Пройшло  два десятиліття з часу проголошення  України незалежною державою та мовне питання й понині критичне, державна українська мова перебуває під великою загрозою  зникнення. Мова українська стала для наших «побратимів» не проковтнувшою кісткою в їхньому горі.

Більшість  працівників вищих органів держави забули, чи не мають бажання   пам’ятати, що 28 жовтня 1989 року десята сесія Верховної Ради України ухвалила  Закон про мови, який забезпечив рідній  українській мові статус державної. Стаття 10 Конституції нашої держави, якою ми повинні керуватись у житті, проголошує, що  державною мовою  в Україні є українська.

Ми помилились, обираючи наших  «дорогих» депутатів у вищий орган держави – парламент: більшість депутатів виявилась зрадниками, бо говорить російською мовою і цим самим топчуть-нехтують  його самі законодавці й чиновники.

Сором і жаль огортає мене, коли чую і бачу таку не пошану  до рідної мови, до рідного слова.

Не чула, щоб громадяни будь-якої країни нехтували  законом про свою державну мову.

Може слід нагадати всім  перевертням слова Івана Огієнка: «Мова – це серце народу: гине мова – гине народ. Хто цурається  рідної мови, той у саме серце ранить свій народ».

І слід пам’ятати про тих, котрі підривали себе в криївках, в бункерах і тих, що своїми кістками встелили Сибір, Магадан, Колиму, Воркуту і тих, що в таборах смерті  підтримували  рідне слово, рідну мову: Левка Лук’яненка, Тараса Мельничука…
Вважаю, що кожен, хто народився й виріс і проживає в Україні повинен  любити  свою землю, свою мову і розмовляти рідною українською мовою, бо вона одна, як мами на все життя! Хай воскресне, проросте буйним вічним цвітом у наших серцях рідна мова, рідне слово!

Варвара МЕРЕЩУК.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *