Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

«Домашня» церква Миколи Котлярчука

Грудень 2, 2012 | Коментувати | Переглядів: 1 611

Підпільна діяльність УГКЦ посилилась з поверненням (кому пощастило) священиків із в’язниць та заслань вже в другій половині 50-х років. Найбільш відважні і свідомі віруючі, яким було не байдуже до якої церкви ходити, облаштовували у своїх хатах «домашні» церкви, відводили для них найкращі кімнати, виготовляли престоли і кивоти, створювали оптимальне сакральне середовище для богослужінь.

Хто пам’ятає 70-80 роки минулого століття і цікавився релігійним життям, може назвати поіменно господарів у своєму чи сусідньому селі, в чиїх будинках були створені «домашні» церкви. Знаю і я кількох господарів. Це — Андрійчук Федір, Котлярчук Микола (Рутків), Долішняк Яків, Долішняк Михайло зі Стопчатова; Атаманюк Порфирій, Синітович Богдан, Стефанко Марія і Анна (Марусі) з Яблунова. Всі вони — релігійно свідомі люди зі стійкими переконаннями і заслуговують винагороди від Бога та вдячного слова від людей.

Наша розповідь про одного з них — Котлярчука Миколу (1915 – 1997) зі Стопчатовата та його «домашню» церкву, яка і сьогодні має той вигляд, що і 60 років тому. Микола Рутків, як його називали односельці, був відомим на всю околицю ковалем. Ковальської справи вчився у поляка Рутка, згодом став у нього челядником, пізніше доглядав немічного господаря та його дружину і таким чином успадкував і кузню, і все господарство.

Одержавши такий спадок і маючи «золоті» руки, міг розбагатіти, примножити статки, та Микола ревно служив Богові і людям. Допомагав всім, хто до нього звертався, грошей за свою працю не вимагав. Ходив по селах, проводив катехизацію і люди слухали його, бо він мав до цієї справи дар Божий і неабиякі знання. Ще з дитячих років, відколи навчився читати, ходив з молитовником. Зібрав за своє життя багату бібліотеку, у фондах якої, окрім «Святого Письма» та «Псалтиря», знаходимо «Життя святих» у трьох томах, твори Андрея Шептицького у двох томах, «Наслідування Христа» у чотирьох книжках, «Життя св. Альфонса Ліґорія», «Католицький народний катехизм» у трьох томах та багато інших унікальних видань. Вся ця література ретельно вивчалася ним, про що свідчать десятки нотатників, в яких зафіксовано окремі цитати чи ключові слова, відзначено розділи, сторінки, записано свої роздуми. Особливо ретельно вивчав і досліджував фізичні та психічні можливості людини. Гартував свою волю і характер, дав обітницю безшлюбності. Він міг ходити босим по снігу, їсти глину та горіхи зі шкарлупою, збирати голими руками розжарене вугілля тощо. Комусь п. Микола здавався диваком, але це його рятувало в часи репресій.

У своєму будинку, розташованому побіля дороги, що веде з Яблунова до Косова, відважився виділити окрему кімнату для «домашньої» церкви, передбачивши дуже хитру схованку для священика-підпільника. Під час облави міг спокійно, з удаваною дивакуватістю пригощати гарнізонників самогонкою, яку тільки для них і зберігав, та заговорити їх так, щоб врятувати і вивести з обійстя рій бійців УПА.

Та повернемося до «домашньої» церкви. Сьогодні її оберігає Параска Грекул-Павличко, якій у спадок перейшов будинок. Пані Параска розділила долю останніх 18 років життя Миколи Котлярчука, як ревна соратниця, однодумець та дбайлива сестра. У великій світлиці на столі, який служив престолом, стоїть кивот у формі хрещатої церкви. Двері церковці зачинені на ключ, а коли їх відчинити, то можна побачити пушку, накриту покровцем, в якій містилися колись Найсвятіші Тайни. Кивот освятив о. Сірецький ще у 1952 році. На передній стіні розміщені образи Ісуса Христа та Матері Божої (це як намісні ікони), а між ними — ікона Тайної Вечері. Як розповідає Параска Федорівна, впродовж років підпілля тут відправляли Служби Божі владика Павло Василик, майбутні владики оо. Василь Семенюк та Василь Івасюк, майбутній ректор духовної семінарії о. Михайло Пастух, о. Василь Бартко, о. Василь Кривульчак, о. Андрій Гуренко, о.Дмитро Долішняк, о.Роман Шафран, о. Володимир Шафран.

«На богослужіння активно збиралися віруючі, — говорить п. Параска — Достатньо було натякнути двом-трьом сусідам, що приїхав чи приїде священик, як впродовж короткого часу набиралося людей на дві кімнати. А одного разу я нарахувала аж 52 особи». Богослужіння відправлялися в різних місцях і в цьому не було якоїсь періодичності чи певної системи. То було цілком оправдано в умовах підпілля. Разом зі священиками не раз прибували і кілька вихованців підпільної духовної семінарії, які вчилися, дияконували, набували досвіду. В підпільній семінарії навчався і Дмитро Долішняк, в хаті батьків якого проводилися богослужіння. Микола Котлярчук підготовляв його до вступу, а під час навчання консультував, забезпечував літературою. У 80-х роках Дмитро Долішняк (1948-2004) був висвячений на священика, підпільно виконував різні релігійні треби і відправляв Служби Божі. 31989 року і до кінця своїх днів отець-мітрат Дмитро служив на парафії у містечку Козова Тернопільської області.

У важких умовах репресій і гонінь УГКЦ вистояла з гідністю. Перебуваючи на нелегальному становищі, вона сприяла згуртуванню мирян, зберегла здорове ядро священиків старшого покоління і підготовляла молодь до священичої служби. Мільйони вірних повернули собі віру батьків і врятували свою Церкву, яка відроджується, зміцнюється і завойовує авторитет.

Василь КУРИЩУК,
член Національної спілки краєзнавців України, смт. Яблунів.

На світлинах: Микола Котлярчук, Параска Грекул-Павличко у «домашній» церкві

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.