Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Свято без музики

Січень 22, 2013 | Один коментар | Переглядів: 2 220

Сто три роки тому у Києві відбулася подія, яка зафіксувалася в історії України пам’ятним днем. 22 січня 1919 року на Софієвському майдані серед багатотисячного натовпу, після Національного гімну прозвучав Універсал уряду Української Народної Республіки в якому говорилось, що « віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Закарпаття) і Надніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України . Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…».

Було б чудово, якби день Соборності України усі її громадяни чекали і святкували так само, як Новий рік чи Різдво. Та на жаль, правди нікуди діти, про цю дату більшість із них не згадує або не знає.
«Соборність» походить від слова « собор», яке означає духовну спільність територіальної громади, об»єднаної вірою в Бога. В свою чергу поняття соборності України означає національну ідею єдності, як територіальної, так і духовної, спільність інтересів всієї української громади.

Єдність для українців протягом століть була маревом, міражем, невловимою жар-птицею. Як птаха фенікс, національна ідея то згоряла, то відроджувалась із попелу, знову зводячи крила. Соборність України – це сумна і довга історія. Вона бере свій початок ще від, так званих, міжусобних воєн київських князів. То землю, то владу не могли поділити. А вороги тим тішилися і користалися. Це історія розтерзаного, розтягнутого у різні боки народу, котрий за своєю силою міг навіть домінувати над іншими у Європі. Бракувало лише мудрості.

Монголо – татари, турки, поляки, шведи, французи, німці, румуни, мадяри топтали наші землі не як гості, а як окупанти. Вічні непорозуміння з братами росіянами. Ріки пролитої крові у битвах за виживання, за утвердження. І жодного разу український народ не вийшов на поле баталій єдиним. Запорізькі козаки , славні та мужні воїни, і ті ділили свою землю кордонами.

З’являлись, час від часу, такі постаті , як Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, та їм не вдавалась повернути державність. Навіть під час Полтавської битви українці знаходились з обох боків барикад.

Розбудити, запалити національну ідею об»єднання старались Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Не змогла Україна стати єдиною і після проголошення Акту Злуки. Не стало сили і мудрості. В результаті УНР була приєднана до Радянського Союзу, а ЗУНР –пошматована між сусідніми державами. А в 1939 році ? Об»єднавши українські землі, Сталін дбав лише про розширення радянської імперії.

Про те, що національна ідея відроджувалась з попелу свідчать створення УПА, події шестидесят років, десиденти і відбували покарання в Далекому Сибіру, самоспалення в 1966, 67, 78 роках патріотів, які за самостійну Україну пожертвували життям.
Згадаймо 1 грудня 1999 року. Тоді 90 відсотків населення проголосувало на Всеукраїнському референдумі за Незалежність України. Хіба не духом української ідеї об’єднання були переповнені громадяни України? Здавалось, ось у же в руках жадана жар-птиця! Та не судилось . Не ті постаті прийшли до влади, які б змогли скерувати до здійснення мрії народу.

Ще свіжі події 2004 року. Коли зимовий Майдан Незалежності заполонили мільйони українців з усіх куточків України. Вони готові були стояти і вдень, і вночі, лиш би добитись щасливої долі для своєї країни. І знову лиш міраж. Людина, за яку населення готове було йди в огонь, і воду, якій вірило і в якій було впевнено, підвела , виявилась нездатною, бездарною, безхарактерною. А який був шанс!

Ідея національної єдності, особливо духовної, знову перетворилась на попіл. Адже українці вкотре розчарувались, зневірились . . Україна розділена страшною соціальною нерівністю, коли одні давляться від багатства, а інші животіють.

Україна розділена релігійними конфесіями. Духовні мужі ніби і розуміють необхідність негайного примирення та єднання, але спеціально топчуться на місці. Бояться піти на уступки заради великої ідеї. Україна розділена в культурному плані. Це коли один народ культивує дві мови, коли ніяк не може зрозуміти, що йому миліше — Святий Миколай чи Дід Мороз, різдвяна коляда чи «Шумєл камиш»?

Тож чи таке уже й радісне це свято нині для мільйонів наших співвітчизників? Чи почуваємось ми єдиним великим народом між Кримом та Карпатами, між Волинню та Слобожанщиною? Подібної держави годі й знайти. То ж як будемо святкувати день 22 січня ?

Любов МИКИТИН.

0

Коментарі

Один коментар

  1. Орися
    Січень 23, 2013 о 07:58

    Чому так часто в Украіні забувають — чи не знають– про 22-го січня 1918-го р. Проголошення НЕЗАЛЕЖНОСТИ України? За рік була Соборність. Але Незалежність була рік раніше.

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.