Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

А віз і досі там…

Листопад 29, 2012 | Коментувати | Переглядів: 1 958

ПРАВА КУПИЛИ… ЇЗДИТИ НЕ КУПИЛИ

Науково-технічний прогрес, хочемо ми того чи ні, стихійно чи закономірно, рухається вперед. З кожним разом людство адаптується до нових зручностей, ратує за них, не відразу помічаючи, що будь які зручності несуть не лише позитивні, а й негативні наслідки. Все, що у світі випускається чи виробляється із часом, звичайно, йде у відходи. Відходів існує безліч і всі вони створюють проблеми людству, але найбільшу останнім часом створють побутові відходи.

Чимало цивілізованих країн відходам навчились давати раду. Збудовані підприємства по їх переробці, організована система роздільного збору, збереження та утилізації. У країнах, де уміють господарювати, на сміттєзвалище іде лише тридцять відсотків від усієї кількості побутових відходів. Та більшість країн несеться по течії. Щодня сміття накопичується з величезною швидкістю, створюючи страшну загрозу навколишньому середовищу, а отже цілій планеті. Людство вирішує абсолютно інші проблеми, закриваючи очі на найголовнішу, без вирішення якої не зможе вижити на Землі.

Україна від розвитку науково-технічного прогресу не відстає. Хвалиться досягненнями у різних галузях, навіть у космічній, а ось у галузі переробки побутових відходів пасе задніх.

Щодня сміттєзвалища окуповують все більшу територію. Близько семи тисяч гектарів української землі відійшло під сміття. Поступово наша Україна перетворюється на величезний смітник. Майже половина з нього складає пластмаса, яка розкладатиметься протягом століття.

З приводу переробки твердих побутових відходів в країні підписуються меморандуми про співробітництво, відбуваються муніципальні форуми, вивчається міжнародний досвід, запроваджуються різні проекти, затверджуються стратегічні цілі. Та в реальності віз і досі там…

У народі подейкують, що члени уряду та верховні депутати займаються тим, що складають гроші, щоб виїхати на іншу планету. І якщо це правда, то стає зрозумілим чому за останні двадцять років державою не збудовано жодного заводу по переробці, не систематизовано на державному рівні належним чином збір і утилізація побутових відходів. Все пущено на самоплив. Єдине, що дає надію — це інвестиції з за кордону, які вже почали вкладати.

Поки політ на іншу планету відбудеться, поки прийдуть до керівництва країною люди із хистом господаря, українців сміття накриє по самі вуха, з нього лиш стирчатимуть чуби. За проблемою із побутовими відходами тягнуться екологічні, економічні та соціальні проблеми. Це бомба уповільненої дії. Це чума нашого століття, під час якої, створюється враження, бенкетує уряд, бенкетує верховний олімп, а разом з ними і весь український народ.

НАЗВАЛИСЬ ГРИБАМИ — ЛІЗЬТЕ В КОШИК

Отож, висновок песимістично-оптимістичний: порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Верхи пішли шляхом найменшого опору і проблему з побутовими відходами звалили на низи, мовляв, місцева влада знає що з сміттям робити має. Було би пів біди якби виділила для цього хоч певні кошти.

Раніше в Косові і скло, і папір, і металобрухт люди несли на приймальні пункти, одержуючи за це певну платню. Правда, тих відходів значно було менше. Тепер всю Косівщину обійдеш, каблуки позбиваєш – жодного приймального пункту не знайдеш, за винятком, звичайно, цінних металів.

Модним стало слово «Вигода». Цьому слову підвладні навіть деякі представники місцевої влади. Крім металобрухту, невигідно збирати ні скло, ні папір, ні пластмасу. На це нарікають голова міської ради Микола Миколайович Фокшей разом із своїм заступником Василем Михайловичем Сліпанюком.

Щодня на вулиці сіл і міста Косова виставляються сотні, якщо не тисячі мішків зі сміттям. Населення впевнене: куди іти цим мішкам знає влада. Та влада, сільська і міська, й сама достеменно не знає. Але мусить відробляти зарплату і щось робити. Заключає договори з підприємцями про вивіз сміття два рази в місяць від жителів приватного сектору та щодня від комунальних квартир. І всіма (чи може не всіма) силами ведуться пошуки місця під захоронення побутових відходів.

Звичайно, сміттєзвалище не є найкращим виходом, але якщо в області досі немає заводу по переробці відходів, якщо в районі не можуть вирішити проблему із їх роздільним збиранням, зберіганням та транспортуванням, то в даній ситуації мати своє сміттєзвалище в районі, це єдине рішення. І як не гірко признаватись, досі місця не знайдено.

Бо лиш прочується чутка, що тут, або там хочуть закладати сміттєзвалище, жителями зчиняється такий галас, хоч за голову хапайсь. Не допомогають ні пояснення ситуації в районі, ні обіцянки про благоустрій місця, ні клятви про дотримання усіх вимог по утриманню сміттєзвалища. Ніхто не хоче слухати, ні вірити.

Протягом двадцяти п’яти років майже весь район звозив сміття в урочище «Діброва» села Вебовець. Сміттєзвалище утворилось стихійно, без санкцій, без докуметації. А там — лінія газова проходить, а там зона лісова і потічок, в який стікають стічні води, а трохи далі — «царина», де «Міськводосервіс» здійснює забір питної води для косівського водогону…Вже кілька раз сільська рада приймала рішення закрити сміттєзвалище, та всетаки сміття звозили сюди. Тож жителі Вербовця, зібравшись разом весною цього року сказали «досить».

Звозили сміття гуртом, а навести порядок, загорнувши хоч якось землею, мусить сільська рада. Коштів на це немає. Так і стоїть воно серед моторошної тиші, дивлячись у небо та ховаючись між лісовими деревами.

Можливо, що з одного боку населення має рацію, захищаючи свою територію. Але з другого боку виникає абсурдна ситуація. Якщо всі одинаково противитимуться то куди завтра діватимуть сміття? Тут мусять бути затверджені договори, погоджені певні компроміси.

Керівництво міською радою єдине, що змогло зробити після закриття стихійного сміттєєзвалища, це домовитись з Коломиєю тимчасово приймати косівське сміття. Допоки знайдуть місце у своєму районі. Та пошуки тривають й досі.

НЕВЖЕ НАМ ТРЕБА НІМЦЯ ???

Моя знайома недавно побувала на Закарпатті. Дуже сподобала цей край, але так як і скрізь: де б не зупинялась для відпочинку, зустрічала залишки людських слідів — пляшки з під спиртного, консервні банки, пляшки пластикові та кульки від чого і з чим тільки не хочеш. А на обочині якоїсь із доріг вона бачила цікавий плакат: купа сміття і двоє свиней. І текст під ними: «Тікаєм звідси, тут були люди!».

Розповідь знайомої викликала в мені гірку посмішку. І я подумала, що його б не заважало розмножити по узбережжях річок та по лісах нашої Косівщини. Може б когось тай зачепила така критика, десь тай зіграла б свою роль. Бо не можна без болю дивитись як самі люди плюють у свій колодязь, засмічуючи навколишнє середовище. І живуть за принципом – після мене хоч потоп. На календарі двадцять перше століття, а ми у своєму розвитку свідомості залишились десь у кам’яному віці. Тому головним атрибутом вздовж узбіч доріг, на берегах річок та лісів Косівщини стали пласмасові пакети, обгортки, упаковки, пляшки, склотара… Ми, б’ючи себе у груди, говоримо про любов до своєї землі, до свого куточка, чому ж тоді утворили десятки стихійних сміттєзвалищ.

Ми б хотіли, щоб довкола було чисто і прибрано, але чистота залежить і від нас самих.

Пам’ятаю, мій дід часто казав, що нам треба німця. Але я тоді була ще замала, щоб задумуватись над його словами. Пізніше часто чула ці ж самі слова від мого тата та свідомо відволікалась від них різними дрібними проблемами.

Дідовий житейський висновок виявився живучим, пройшовши половиною століття, він вселився у мою свідомість і вже я, з певним багажем досвіду, припускаю, що дійсно, було би нам на користь мати в керівництві німця. Хоч би одного.

Тоді ми стали б більш свідоміші, відповідальніші і культурніші.

Приміром, розпорядився б німець, що сміття забирається від населення у понеділок, середу і п’ятницю ранком і ніхто б не зміг виставити мішки ще в неділю чи в четвер ввечері. А з його далекоглядністю не виникало б проблем зі сміттєзвалищем. Хіба би хтось посмів заікнутись, що не платитиме за послуги вивозу сміття. Він би зумів навчити доросле населення розділяти побутові відходи, одночасно, виховуючи дітей у садках та школах робити це змалечку. І саме на розділі сміття він би збагатив бюджет нашого району.

Він би…він… В будь якому випадку ми багато би в нього навчились.

Перехожу від уяви в реальність і ставлю конкретно собі питання: «А може, дійсно, нам бракує німця?»

ДЕЩО З ІСТОРІЇ СМІТТЯ

Приблизно 3 тис. років тому на острові Кріт були побудовані перші в історії людства централізовані смітники: сміття звалювали в спеціально вириті ями, пересипаючи шарами землі.

1031 рік. Перший в історії приклад початку переробки сміття. У Японії старий папір збирався і перероблявся на новий.

Середина 14 століття. Світ вразила епідемія «чорної смерті» — бубонної чуми, яка знищила близько третини населення Азії та більше чверті населення Європи. Після закінчення епідемії значний прогрес був досягнутий в області гігієни та медицини. Так, наприклад, в багатьох містах Західної Європи були створені муципальні сміттєві служби – сміттярі збирали відходи на вози і вивозили їх з міста.

1588 рік. Перший в історії приклад надання податкових пільг за утилізацію сміття: англійська королева Єлизавета Перша дарувала спеціальні податкові привілегії складальникам ганчір’я, яке йшло на виробництво паперу.

1895 рік. У Нью-Йорку створена перша у світі система попереднього сортування сміття. Жителі міста зобов’язані були розділяти харчові відходи, папір, метал і викидати їх в окремі банки, що стояли на вулиці. Вперше також муніципалітет зміг зробити збір сміття прибутковою справою – відходи вдавалося перепродувати і отримувати додатковий дохід до міського бюджету.

1935 рік. У США почато виробництво напоїв у алюмінієвих банках.В результаті почали множитися бізнеси по збору порожніх банок і їх пререробці.

1948 рік. У сіті почалася епоха заморожених продуктів, що також призвело до збільшення сміття.

1959 рік. У Великобританії опубліковані перші офіційні рекомендації щодо створення сміттєвих звалищ.

1972 рік. Штат Орегон спробував вирішити проблему скляних пляшок шляхом введення інституту депозиту. При покупці напою споживач додатково доплачує декілька центів за пляшку і якщо він її здає, то отримує заставу назад.

1973 рік. У США запатентована пластикова (виготовлена з політелен терефталата) ПЕТ пляшка. У 1997 році тут було продано 4 мільярди пляшок, а в 2005 – 22 мільярди.

1980-і роки. Після серії «сміттєвих криз» багато країн світу дійшли висновку, що єдиним перспективним способом вирішення проблеми відходів є їх переробка.

Л. МИКИТИН.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.