Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Найкраща мама

Березень 18, 2013 | Коментувати | Переглядів: 3 645

Ранньою весною в старому яблуневому саду поселилася сім’я солов’їв.

Птахи із сухих гілок збудували гніздечко, встелили його мохом і пір’ям.

Час ішов швидко, і на світ з’явилися маленькі солов’ята. Вони були дуже схожі між собою, але вдачу мали різну. Тім був спокійний та розсудливий, Кіма – слухняна і розумна, а Сім – вередливий та неслухняний.

Одного теплого літнього дня Сім без дозволу батьків вирішив випробувати свої тендітні крила в польоті над садом. Він кружляв над старими яблунями, під стріхою будинку, сідав на кущі троянд, перелітаючи з квітки на квітку.

Сонечко ховалося за обрій. Перші сутінки торкалися землі.

– Ой! – закричав Сім. – Мені страшно! Де моя мама? Хочу додому!

Він сів на калиновий кущ і гірко заплакав.

Вечоріло. У вікнах сільських хат горіли вогні, але й вони згодом погасли. І Сім зовсім розгубився. Він згадував свою ніжну та ласкаву маму, а вранці вирішив її неодмінно знайти. Йому стало страшно і, причаївшись на на товстій гілці, він заснув. Ранкові сонячні промені розбудили Сіма, і він вирушив на пошуки матері.

Раптом соловейко побачив під розлогою яблунею курча. Підлетівши до нього, Сім спитав:

– Хто ти? Ти не бачив моєї мами?
– Я курча. Мене звати Кіко. А яка твоя мама?
– Така добра, лагідна. Ніжна…
– Я знаю хто це!!! – скрикнуло курча і повело Сіма вузькою стежиною.

Під великим кущем жасмину сиділа зозуляста квочка з курчатами. Вони лазили довкола, дзьобали, сиділи на її спині.

– Та ні, це не моя мама, – сумно відповів Сім і полетів далі.

На невеликій галявинці біля ставка гралися каченята і гусенята. Вони розмахували куцими крильцями і притупували червоними лапками.

– Чи не бачили ви моєї мами? – спитав тихенько Сім.

– Мами? Мами? – навперебій запищали малята. – Вона ось там! – і повели соловейка до гривої гуски та великої білої качки.

Але і тут невдача… Це не його мама… А де ж вона? Сім зажурився.

– Невже я так і не знайду матусю, – думав соловейко. Він зголоднів, стомився і так хотів притулитися до рідної неньки.

Аж ось щось сіреньке пробігло у траві.

– Невже це Кіма?

Ні, не вона. Сім підбіг до сіренької довгоногої пташини і спитав:

– Ти матусі моєї не бачив?

– Он там, на паркані сидить, – і сіреньке індича підвело маленького Сіма до індички, яка спостерігала за іграми своїх малюків.

– І це не моя матуся, – і гіркі сльози полилися з оченят.

– А яка вона, твоя мама? – спитала індичка.

– Вона – найкраща в світі. Наймиліша, найдобріша, а голос ніжний-ніжний.

І Сім заплакав.

Він схлипував, і з маленьких груденят вилітали дивні звуки:то уривчасто-голосні, то протяжно-мелодійні.

І раптом всі почули із кущів ніби переспів. Хтось відтворював таку ж пісеньку, але радісно-закличну. Сім знову обізвався. Та не встиг він доспівати останню ноту, як почув біля себе чийсь подих.

– Невже матуся? – подумав Сім. І почув ту чудову колискову, ту пісню радості, любові, яку може співати найдорожча людина.

Все навколо засіяло, засвітилося, засміялося, заспівало. Поряд була вона ‒ матуся! І з грудей Сіма полилася чарівна пісня: вона то затихала, то зринала знову, її підхоплював другий голос, і вони, злившись воєдино, співали величальну пісню весні і любові.

Соломія Королевич

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.