Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Перший станичний у Вижньому Березові

Січень 27, 2013 | Коментувати | Переглядів: 2 902

Малкович Василь  Іванович народився у 1910 році в с. Середньому Березові в родині середняка, але досить патріотичній. З дитинства батьки прищепили  маленькому Василькові любов до рідної землі, праці, поваги до старших. Закінчив Василь 6 класів в рідному селі і мріяв навчатися у Коломийській гімназії, але не судилося. Молодим хлопцем став навідуватися до сільської читальні і вивчати самотужки історію України, захоплювався Петлюрою, Винниченком, Грушевським, а згодом  Бандерою та його ідеями.

В 1938 році В.І.Малкович вступає в члени ОУН. З того часу  починає політичну роботу в селах Середній та Вижній Березовах. До всіх доручень ОУН ставиться добросовісно, з великою відповідальністю.

У 1937 р. вподобав дівчину з Вижнього Березова Юлію Негрич з родини Катерини та Миколи Негричів (Адам’юки). В цьому ж році зіграли весілля, а через рік у подружжя з’явився первісток Володимир. Василь Малкович часто відлучався з дому і тижнями не з’являвся і це дуже бентежило дружину Юлію. Василь виконував дуже важливі доручення Проводу ОУН, які давали молодому, сміливому патріоту. У 1944 році  померла його дружина під час народження близнят.

У 1940 році Провід ОУН призначає Василя Малковича першим станичним Вижнього Березова. Він повністю поринає у політичну та господарську працю. Адже завданням членів ОУН було створення спротиву майбутнім зайдам та поневолювачам.

Василь Малкович був добре ознайомлений з Актом проголошення Української держави (30.06.1941 р.). Бо вже в липні цього року цей документ зачитують у селах Галичини.

У Середньому Березові (Царинка) відродження Української Державності  проголосив учитель, оунівець Степан Арсенич. На цьому зібранні був присутній станичний В.Малкович.

У вересні 1941 р. станичний В.Малкович розповідає березунам про загибель в Городенці відомого сотника УГА березуна Петра Васкула, веде велику пропагандистську роботу.

З приходом червоних поневолювачів оунівці змушені перейти в підпілля  і починають нелегальний вишкіл бойовиків,  які пізніше стануть ядром УПА. Березуни збираються ночами у лісах, а іноді в хатах горян. Звертаються між собою на псевдо, навчаються військової справи, слухають політичні бесіди перших провідників.

Зрадники і провокатори інформують про ці зустрічі, вишкіл – німців та верхівку більшовицьких зайд.

Гестапо, НКВС-МДБ видають накази здати вогнепальну зброю і прийти до них з провиною. Згодом починаються арешти підпільників. Усіх звозять до Коломийської в’язниці.

Восени 1941 року  у Вижньому Березові за один день горяни насипали символічну  Стрілецьку могилу. Глину кошиками носили навіть діти, хоч було і декілька фір. Увечері  на верхівці закопали  березовий хрест з терновим вінком. Через кілька днів відбулося  освячення могили священиком о. Володимиром Тимощуком. З палкою промовою виступив колишній січовий стрілець Микола Урбанович (МУЦ). Біля могили посадили дві ялинки. Але зеленіли вони недовго. Повернулися більшовики і заставили розрівняти могилу, ялинки зрубали.

В 1943 р. у Вижньому Березові німці розстріляли оунівців Миколу Лазаровича, Михайла Симчича, Івана Негрича. Приводом для розстрілу були  листівки, які знайшли  при обшуку.

На репресії березівські бандерівці  відповіли відплатою. Восени 1943 р. три німці-поліцаї прибули у Вижній Березів. Шукали когось хатами, грабували людей. Нарешті вийшли на Гострий Грунь  і роздивлялись довкілля.

Станичний   Бані-Березова Антон Сенітович «Морозенко» та бойовик Микола Лазарович «Бистрий»  при погодженні  із станичним В.Малковичем одного з них  застрелили із снайперської гвинтівки, два інші втекли до Коломиї.

Наступного дня з Коломиї пригуркотіли німці і стали збирати  людей на Згарищі. Їхня мета була одна – десяткувати горян за вбитого німця. На масове зібрання людей прийшли  о. Володимир Тимощук та сільський писар  у німецькій управі Михайло Негрич (Горбачук). Вони добре володіли німецькою мовою і змогли переконати  німців, що вбивство німецького поліцая – робота рук червоних партизанів-ковпаківців, які в той час перебували в селі Лючки.

Восени 1942 року ОУН  приступає  до реалізації  другого етапу боротьби за державність. Розпочинається створення  збройних сил України.

14 жовтня 1942 р. на Поліссі формується перший відділ УПА.

7 липня 1943 р. С.А.Ковпак зі з’єднанням  червоних партизанів перейшов у Галичину і вступив у Карпати. У такій складній ситуації Провід бандерівців вирішив формувати  власні військові відділи. Для дезорганізації німців вони називали не УПА, а УНС (Українська Народна Самооборона).  Першим командиром  УНС став Олександр Луцький «Богун» родом з села Боднарів.  В окремі відділи УНС приймали і не членів  ОУН.  Для підготовки військових кадрів за розпорядженням керівника військового  сектору ОУН  Романа Шухевича  організовують старшинські школи та вишкільні табори УНС. Кадрами, теплим одягом, продуктами харчування, медикаментами  та іншим спорядженням забезпечували  станичні та їхні станиці. Про ці найвідоміші бази на Станіславщині  добре описано в книгах М.Томащука та М.Андрусяка.

Одним з керівників і організаторів  таборування був районний провідник ОУН Михайло Васкул (Никілин) «Орел» та станичний  В.Березова Василь Малкович.  До табору було відправлено не менше 20 березунів. Завдання станичного В.Малковича було відправити молодих хлопців  Коломийщини (Слободи,  Рунгори, Печеніжина…) до урочища Збанулу під Пожеретулом.
Дисципліна в місцях таборування та вишколу  була дуже сувора. Кожного ранку після руханки шикувалися і говорили спільну молитву.

На ділянці фронту від Стрия до Кутів німці виставили для оборони Першу угорську армію, яка окопалася вздовж верхів Карпат. Зганяли березунів  копати шанці на Рокиту, Стовбу,  Цапул, Ратундул. Станичні закликали  людей бойкотувати ці роботи.

В 1941 р. Дмитро Негрич  «Мороз» організував  самооборонний  кущовий відділ. Сотня «Мороза» почала  формуватися у травні-червні 1944 р.  у Ключівських лісах. Комплектувалася майже  виключно з березунів, через що одержала назву «Березівська».

27.01.1944 р. усі відділи  УНС  були  переорганізовані  в оперативну групу УПА-Захід.

Змінювалася обстановка, змінювалися і завдання станичних.

Нова радянська влада  у селах Галичини штучно створювала голод, широко використовували  бактеріологічну зброю. Місцеве населення та повстанці масово хворіли на тиф.

В 1944 р. В.Малковича важко поранила  мадярська міна. Лікування було  тривалим.  Всі обов’язки станичного В.Березова виконує родичка і соратниця Анна Перцович «Марина». Вона і її донька  Єфросинія опікувалися станичним. Єфросинія  Перцович «Ластівка» також  опікувалася його маленьким синочком Мирославом та старшим  сином Володимиром.

Михайло Негрич (Адам’юк) виконував  всі доручення станичного В.Малковича. Деякий період М.Негрич перебував у сотні «Мороза». Через нього сотня підтримувала зв’язок з станичним. Особливо було важко з хворими повстанцями на тиф. Центральна повстанська  лікарня знаходилася  в Космачі. Був випадок, коли Михайло  Негрич  на санях (7 січня на Різдво Христове 1944 р.) відвозив хворих повстанців до Космача на лікування.

У родини станичного  В.Малковича доля склалася трагічно. Маму Євдокію Малкович дуже побили енкаведисти під час вивезення до Сибіру  в 1947 р. Вона померла у вагоні, а червоні солдати викинули її з поїзда у сніг.

Рідні брати станичного  Петро і Федір  загинули в боях УПА.

Не ліпша доля спіткала родину станичного – Анну Перцович «Марину» та її доньку  Єфросинію Перцович «Ластівку».

Анна Федорівна Перцович   померла на каторзі в Красноярському краї на одній із станцій. Вона була засуджена на 25 років каторги. Її помешкання підірвали міною. Корову, 7 овець, телицю, курей енкаведисти постріляли і забрали до Яблунова.

Тяжкі катування перенесла Єфросинія Перцович «Ластівка» . Її також засудили і вислали до Сибіру. Відбула каторгу і повернулася в рідне село, де доживає свій вік.

Енкаведисти арештували станичного Василя Малковича в 1946 р. і засудили на 20 років каторги. Покарання відбував  у Казахстані.  У таборі, де перебував В.Малкович, було відомо  про Кінгірське  повстання в червні 1954 року  і теж відбувся протестний страйк проти свавілля сталінсько-беріївського режиму. З табору зуміли  запустити велику кулю в повітря , на якій  виразними літерами написали  прохання  до жителів  Кенгіра (тепер Джезканган) повідомити  у Москву про свавілля начальства з політв’язнями.  Після звільнення В.Малкович не мав права повертатися до рідного села. Там він поселився, знайшов дружину  (також політично засуджену) Катерину із Космача. Помер прославлений  станичний Василь Малкович десь у 70-х роках минулого століття. Синів Василя Малковича виховали і дали освіту бабуся Катерина та дідусь Микола з родини Негричів (Адам’юк).  Син Володимир в 1955 р. на Великдень  вивісив на сільському Будинку культури синьо-жовтий  прапор.

Василь ПЕРЦОВИЧ,
с. Вижній Березів.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.