекав на нього в коридорі. Несподівано почув його обурений гопос і повчальний, уривчастий — лікаря. Тарас різко відчинив двері. На якусь мить я побачив сутупу постать в білому халаті.

— Сволота!.. Радить стати на інший бік барикад. Краще б своєю роботою займався.

…Минуло чимало років. Україна відновила свою незалежність. Тарас Мельничук став визнаним поетом, павреатом Шевченківської премії. Одного осіннього ранку на автобусній зупинці до мене підійшов худорлявий чоловік і почав вихваляти Тараса Мельничука:

— Який він справжній поет. Не зламався…

Мені здалося, що я його десь бачив. “Чи це не той “доброзичливий” лікар?”, — подумав я. І, щоб переконатися, сказав:

— Ваша правда, поет не став на той бік барикад.

Оглядаючись на всі боки, наче спійманий на гарячому, сутулячись, “доброзичливий” лікар відійшов від мене подалі.
Авторка книжки “Встати! Суд іде…” Галина Курищук познайомила мене в Копомиї з приятелькою Мельничука Іриною Том’як.
— Я багато чула від Тараса про вас. Просив, і не раз, поїхати з ним до Миколи в Кути. Я чомусь не наважувалась. Тепер дуже шкодую, — схвильовано говорила вона.

Пані Ірина вразила мене своєю щирістю: як освічена жінка, палка прихильниця таланту Тараса Мельничука. Люб’язно запрошувала до себе в гості. На жаль, ми з Галиною відмовились: ризикували запізнитись на останній автобус до
Косова. А шкода: ми часто в житті кудись квапимося, втрачаючи найдорожче — спілкування з близькими нам пюдьми.

Важко не погодитись з автором передмови до книжки “Встати! Суд іде!..” Миколою Васкул ом: “Ця книжка народжена родинною щирістю…”.

Скажу від себе: Галина Курищук зуміла відтворити образ поета без фальшу й прикрас. За це їй низький уклін.

У мене з нею склалися дружні взаємини. Копи я зізнався про свій задум написати спогади про Тараса Мельничука, Галина щиро підтримала. І я дуже вдячний.

— І Тарас Мельничук із позаземного виміру щиро вдячний Галині Курищук за її фундаментальне дослідження про його життя і творчість. Складається так, що творчі українки завжди його обожнювали й обожнюють. Особливо Ніна Гнатюк, причому, ще при житті поета.

— Василю, в Тараса з Ніною й справді бупи теплі й дружні взаємини. Пам’ятаю, він приїхав від неї в надзвичайно піднесеному настрої. Після короткої розмови подарував її поетичну збірку “Прощання з березнем”.

Вірші тоді молодої поетеси вразили мене своєю задушевною щирістю, цікавими творчими знахідками. Один із них був присвячений Т.М., тобто Тарасові Мельничукові: Чи зима біліє за дверима, Чи весна хлюпочеться у цвіті, Хлопець із гуцульськими очима Не дає прожить мені на світі. Цей вірш завершується рядками: Довшає дорога несходима, А в душі, як жайворонок в піті, Хлопець із гуцульськими очима, Із найкращим іменем у світі. Прочитавши цього вірша, додаю схвильовано від себе:

— Із найкращим іменем Тарас!

Вірш мені дуже сподобався: я подивися захоппено на свого друга: таким сонячним і життєрадісним я бачив його вперше.

…Невдовзі, через декілька років поневірянь піспя першого ув’язнення, знову відбуття покарання за сфабрикованим звинуваченням у “зпісному хупіганстві” у Вінницькій копонії суворого режиму. Тарас як нікопи самотній. Тут, на відміну від попереднього ув’язнення, немає друзів-однодумців, а кримінапьні злочинці. Людське життя нічого не вартує. Тарас розповідав мені: — Я відчував це, особливо в перші місяці. Засинав, притупившись спиною до стіни та зібгавши ноги, щоб захиститися в разі несподіваного нічного нападу: тюремне начапьство нацьковувало рецидивістів на попітв’язнів.

Ці свої душевні переживання передає у вірші, присвяченому Ніні Гнатюк:

Все життя як смертний вирок
Каторга довічна і німа
Чаша бупа повна неба й віри
Та на дні гадюкою тюрма

Ніна допомагала йому морально й духовно, щоб не розбилася ця чаша, повна неба й віри. Допомагала, як могла: приходила в колонію із книжками, цигарками й продуктами, із добрим словом, із ніжністю жіночою в очах. А він їй дарував вірші-присвяти:

Я стану в твоєму місті
каштаном — для життя
я дощем пропливу —
для веселок
ти вийдеш
найкраща травина
з сімейства трав
і скажеш я Ніна
Тут дощ босоногий
За мною скакав

Ніна Гнатюк, як ніхто інший, знала Тараса Мельничука. У своїх спогадах вона пише: “Поезія була його стихією, він почував себе вулканом, що вихлюпував лавою метафор і епітетів, він був створений лише для поезії і звітував лише перед Богом. Тому ще в далекі 60-ті роки я нарекла його Небожителем”.

Дорогою реліквією для мене є її збірка поезій “Поміж небес і трав” з дарчим написом. Хочу навести рядки з вірша з циклу “Княжий профіль”, присвяченого Т.Мельничукові:

Ти — захмарний, а я — земна.
Крихта хліба і дрібка солі.
Крапелина гіркого вина
У надбитому дзбанку долі.
Я не зважилася прийти
У чернечу твою обитель.
Із якої планети листи
Надсилає мені Небожитель?

— Ти добре знав Тарасову творчість, безперечно, що він — і твою. Як відгукувався твій безкомпромісний друг про широкі епічні поетичні полотна “Олекса Довбуш” та “Сонцевіри”?

— Якось Тарас приїхав до мене несподівано. Ніби жартома, попросив мою дружину Галю поголити йому бороду. Без неї він став значно молодшим.

Багато курив. Не обходилось і без чарки.

На прохання прочитати рукопис моєї поеми “Сонцевіри” погодився одразу. Подався в сад і десь за годину-другу повернувся.
Зробив декілька зауважень, підкреслив окремі рядки.

Дивлячись повз мене, за якусь мить задумливо сказав:

— Чоловіче, написавши пише поеми “Сонцевіри” і “Олекса Довбуш”, ти вже сказав своє слово в літературі.

— Бачиш, як склалося: саме за ці поеми, на які він тебе надихнув, тобі й судилося отримати премію його імені.

— Василю, я тоді й не міг уявити такого!.. День вручення цієї премії — один із найщаспивіших в моєму житті.

Побувши в мене декілька днів, Тарас запропонував поїхати з ним у Коломию:

— Прочитаєш хлопцям “Сонцевіри”, можливо, в газеті “Агро” хоч уривок надрукують.

Я заперечив:

— Тепер стільки подій розгортається. Не до моїх поем.

Редактор газети “Агро” Дмитро Захарук, хоч і кудись дуже квапився, прийняв нас досить привітно й подався у своїх справах. З нами приємно поспілкувалися Тарасів побратим, теж поет-політв’язень Дмитро Гриньків, поетеса Ольга Бабій та інші.
Тарас, відчинивши дверцята печі, курив і читав свої вірші. А я — уривок із “Сонцевірів”.

Дмитро Гриньків попросив залишити йому поему, щоби надрукувати в “Агро”. Але, оскільки я мав лише один її машинописний примірник, я не наважився його запишити.

А далі була весела компанія Тарасових знайомих. Я нагадав йому, що мені пора їхати.

Вийшли із задушливого “буфету”. Хтось захмелілим голосом гукав на поета. Прощаючись зі мною, Тарас традиційно не подав руки.

— Миколо, при нагоді до тебе приїду.

Я подався до автостанції. Вечоріло. З тяжким серцем їхав додому

То бупо одне із небагатьох моїх творчих спіпкувань за час короткого копомийського періоду Тараса Мельничука.

— Чи приїжджав він до тебе в Старі Кути під час цього свого коломийського періоду?

— Так. Одного разу — майже відразу після вручення йому Національної премії імені Тараса Шевченка. Ми зі шваґром Іваном Пасарюком заготовляли каміння на зарінку біля Черемошу. Десь під вечір на вантажівці приїхав мій сусід Дмитро (Мирослав) Дійчук, а з ним — яка несподіванка! — Тарас Мельничук. Вітаючись з Іваном, Тарас ненароком боляче вдарився своєю головою об Іванову. Та це не зіпсувало настрою ні їм, ні Черемошу

Вечеряли в моєї сестри Ганнусі. Змарнілий і виснажений, Тарас повеселішав. Ми щиро вітали його із врученням Шевченківської премії.

— Ця премія не лише для мене, а для вас, для всіх, хто вірив у мене, — щиро зізнався він.

Тарас розповів, що першими, хто його привітав в столичному Палаці “Україна” одразу після вручення премії, були Олесь Гончар та Микола Вінграновський.

— Микола, обіймаючи мене, зізнався: “Прочитавши “Князя роси”, я цілу ніч не міг заснути”.

(Продовження інтерв’ю читайте у наступному номері).

«Гуцульський край», №1, 4.01.2019 року

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.