Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Мова наша: експорт та імпорт

Лютий 26, 2013 | Коментувати | Переглядів: 1 225

Мова не є товаром. Тому  її увіз та вивіз митом не обкладається. А жаль. Україна, приміром, могла б на цьому добре заробляти. Мільйони наших співвітчизників вивозять рідну мову у різні куточки світу, де їм дають можливість заробити на проживання. А зі Сходу  великими потоками мовна продукція  сусідньої  країни  тече  до нас. Так, ніби нам на Україні для повного щастя  лише чужої мови не вистачає. До того ж, такої схожої до нашої, що й перекладачі на цьому заробити не можуть.

Якщо ж серйозно, то на мою суб’єктивну  думку українській  мові нічого особливого не загрожує. За свою довгу історію вона зазнавала великих утисків. Але вижила та буде існувати  до кінця світу цього.

Принижена? Це правда. Навіть внутрішніми законами її намагаються знищити, як і раніше. Навіть власні громадяни не приховують свою зневагу до великої і прекрасної української мови, як і в недалекому минулому.  Одні роблять це через невігластво, бо не читали історії власного народу, а лише наслухалися усіляких пропагандистів. Інші, й таких у нас немало, і є тими пропагандистами. А декому, особливо це видно в політиці, байдуже яку мову захищати і якою розмовляти.  Для них головне симпатії виборців на виборах та  захист власного бізнесу  від можливих конкурентів.  Погляньте на наші клани.  Для себе вони мовне питання перетворили на козирну карту як у іграх з власним народом, так і на зовнішньому рівні. І їм удається маніпулювати людською свідомістю.

Тому, коли ми шукаємо когось винного у приниженому становищі своєї мови, то повинні шукати відповідь на  просте запитання: чому українці у більшості здають свої позиції меншості? І ми повинні виводити на чисту воду  антиукраїнську демагогію на нашій землі. Але для цього не треба  намагатись у відповідь принизити мову сусідів, бо не вона в усьому винна, а наші рідні брати та сестри. Очевидно, усі ми, бо мало  шануємо своє  і не уміємо цивілізовано та успішно захищати власну культуру. Пропагувати, тобто.

На чужині, в колі українських  іммігрантів та тимчасових заробітчан, рідна мова  абсолютно обділена увагою держави нашої.  Усілякі там програми існують. Але тільки на папері.  Зате, самі люди намагаються її і зберегти, і популяризувати. Об’єднуючись у громадські організації, закордонні українці утворюють суботні школи для своїх дітей. Проводять багато національних свят. Розповсюджують необхідну літературу. Хоча, і там є і своя специфіка та певні складності..

На  чужині  завжди існує  мова корінного населення. Я помітив: коли життя  примушує,  то і херсонець наш  , і львів’янин і закарпатець  опановують  тією чужою мовою.  Можуть, виявляється , керувати власними  язиками і мобілізувати свою  пам’ять. Це їх   відразу якось  і  вирівнює. Зближує,  тобто.  Бо коли ми починаємо, раптом , розмовляти італійською, іспанською , португальською  чи ще якоюсь  там нерідною  мовою, то усе  стає нібито на свої місця.  Одному не треба «штокати», косячи під росіянина. Другому  не треба під  поляка підлаштовуватися. А комусь і взагалі не варто дратувати слух співрозмовника  мадярськими чи румунськими словечками так, начебто до української школи не ходив. Коли ми спілкуємось на чужині чужою мовою, то   тільки дурість кожного , як казав колись один великий  російський цар, стає видимою. А все надумане, запозичене від лукавого зникає, як роса на сонці.

На чужині ми почуваємо  себе вільними. Це вам не Донбас, де за українство ваше вас запишуть у  «націоналісти». Це не Галичина, де за суржик вас обізвуть «клятим москалем». Там, за кордоном, мова наша рідна (кого якої батьки та школа научила) відходить ніби на другий план. Ми перестаємо навіть  докоряти один одному     чи  то в «націоналізмі», чи у «совковській» психології. Усе просто: до нас усіх на чужині ставляться зовсім по-іншому, аніж ми робимо це самі між собою. Там наших відмінностей просто не бачать, не розуміють. І ми без відчуття тих відмінностей стаємо ніби єдиною нацією.

Чужинці  захоплюються нашою милозвучною вимовою, нахвалюють наші народні пісні та мелодії. Вони  захоплюються вишитими сорочками, які дехто вдягає на свята. А ті українці, хто тих сорочок ніколи не носив, і самі починають зовсім по-іншому  вдивлятися у вишиті нитками візерунки. Чужинці захоплюються стінами Хотинської фортеці, станціями метро у Києві, фотографіями Хортиці та дерев’яних  церков на Гуцульщині.  І тим українцям, котрі того усього  ніколи й не помічали, стає трішечки соромно. У спілкуванні з чужинцями ми усі хочемо  продемонструвати їм щось своє, що нас відрізняє від вихідців з Африки, наприклад. Тоді починаємо самі любити усе, що пахне Україною та українством. Ніби виходимо з наркотичного стану і починаємо пригадувати якого ми роду – племені.

На моїх очах закоренілі космополіти, активні українофоби перетворювалися  перед представниками інших культур  у справжніх патріотів України, розповідаючи їм про Київську Русь,  Запорізьку Січ , про наш борщ, про  галушки, про Дніпро, про новорічні  колядки , про наші степи безкраї  і Карпати синьоокі. У нашій  культурі, історії, на землі нашій  є те, чого не мають інші народи. Саме це їм і цікаве. Виявляється, що мода на сусідську мову закінчується на наших кордонах. А далі  лише від нас самих залежить  те, як до нас поставляться на чужині. А як до нас ставляться там, так само до нас ставитимуться і у нас дома.

Можна ігнорувати тим ставленням. Можна говорити про свою Батьківщину як про відсталу і бідну територію, на якій домінують брехня, відсутність моралі. Можна лише вихваляти наше радянське минуле  і бачити в сірому тумані  наше майбутнє. Правда, є на Україні багато гріхів, нечисті і бруду. Але, не на утіху скажу: усе це є і на чужині. Може, трохи менше, трохи в іншому вигляді, однак зло  існує повсюди, воно не подолане  у світі ніде. Тому, нам немає чого вимальовувати свою землю і свій народ тільки в чорну фарбу. Нас таких не зрозуміють ніде, нас таких поважати не  схоче ніхто.

Навіть із  луганським «штоканням»  чи львівським «панством», з  донецькими «поняттями» та гуцульським «гонором»,  з буковинським  «моканням» та закарпатським «русизмом» ми є нащадками  одних і тих же предків. І є громадянами України.

Ані експорт, ані імпорт української  мови не приносить нам  користі . Це прикрий факт. Але ані силою, ані грішми, ані випробуванням чужиною не можна одну мову підмінити іншою.  Бо мова, на наше щастя, не є товаром.   Вона – наше власне обличчя.

Валерій Сандуляк.
Лісабон-Косів

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.