Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Літературна сторінка

Листопад 18, 2013 | Коментувати | Переглядів: 2 088

Я зима біловолоса
Я зима біловолоса,
Я сніжинка біла-біла.
Я прийшла до вас сьогодні,
З-під небес я прилетіла.
Танцювала танець зимній,
Посипала й поле, й ліс.
Дід Мороз і дядько Іній
І до вас мене приніс.
Зустрічайте, любі діти,
Зиму, зимоньку, зиму,
Бо прийшла пора радіти
І Улянці, й Руслану.< !—more—>
І Галинка, і Мар’янка
Усміхаються зимі.
Для дітей зима — гулянка,
Що скінчиться навесні.
Уляна ОРИЩУК,
учениця 5 класу Шешорської ЗОШ.

 

Війні кінець
Вода Дніпрова руку гладить
І мчить нас катер з вітерцем,
А думка з думкою не ладить…
А що там, дальше за Дніпром?
Степи, гаї і Україна.
Стояла мить із «Кобзаря»,
Післявоєнная руїна
Молитви шепче з вівтаря.
У Лаврі дзвони не вгавають,
Ченці русяві йдуть і йдуть,
Каштани сиво розквітають,
Кияни діточок несуть.
А сонце, звільнене від пилу,
Сто раз світліше світить нам.
Війни нема. Лише могили,
Стоять стовпи то тут, то там.
А Київ плаче і сміється
Від радості, що день, не ніч.
Я слухаю. Мені здається
Гора важка, спада із пліч.
Вода Дніпрова руку гладить
І мчить нас катер навпростець.
А думка з думкою не ладить –
Чи справді, вже війні кінець?
О. ВАСИЛАЩУК,
с. Шешори.

 

У Лаврі
Спинивсь священик. Русі коси,
Нема йому і двадцяти.
Каштани сиплять срібні роси,
Дорогу трудно перейти.

Дивились сумно очі карі…
Легкий рум’янець перебіг.
Стояв з хрестом. У небі хмари
Лишили тінь побіля ніг.

А він стояв закам’янілий,
Здається, вічність поміж нас.
Не було звуку — поніміли,
Стояли двоє якийсь час.

Сміявсь Вархола, аж згинався,
Сміялись хлопці в кулаки.
Священик миттєво зірвався,
Лиш стукотіли каблуки.

Ще Київ рани не загоїв,
Зяяли діри у домах,
Фашист руїну з міста скоїв,
Дзвонили дзвони у церквах.

А дівчина в вітрівці синій,
Мов зачарована ішла…
У Лаврі свічок вогник блимав,
Жінки молились із села.

Пройшли роки. А пам’ять вічна
Карбує час далеких днів.
Зринає постать монолітна,
Й фінальні дзвони по війні.
Олександра ВАСИЛАЩУК,
с. Шешори.

 

Спомин
Ось відшумлять і дні, і ночі,
Шквал поцілунків-почуттів.
І гріх, солодкий, незабутній,
Залишиться, мов дивний спів.

Та музика гріха не знала,
І щирі наші почуття,
Бо піснею я хочу стати,
Прикрасити твоє життя.

В обіймах найсолодших трунків,
Ти тільки спогад – пам’ятай:
Хоч голубом прилинь до мене,
За небокрай, за небокрай.

Співай про мене пісню, любий,
Купайся в ній, як у цвіту.
Бо у житті твоїм я буду
Хоч спомином у сповитку.
Люба-Марія СВИРИД,
с. Рожнів.

 

Природа плаче
Природа, наша Матінка-Земля,
Лежить і плаче біля рік отруйних,
Тремтить, побачивши людину іздаля,
Схилившись матір’ю над берегами чуйно.

По щоках ржею йдуть сльозини кислі,
І коси довгі загрузають в бруді,
Розчісує руками ліси лисі:
«Людино, що зі мною буде?
Які дерева ти нащадкам лишиш?
Це ти — загроза винищення роду —
Рубаєш гілку, на якій сидиш ти.
Людино, бережи природу!
Хіба не бачиш ти, що сонце плаче,
Що котяться ментальність наша вниз,
Висока мрія і любов гаряча.
Людино, зупинися, озирнись!
Подумай добре, перш ніж квітку рвати,
Як забруднити джерельце сумне.
І уяви, що їх не будеш більше мати,
Що квітка та і джерельце — одне.
Та ось що найстрашніше в світі, знаю,
Коли людина, вміючи усе,
Не має в серці ні краплинки жалю,
Свідомо мучить і бруднить мене».

Та щоб послухать реквієм природи,
Поринути у вирій нот сумних,
Усмішкою покращи ти погоду
Й позбудься враз від намірів всіх злих.

Знов підійди до тихої берізки,
Торкнись рукою сосонок сумних,
Та приручи вербиць плакучих різки,
Зіграй в сопілочку мелодію для них.

Нехай ця пісня, ця вогненна лава,
Розкриє душ байдужих ворота,
Бо лиш тоді розвинеться держава,
Як посприяє їй природа молода.
Ольга СЕНЧУК,
учениця 3 (7) класу Косівської гімназії-інтернату.

Розлилася вода
навпоперек, навскіс.
На чорному шляху
все нищила, топила…
Вирубуйте ліси!
Рубайте далі ліс,
Щоб з нашої землі
зробилася могила!

Облисіли горби:
за зрубом — новий зруб.
Сумнішими стають
смерекові Карпати.
Платить державі штраф
нещасний дроворуб,
А хтось безкарно звик
мільйони заробляти…

… Відгримали громи…
Відлилися дощі…
Здається, що пройшло
оте страшне жахіття…
Та знову, знову й знов,
удень і уночі
Везуть деревину
із пралісів сторічних…

Розлилася вода
навпоперек, навскіс.
На чорному шляху
все нищила, топила…
Вирубуйте ліси!
Рубайте далі ліс,
Щоб з нашої землі
зробилася могила!!!
Мирослав ЛАЮК.

 

В моїй хатинці сходить Бог зі стін —
Сідає коло мене і говорить;
І вищає душа за рідні гори,
І в серці неосягнена теплінь…

В моїй хатинці сходить Бог зі стін —
І рай мені вже на землі дарує,
І небо сизим голубом воркує
У вікна, і злітає до колін.

В моїй хатинці сходить Бог зі стін —
І дивиться так лагідно у очі,
Що цілий Всесвіт обійняти хочу
І зупинить суєтний часу тлін…

В моїй хатинці сходить Бог зі стін —
І простір мені кидає під ноги,
Й візок мій перекреслює тривоги,
Й несе мене вітриськам навздогін..

В моїй хатинці сходить Бог зі стін.

***
Поділюся з Богом
Проблемами
І вони стануть
Не лише моїми
А й БОЖИМИ
І не можуть бути
Не вирішені…
Марія ЛАЗАРОВИЧ.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.