Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Треба боятись не кінця світу, а кінця людяності

Лютий 8, 2013 | Коментувати | Переглядів: 1 646

Районна організація ВО «Свобода», мабуть, єдина з-поміж інших політичних сил Косівщини, котра приділяє серйозну увагу роботі з молоддю. Представники інших партій теж вряди-годи зустрічаються з неповнолітніми, вручають дівчаткам і хлопчикам скромні чи, навпаки, дорогі подарунки, а відтак зникають зі шкільного подвір’я і життя дітей до наступної передвиборної кампанії. Місцева ж «Свобода» мислить стратегічно і запам’ятається юнацтву не сіткою футбольних м’ячів і пакуночками з солодощами, а щирим і змістовним діалогом.

Треба визнати, свободівці Косівщини вміють розмовляти з дітьми на рівних. Вони ставляться до них з повагою — як до справжніх громадян України, а не як до нерозумних недорослів, які ще не усвідомлюють свого важливого національного і громадянського статусу. Навіть психолог-початківець знає, що рівноправні і довірливі стосунки мають набагато більший виховний вплив на дітей, ніж подаровані їм мішки з цукерками і дорогі комп’ютерні цяцьки.

Слід відзначити ще одну позитивну деталь — для такого спілкування РО ВО «Свобода» запрошує ефективних посередників – людей непересічних, талановитих, авторитетних і цікавих, як-от, харизматичного священнослужителя-гуманіста Вітольда Левицького або закохану в українські вишиванки і обряди, велику їхню шанувальницю Романію Струтинську.

Саме в гості до пані Романи свободівці нещодавно запросили учнів двох сьомих класів Косівської ЗОШ №1 і восьмикласників міської школи №2. Зауважте — одразу ж після виборів, а не перед ними.

Для тих, хто не знає, — розповім, а тим, хто забув, — нагадаю: подружжя Михайла і Романії Струтинських до деякої міри виняткове. Багато років тому доля поєднала двох неординарних людей. Їм вдалося створити сім’ю, у якій духовне панувало над матеріальним. Понад 40 років родина збирала старовинний український жіночий і чоловічий одяг, предмети повсякденного побуту. А в 2007 році щиро подарувала цей безцінний скарб рідному місту. Погодьтесь, вчинок неординарний, шляхетний, незабутній. На основі їхньої величезної приватної колекції у Косові було створено унікальний музей.

DSC00856 7 листопада цього року Михайло Струтинський скинув зі своїх пліч тягар важкої недуги і оселився в едемському саду. Пані Романія після смерті чоловіка не падає духом і продовжує родинну справу: радо зустрічає відвідувачів міського музею, разом зі своєю колегою Іриною Панчук-Слободян проводить для них цікаві екскурсії і незабутні майстер-класи. Цього разу вона теж зуміла зацікавити-заворожити своєю розповіддю кілька десятків косівських школярів.

Але спершу до них звернулась депутат районної ради, член районної організації ВО «Свобода» Ганна Думітрак. Вона коротко розповіла про історію створення музею і його «батька» — світлої пам’яті Михайла Струтинського. «Сучасники називали його диваком, — пригадала пані Ганна, — не розуміли, навіщо він збирає увесь цей «мотлох», який не поміщається у невеликій квартирі. Життя і час продемонстрували, що ця родина зібрала набагато коштовніші скарби — історичні і духовні, які неможливо виміряти жодною валютою».

DSC00833

На прикладі сім’ї Струтинських Ганна Думітрак просто і наочно пояснила школярам, що кожна людина має залишити по собі добрі справи, що про такі вчинки слід завжди пам’ятати, а дякувати за них потрібно за життя людини, а не лише після її смерті.

Пані Ганна просила дітей не забувати і не цуратись національного коріння, бо воно береже, живить і тримає на карті світу наш народ, нашу державу. Оскільки зустріч у музеї відбулася напередодні Різдвяних свят, Ганна Думітрак нагадала учням про важливий зміст цього величного християнського свята, розповіла про високе духовне, а не споживацько-матеріальне значення традиції колядування. Дітям також показали красиву різдвяну шопку, яку виготовили талановиті студенти Косівського мистецького навчального закладу. «Родзинка» цього рукотворного вертепу в тому, що всі фігурки виконано зі шкіри. Гостей музею пригостили запашним чаєм і солодощами. Депутат районної ради вручила їм гарні подаруночки, які підготував для школярів меценат Назар Думітрак. Господині музею Ганна Думітрак презентувала вишиваний «дівочий» рушник і стару спідницю своєї бабусі. Відтак звернулася до дітей, щоб ті запропонували своїм батькам, бабусям і дідусям не викидати старий національний одяг, а приносили його в музей.

Після виступу Ганни Думітрак увагою аудиторії легко і цілковито заволоділа Романія Струтинська. Я не вперше чую її емоційні, інформативно насичені розповіді і щоразу думаю: чому ніхто не здогадався записати їх, підготувати до друку і видати окремою книжкою? Пані Романія так багато знає, так цікаво розповідає про народні, передусім гуцульські одяг і традиції! Не зберегти ці знання – великий гріх перед нащадками.

Етнограф за покликом душі (за фахом Романія Струтинська медик), вона годинами може розповідати, що означає той чи інший візерунок на вишиваній сорочці чи кожна, навіть найдрібніша деталь весільного одягу і ритуалу. Ці знання ґрунтуються на ретельних дослідженнях, почерпнуто з документів, підтверджено давніми світлинами і малюнками, свідченнями старожилів.

Пані Романа Струтинська може відповісти на більшість «чому?» і «що означає?», які цікавлять екскурсантів. Ця жінка цікава й тим, що намагається давати інтуїтивну відповідь на запитання, відповіді на які не знайдеш у довідниках. Наприклад, якось у музеї побувала група солідних чоловіків з різних куточків України, які на Косівщині будували і ремонтували мости, понищені повінню. «Чому у вас, у Карпатах, різнокольорові узори, а на Східній Україні вишивають нитками двох кольорів: чорними та червоними?» — ошелешили запитанням пані Романію. Вона відповіла практично без паузи: «Яке життя – такі кольори». А опісля і справді зацікавилась: чому так? І дійшла висновку — теж напівінтуїтивного: на Сході люди довго і важко працювали у полі, під пекучим сонцем і рясними дощами. В таких умовах сорочки треба було часто прати. Від води і сонця кольори швидко блякли. Тому і вишивали нитками, фарбованими найміцнішими і добре випробуваними барвниками.

А ось як вона пояснює, чому в українських жінок запаску шили з двох полотен. Проста відповідь, що для кожного лежить на поверхні, буде такою: бо це просто, таку спідницю може пошити навіть не кравчиня. А ось як міркує про це пані Романія: «Бо така форма одягу не заважала жінці, передусім горянці, швидко і легко ходити, у такій спідниці навіть на коня зручно сідати».

У Романії Струтинської безліч таких цікавих і символічних пояснень. Вона вміє створити яскравий, аргументований образний ряд, який надовго закарбовується у пам’яті.

А тепер уявімо, що всі ці розповіді і промовисті пояснення, яких у Романії Струтинської безліч, вдалося б зібрати докупи і розмістити на сторінках гарної книги. Та проілюструвати б це видання фотографіями експонатів унікальної колекції, зібраної родиною Струтинських! Та вмістити б на його сторінках малюнки-схеми зав’язування і естетичного оформлення складних старовинних дівочих і жіночих головних уборів (Романія Струтинська вже багато років їх реконструює)! Та якби додати до цієї книги диск із відеозаписом цікавих майстер-класів, які так часто проводять у музеї! Та якби на цьому дискові знайшлося місце для відеофільму з феєричним дефіле юних косівських красунь і легінів, одягнутих у національні строї з колекції Струтинських!

Зібрати б усі ці «якби» докупи, створити і видати таке розкішне видання. Та подарувати б його кожній шкільній бібліотеці, українським посольствам у всьому світі, представництвам чисельних діаспор!

Невже немає у нас меценатів рівня Струтинських, здатних на жертовний і шляхетний учинок задля свого народу? Поживемо побачимо.

А поки що ініціатор цієї екскурсії для школярів депутат районної ради Ганна Думітрак ставила перед собою більш реалістичні завдання. Про важливий виховний аспект цього заходу ми вже згадували. Є й інші. Пані Ганна у такий спосіб хотіла привернути увагу влади до нагальних потреб музею. Його приміщення взимку не опалюють. Це шкодить безцінним експонатам і створює незручності для відвідувачів. Наприклад, на зустрічі, про яку ми розповідаємо, діти змушені були сидіти у верхньому одязі, що, мабуть, не личить державі, яка вважає себе європейською. Є ще одна проблема. Музей не має гарного рекламного щита у центрі міста. Тому про нього не всі знають. Чимало туристів, охочих до пізнавальних екскурсій, так і не змогли сюди потрапити.

— Сьогодні всі тільки й говорять, що про кінець світу, — сказала мені пані Романія перед початком екскурсії. – А треба боятись іншого – кінця людяності. Треба вчитись бачити, слухати і розуміти один одного, треба навчитись бачити прекрасний світ довкола нас і берегти його.

До цих слів навряд чи потрібно ще щось додавати.

Аліса МУДРИЦЬКА.
Фото автора.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.