Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

День «Гуцульського краю» у Микитинцях

Грудень 5, 2012 | Коментувати | Переглядів: 1 437

У сьогоднішньому номері започатковуємо  нову тематичну сторінку – розповіді  про села нашого району. Розпочати їх саме з Микитинців  нас спонукав конфлікт, який стався між кореспондентом  газети Я.Тимофійчуком і мешканцем цього села, вчителем-пенсіонером Д.Карп’яком.

Я.Тимофійчук хотів привернути  увагу влади  села до того, що пам’ятник Великому Кобзареві у Микитинцях заростає бур’янами, про що свідчила його світлина. У відповідь на спростування Д.Карп’яка, Я.Тимофійчук побував знову у Микитинцях написав статтю і навів кілька фактів, які ми хочемо сьогодні спростувати і вибачитись перед мешканцями цього чудового села за те, що газета надрукувала деякі не підтверджені факти.

Успішна громада – успішне село

Саме під такою назвою  у Микитинцях, перших з питання туризму в Косівському районі, в минулому  році  завершився проект, який реалізовувався Громадянською  мережею ОПОРА у партнерстві з Микитинецькою сільрадою за співфінансування в рамках Польської програми розвитку співробітництва Міністерства закордонних справ Республіки Польща.

У Микитинцях тоді побував  другий секретар Посольства Республіки Польща Броніслав  Жешотарскі. Він вважав, що саме це село зробило правильний старт у розвитку сільського зеленого туризму. У рамках проекту було заплановано створити базову інфраструктуру, де гості села можуть  проводити відпочинок. Впродовж  чотирьох місяців спільно з місцевою громадою  на чолі  з молодим головою сільської ради Ігорем Атаманюком було створено й облаштовано п’ять кемпінгових зон, дві зони відпочинку в центрі села, які сьогодні є його окрасою (на фото).

… Я.Тимофійчук побачив  в’їзний знак, який йому «нагадує закарлюку-шибеницю»… Я ж побачила чудові три  карти з інфраструктурою на стенді, які розташовані на  дорозі, на початку, всередині і вкінці села. Тут же є узагальнена інформація  про місця відпочинку.

А село, як писанка…

І справді. Дорога, що веде до Микитинців, асфальтована, рівненька. По обидва боки чепурні, яскраві, прекрасні будинки микитинчан, які вражають чистотою і охайністю.

Чудова ззовні школа після ремонту. Завдяки вагомій і постійній допомозі  районної державної адміністрації на чолі з Ярославом Шинкаруком село повністю газифіковано.

На ремонт і утримання дороги сільська рада витратила 29672 гривні. Не з вини місцевої  влади ліквідували дитячий садочок. Це було ще далеко до обрання  цього скликання депутатів  і сільського голови. Звичайно, є проблема. Над нею і працює зараз молодий сільський голова, адже потреба  в дитячому садочку існує.

Сільська рада, Будинок культури в одному приміщенні, побудованому  за кошти ще колгоспу. Не помітив наш кореспондент, що вхідні двері добротні, нові (виявляється зроблені за власні кошти директора Будинку культури), за власний кошт зроблено і гардеробну, фасад. Звичайно, ніби традиційно, у залі холодно, бракує  доброго освітлення.

Навпроти  бібліотека, акуратна, чистенька… Треба добре придивитися, щоб побачити невеличку дірку у віконному склі (тільки її побачив  Я.Тимофійчук).

Звичайно, позаду Будинку культури котельня у непривабливому  стані. Її планують  переобладнати на спортзал. Я не побачила там «ні сміття, ні складських приміщень». Найбільше вразив  (в позитивному розумінні) пам’ятник загиблим в роки Другої світової війни. На обеліску акуратні фотографії односельчан, пам’ять про яких тут свято бережуть (на фото).  Навпроти відпочинкове місце: дві чудесні дерев’яні  гойдалки і ще дві менші (фото).  Неподалік прекрасна церква, акуратне подвір’я, чудові, ковані ворота (фото).

… Підходжу до пам’ятника Кобзареві. На тому місці, де на фотографіях Я.Тимофійчука, була трава, немає жодної стеблинки бур’яну, всюди чисто і затишно (значить, критику кореспондента взяли до уваги).

Саме тут у 90-х  роках був вперше піднятий синьо-жовтий  стяг, саме тут клялися українці на вірність своєму  народові, своїй вірі, своїй пам’яті. А пам’ять у кожного різна. Хтось пам’ятає колгосп і все що з ним пов’язано, хтось війну, хтось першу вчительку і перше причастя, перший мітинг і перший прапор… А хтось одним словом це все перекреслює і каже, що це все чорне, а ці люди ніхто…

Звичайно, як і всюди, є  проблеми в Микитинецької громади. І ставкове господарство планують зробити. І стадіон облаштувати, і міст через Пістиньку треба укріпити, допомогти  місцевому підприємцю в облаштуванні гостинно-відпочинкового комплексу. А на все необхідні кошти. Крок за кроком, день за днем, опираючись на молодь, сільський голова Ігор Атаманюк вірить, що село буде процвітати, бо цього хочуть всі.

Нещодавно  Національний природний парк «Гуцульщина» допоміг  Микитинцям  з саджанцями. Біля 100 дерев було посаджено біля церкви, ФАПу, школи, сільської ради.

… Разом з головою направляємось до місця відпочинку  гостей та мешканців села. Йдемо по сільській польовій дорозі, без «автоекстріму». «Орди патріотів», як пише Тимофійчук, ми не зустрічаємо.

Натомість, милуємось краєвидами Микитинців і виходимо на поляну, де є дерев’яні  столи, гойдалки (не перевернуті) цілі і добротні. Тут прекрасне місце для відпочинку… А неподалік дзвінко дзюрчить Пістинька, ніби наспівує якусь веселу гуцульську мелодію…  Повертаємось, попри пам’ятку архітектури греко-католицьку церкву.

У селі  дві громади і дві церкви. Миряться між собою, бо моляться одному Богові на землі. Є могила борцям за волю України, кам’яний хрест в пам’ять скасування панщини 1848 р., встановлено  Хрест на місці загибелі сотника УПА Ю.Долішняка – Білого. У селі жив і працював священиком письменник, вчений і громадський діяч Яків Головацький (1814 – 1888), який писав про це село так: «У Микитинцях я знайшов призначений мені будиночок, покритий гонтом чи  дранкою, маленький, але затишний. Він знаходився при  дорозі біля основи невеликого гірського хребта на високому березі річки Пістиньки. З одного боку – луки, з другого – над річкою селянські садиби з городами, а далі на пагорбах – ліси. Поруч з будиночком невеликий садок і город… Я заспокоївся від життєвих негараздів…».

Ось так живуть люди в Микитинцях. Не закривають очі нікому на свої проблеми, відкрито про них кажуть і дуже хочуть, щоб про їхнє село була добра слава…

А ви були у Микитинцях?

Запитую і читачів нашої газети. Якщо не були, то неодмінно поїдьте і переконайтеся, що село, як казка, живе і тішиться, що Бог дарував таке гарне місце проживання.

«Микитинецький фотоальбом» надзвичайно багатогранний, творчий і, звичайно, патріотичний. Ви таки патріоти, пане Дмитре Карп’як!

А нашому кореспондентові і всім читачам хочу акцентувати, що цитата: «Патріотизм – останній притулок негідників» належить  якраз не Оскару Уайльду, а Самуелю Джонсону. І у випадку з Микитинцями  він зовсім недоречний. Між іншим, у нього (Джонсона) є ще два (і не тільки)  гарні вислови, а саме: «Наклеп – це помста боягузів», і ще такий: «Погано, коли в людини не вистачає розуму, але погано вдвічі, коли йому не вистачає душі».

На закінчення своєї розповіді актуальними, як завжди, є пророчі  слова Ліни Костенко з її вірша «Між іншим»:

І в житті, як на полі мінному,
Я просила в цьому сторіччі,
Хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! –
І якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!

Л. ГІРСЬКА.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.